У середині XIV ст. Волинь і Галичина, в тому числі землі теперішньої північної Лемківщини, захоплені Польщею, південні схили західних Карпат ще раніше загарбала Угорщина. Польські королі і шляхта, угорські державні власті започаткували нову, довготривку політику, спрямовану на повну асиміляцію українського населення, його економічне поневолення. З цього приводу польський письменник Ф. А. Осендовський у книжці "Карпати і Подкарпацє" (Познань, 1930) писав: "У 1340 році Казимир (польський король — І. К., Д. С.) приєднав галицькі землі і Карпати до Польщі. Колонізував Прикарпатський край при допомозі рицарів — поляків, німців, чехів, крок за кроком полонізуючи чужоземців (мається на увазі українців — І. К., Д. С.)..." Переводячи міста на німецьке (магдебурзьке) право, польські власті заборонили в містечках Прикарпаття (Сяноці, Яслиськах, Бічу, Мушині та інші) поселятися русинам. Села також масово переводились з руського на німецьке право. Для остаточного підкорення захоплених земель королі роздали більшу їх частину польській шляхті і римо-католицькому духовенству. Почалася масова німецько-польська колонізація Прикарпаття. Колоністи поселялись у горах неохоче, натомість вони силою зайняли кращі низинні землі на Сяніччині і Новосанчівщині, відтісняючи корінне населення у гори.

Так поступово змінилися етнічні межі поселення русинів на півночі. Поступово німці ополячились, а як пам'ять про них збереглися німецькі назви окремих місцевостей (Горлиці — Horiitz, Шимбарк — Schon Berg, Рихвальд — Reich Waid, Заршин — Sehr schbn та ін.) і німецькі прізвища серед польського населення. Північна частина Лемківщини — Динівщина — у кінці XVI ст. була заселена, в основному, українцями з невеликою домішкою польського і німецького елементу. Руський характер краю викликав незадоволення польської шляхти і римо-католицького духовенства. Яскравим підтвердженням цього є грамота власниці земель і сіл Динівщини, рідної сестри перемишльського латинського спископа — Катерини Вапооської від 23 січня 1593 p., в якій говориться: "... З тієї зверхності, яку нам над підданими дав сам Господь Бог ..., ті церкви руські на костьоли римської віри перетворюємо. Церкви в наших селах Іздебках, Лубній, Глодному, Бахірі, Варі і на Динівському передмістю перетворюємо на латинські костьоли. Ксьондзи, нами презентовані, мають навертати Русь до святої римської церкви, хрестити руських дітей і стежити, щоб у попів не були хрещені...".

Шляхта і римо-католицьке духовенство насильно перевели на латинську віру і ополячили мешканців ряду руських сіл на Динівщині.

Таке ж становище виникло і в західній частині Лемківшини. У 1626 р. краківський латинський єпископ Марцін Шишковський заборонив будувати церкви грецького обряду в околиці Мушини. Єпископ Яків Задзік у 1636 р. звелів закрити руську церкву в Тиличі. У 1686 р. її розібрали, а з матеріалу побудували костьол у Мушині.

Після прилучення північного Прикарпаття до Польщі становище селянства різко погіршилося. Король роздав більшу частину земель разом з селами шляхтичам, які започаткували не лише національний і релігійний гніт руського селянства, а й жорстокий економічний, що виражався у примусовому обробітку селянством панських ґрунтів та обложенні селян різними натуральними повинностями. Таким чином була заведена тяжка фільварково-панщизняна система.

Розвиток фільварків відбувався за рахунок привласнення поміщиками і так більш аніж скромних селянських наділів. У XVI ст. поміщики довели панщину до 4 днів на тиждень, а згодом до 5-6 днів. Цілий тиждень змушені були працювати на панщині селяни с. Кальниця, Дубрівка Руська, Половці, Бонарівка, Костарівці та інших на Лемківщині. Крім цього, селяни вносили на користь поміщика високий грошовий чинш та данину у вигляді гусей, курей, яєць, пряжі, вовни і т. д. у документах того часу селяни-русини трактувалися як "худоба" (бидло). Поміщики жорстоко карали селян за найменші провини, всіляко знущалися з них.

Постійні лихоліття, голодування сприяли поширенню епідемій. Від холери вимерли мешканці с. Терепча, а також багато жителів інших сіл Прикарпаття і Закарпаття.

Із введенням панщини змінилися правові відносини на селі. Для регулювання стосунків між поміщиками і кріпаками руське право виявилося застарілим і не відповідало інтересам поміщиків. Німецьке (магдебурзьке) право регулювало, в основному, правові відносини міщан, купців та ремісників. А тому вже у XV ст. на Прикарпатті і Закарпатті почалася масова локалізація сіл на волоському звичаєвому праві, яке в гірських умовах краще формулювало селянські повинності в інтересах шляхти. Спочатку волоське право було введено в королівських селах, потім — у шляхетських. Одними з перших на новому праві локалізовано с. Одрехову і Щавне. У Сяніцькій землі, за свідченням А. Фастнахта, на волоське право переведено у XVI—XVII ст. понад 160 сіл, що до того часу перебували на руському і німецькому праві. На волоському праві закладалися також нові села, мешканцями яких були як русини, так і польські та німецькі колоністи.