Зруби зводили з кругляків, плениць та брусів. Можна припустити, що найдавніші помешкання будували з кругляків, які на кутах зв'язували примітивними замками (півдугами). Це вимагало менших затрат праці. Пізніше колоди розколювали на дві частини. Це робили за допомогою сокири і свердла. Наприкінці XIX ст. колоди розрізали трацькою пилою і на тартаках. Бруси в'язали в "замки". При закладанні нижнього вінця (підвалини, трам'я) в кожний кут сипали жито чи інше збіжжя, "щоб хліба було багато". В деяких місцевостях клали гроші. Стіни (протеси) робили високими. Це оберігало житло (у давнину більшість хат були курними) від пожежі, запобігало отруєнням чадним газом. Між пленицями закладали мох як своєрідний утеплювач. На Бойківщині хат не білили, за винятком сіл Старосамбірського і Турківського районів Львівської області. Стеля була із товстих плениць (повал), які клали на грагар (брус), що простягався від зовнішньої стіни комори аж до сіней. Проте в сінях стелі не було, тому хата добре вентилювалась. У верхній частині зрубу на півметра нижче стелі вмонтовували з трьох боків по дві гряди. На них клали для сушіння льон, дрова. В коморі гряди розміщували при задній стіні. їх використовували, як жердки для одягу. На видовжених поперечних підвалинах настеляли поміст. Таким чином утворювалась відкрита галерея, що прикривалася звисаючим дахом. Дах будівель здебільшого високий, утричі більший від зрубу. Такої висоти досягали завдяки конструкції крокв, а також острішками, які продовжували стріху.

Крили дах китицями з житньої соломи, які пошивали від кута хати з другої лати, а гузир (падолок) спирався на першу лату. Покритий таким способом дах довше зберігався, а уступи, утворені сніпками, оперізуючи горизонтально будівлю, прикрашали її. Добре крита хата з причілка була схожа на ялицю. Цікаво, що застосовували такий спосіб покриття переважно у тих районах, які входили до складу Галичини. Продимлена солома ніби консервувалась, робилась смолистою, менше гнила.

На Закарпатській Бойківщині крили соломою-мервою, накладаючи її на сучкуваті лати товстим шаром (до 70 см). Коли сучкуватих лат не було, то в них спеціально вбивали дерев'яні кілки. Знизу кілька рядів крили кичками і так закладали їх між лати, щоби четвертий або п'ятий ряд лягав на лату майже горизонтально. Це створює площину, на яку вкладали мерву. Завершували покриття дашком з драниці. По ньому легко стікала вода з гребеня, що оберігало солому від гниття. У верхів'ях рік Мізунки, Тересви, Тереблі крили хати драницею або ґонтом. Розміщення дверних і віконних прорізів на фасадах, їх розмір, пропорції, особливо спосіб оздоблення істотно впливають на зовнішній вигляд будинку.

Двері, що своїм виглядом нагадують трапецію, здебільшого характерні для тридільних хат. Одвірки не обшивали наличниками. При їх декоративному оздобленні найчастіше застосовували різьблені розети різних величин, сполучені між собою орнаментами. Розети - це символічне зображення сонця, яке в народі вважали священним. Пізніше зображення сонця стало декоративним елементом архітектури.

Розташування одностулкових дверей має усталену традицію, яка виходить з принципу зручності та доцільної організації приміщень. У будівлі четверо дверей. Двоє з них припадають на сіни, одні виходять на господарський двір. Вони відчиняються в бік сіней, а ті, що з хижі - в сіни. Це робиться з метою економії житлової площі. Двері розміщуються на відстані від 1 до 1,5 м від зовнішньої стіни. Як видно з планів, на головному фасаді є двері до комори. Не можна було робити вихід з комори до хати. Це порушувало традиційний інтер'єр житла, створювало протяги. До хат Сколівського району на Львівщині і Міжгірського на Закарпатті характерним є розміщення по двоє вікон на головному і одного на тильному фасаді. Найчастіше трапляються вікна розмірами 0,66x0,75 і 0,67x0,80 м. На тильній стіні вікно зазвичай було меншого розміру, його робили, щоб наглядати за господарським двором (стайні розташовували переважно в глибині садиби). В деяких садибах, забудова яких нагадувала літери Г і П, вікно на тильному фасаді не прорізували, бо господарські будівлі були попереду.

Обв'язки віконного прорізу робили з товстих брусів. Надвіконну та підвіконну плениці, які підтримували ззовні обв'язку, оздоблювали уступчатоподібними вирізами. Віконні прорізи в бойківських хатах розширюються назовні, внаслідок чого при малих розмірах вікна до кімнати проникало більше сонячного проміння. Такі вікна властиві для експонату Львівського музею архітектури та побуту - хати з с. Пилипець Міжгірського району Закарпатської області. Народне житло на Бойківщині формувалось багатьма поколіннями народних майстрів. Будівлі на території цього краю мають певні відмінності, які виявляються в плані, в оформленні галереї, способах покрівлі, розміщенні та використанні приміщень. Беручи все це до уваги, на Бойківщині можна виділити кілька типів житла.

Перший тип - це тридільна хата з відкритою галереєю (помостом) від головного фасаду. Такі будівлі мають високі стіни, третина яких розміщена під навісом даху. Хату такого типу придбав Львівський музей народної архітектури та побуту в с. Либохорі Турківського району Львівської області. Інший експонат музею -хата 1846 року із Бойківського Закарпаття (с. Пилипець Міжгірського району Львівської області) також має надзвичайно високий дах (в 3,5 рази вищий від видимої частини зрубу).

Другий тип - це житло із закритою галереєю з одного, двох, трьох або й усіх боків. У плані будівля тридільна з двома житловими приміщеннями. Такого типу помешкання були найбільш поширені на Тухольщині (села Тухля, Тухолька, Славсько, Плаве, Либохора, Головецько, Козева), а також у районі Сколе.

Як зазначалось вище, галереї будувались на виступі поперечних трамів, але завжди конструктивно закриті брусами, які з одного боку входять у зруб з бічною стіною. Навпроти вікон вирізували верхній брус поруччя, щоб проникало більше світла у житло. Зовнішні ребра верхнього та нижнього брусів прикрашали різьбою. Вхід до галереї обрамляли колонками. В придбаному музеєм експонаті (хата 1792 року із с. Орявчик Сколівського району) вхід до галерейки - з торця. Хата має припіднятий головний фасад (побудована на схилі тераси). Зруб хати тримається на фундаменті з річкового каменю, а з боку комори та сіней - лише на кам'яних підпорах. Тому здається, ніби будівля зависла над землею. Галереї використовувались для сушіння овочів, у негоду тут виконували дрібні ручні роботи, іноді відпочивали після праці.

Наприкінці XIX ст. заможніші сім'ї почали змінювати традиційний тип житла. Хати почали споруджувати з таким плануванням: комора + хата + сіни + хата + комора. У такому помешканні стало більше житлової площі і сім'я мала змогу, особливо влітку, жити вільніше, із вигодами, але взимку знову переходили до однієї кімнати, щоб менше витрачати часу на заготівлю дров для опалення.

У Турківському, Старосамбірському районах Львівської області поширена так звана довга хата, в якій під одним дахом розміщені житлові й господарські приміщення. Будівля складається з комори, хати, сіней, стодоли, стайні і шопи. Хата тут виділяється із всієї забудови зрубом та вікнами. Трапляються хати з побіленими стінами або замазаними глиною шпарами між брусами. Місцеві мешканці стверджують, що помешкання почали білити наприкінці XIX ст. - цього вимагала влада. Це мало продемонструвати "вболівання" місцевих управителів за культуру сіл. Виходили також розпорядження облаштовувати біля кожної хати відхідні місця (туалети), виводити димарі, білити житла ззовні. Але звичаї були настільки сильними, що ці заходи здебільшого не виконувались.

Вікна в довгих будівлях своєрідні - багатошибкові. У найдавніших хатах кількість шибок сягає шістнадцяти. На півдні Турківського району хати мають по два вікна, а на півночі цього району і в Старосамбірському - по три. Біля хати є відкрита галерея. І. Франко вважає "довгу хату" характерною для житлового будівництва західної частини Бойківщини, а Ф. Вовк зазначає, що цей тип житла розвинувся в деяких бойків, а також у лемків. І. Коперницький 1880 р. між Орявою і Попрадом взагалі не бачив інших будівель, хоч описував лемківські і західнобойківські варіанти. Наприкінці XIX ст. в с. Мшанець на 182 садиби припадало 143 довгих будівлі. Більшість дослідників вважають, що довгі хати мали лише бідні селяни, але є й інша думка - передумовою для виникнення цього типу житла були суворі зими, велика вилісненість гір. Житло такого типу давало змогу краще доглянути худобу в негоду. Як бачимо, така будівля за своїми функціями наближається до гуцульської ґражди. Певну роль відігравали і соціальні причини, характер розміщення земельних наділів. На довгі будівлі йшло менше дерева, ніж при відокремленому будівництві, бо в цих місцевостях ліси були майже винищені, що створювало труднощі з матеріалом. Поширенню такої конструкції сприяв і рельєф з низькими грядоподібними горами, широкими долинами і пологими схилами. Архітектурні форми будівель деякою мірою співзвучні тутешній природі: вищим горам відповідають вищі дахи, а пологим - подовжені. У деяких селах, по-сусідству зі Старим Самбором і Туркою, трапляються навіть житлові ансамблі, де під одним дахом з хатою розмістився цілий виробничий комбінат (водяний млин, фолюш, тартак). Таким чином, для бойківської народної забудови характерні різноманітність типів, глибока продуманість кожної деталі та усього житла, вдалі пропорції, стримане використання прикрас, різьби.