Закарпатки прядуть волокно для чарівної сорочки

Фото із svalyava-vlada.gov.ua

Втіху родниківські майстрині знаходять в народних піснях:

„Сіла пташка на коноплю, та й зломила білий цвіт,
А парадна парадниця засмутила цілий світ.
– „Не я ти го засмутила,–- засмутивсь си го сам,
За два роки до мні сь ходив, а на третій – другу взяв..”.

Спритними старечими пальцями із жмута вовняної шерсті на моїх очах намотується тоненька білява ниточка. Із захопленням спостерігаю за жінкою похилого віку, що, неначе героїня однієї з казок Г. Андерсена, пряде волокно для чарівної сорочки.
– Цього мистецтва навчали дівчат нашої родини з покоління в покоління – усміхається старенька, задовольняючи мою цікавість.– Мене вчила мамка, а їх – бабця, а мою прабабцю також учила їхня бабуся. Відколи себе пам’ятаю, здається прядінням у нашій сім’ї займалися завжди: сідали на кужелю, намотували мотанки, а щоби не нудьгувати – співали давні карпатські пісні.

– Як вам це вдається – зкрутити нитку із такого не цупкого матеріалу? – запитую обережно, торкаючись стриженої вовни.

– Легко. Мокрими пальцями беруся за підшерсток, і закручую, а кінець нитки замотую на веретено – при цьому пальці зімкнені так, ніби між ними знаходиться дрібка солі.

Плавними рухами, наче підсолюючи якусь страву, майстриня поволі намотує клубок. Спробуй сама, – каже старенька, кладучи веретено до моїх долонь.– Та як я не старалася намотувати, втім повторити побачене мені ніяк не вдавалося.

– От зараз як: іди в магазин та й купуй усе, чого душі хочеться – покупцям пропонують хороший асортимент, адже виготовленням тканин та одягу займаються на фабриках. За часів моєї молодості все доводилося робити власними руками. Добувати ниток навчилася не тільки з овечої шерсті, але й із льону та конопель. То була дуже важка праця: стебла відмочували у воді, обережно розділяючи пальцями їхні волокна на тоненькі пасма, далі – висушували, сировину крутили на кужелю, і вже з мотанками сідали за ткацький верстат. Прали речі у великих дерев’яних бочках, а замість прального порошку використовували попіл. Ще й досі пам’ятаю, як взимку ходила з дівчатами до річки на випранки. Лише кілька з нашої ватаги могли похвалитися деревлянками, – всі решта стелили під ноги ганчір’я, аби було легше стояти на кризі. Зараз мало хто витримав би такі зимові процедури, а тоді для більшості це було нормою. Можливо, тому і хворіли менше. Буває прийдуть до мене сусідські діти, та й давай просити: „Павліночко, зробіть штанів, бо нема в чому до школи ходити!”. Ну, як дитині відмовиш? Не раз доводилося ночами сидіти, виплітаючи одежини. Кому до школи, тому на свята і до церкви, комусь на будній день одяг треба було зробити. А оскільки я була найменшою дитиною, то й випрядувати мені доводилося ще й для всієї своєї родини, бо в старших на це часу не залишалося. Отак і жили. Кофтинки, спіднички, хустинки, навіть білизну доводилося виготовляти самій. Ну, а та дівчина, що мала в своєму гардеробі дві або три сукні, вважалася справжньою панянкою.

– За скільки можна виплести подібну річ? – запитую, вдивляючись у дрібненьку в’язку білого жакету оповідачки.

– Залежить від техніки плетіння, навичок і терплячості звісно. Цей жакет, до прикладу, плела п’ятьма спицями трохи більще двох тижнів, дрібніші – шкарпетки та шарфики – виготовити набагато швидше. Та з роботами ніколи не поспішаю, адже заняття улюбленою справою подумки вертає мене в минуле, і тоді перед очима знову оживають найприємніші спогади мого життя.

Народилася Павліна Василівна Пічкар 4 жовня 1934 року в багатодітній родині. Батьки були землеробами, тож великих статків не мали. Єдине, чим дійсно могло пишатися подружжя, – семеро дітей. Хоч Павліна і була найменшим членом сім’ї, проте дівчинка виявилася дуже спритною – змалечку допомагала старшим по господарству, а у вісім років уже освоїла ремесло прядильниці.

– Пам’ятаю, мамка змушували годинами сидіти та випрядувати ниток, а мені, малій дитині, хотілося забавок. То вже як подорослішала, зрозуміла, якої користі принесла мені ця наука, адже в шістнадцять років мене на селі кликали майстринею. Та й породичатися з нашою родиною багато хто хотів, бо всі знали, що гарна майстриня і копійку додому принесе, і родичів парадно зодягне.

– Мабуть, від залицяльників проходу не було?

– За роботою не мала часу про дівування думати, а проте, хлопці сваталися, бувало, що й билися за мене. (Сміється). Дівка моторна, красива і роботи не цуралася. От і ставалося, що на вечірніх пряхах хлопці старалися всіляко мою увагу до себе привернути. Та як не намагалися, чоловіка, судженого долею, я зустріла в колгоспі, коли працювала там ланковою.

– Про юнацькі вечорниці тепер можна дізнатися хіба що із книжок та кінофільмів – зараз молоде покоління із задоволенням відвідує дискотеки або майже весь вільний час просиджує за комп’ютером у соціальних мережах. Здавна вечорниці задовольняли потреби тогочасної молоді у живому спілкуванні, а що найголовніше – кожна із таких зустрічей супроводжувалася обрядовими процесами, які повністю відтворювали нашу культуру. Розкажіть, які традиції, пов’язані з обрядом вечорниць, були поширені у вашому селі?

– Це були дійсно золоті часи. Сьогодні, якщо молодь іде на танці, більшість батьків навіть не здогадуються, в якій компанії проводять час їхні діти. А на вечорницях, які в селі називали пряхами, всі дорослі знали, до кого парубкувати ходять. Уже із самої назви стає зрозуміло, що збиралися вдома в одної із прядильниць. Так, до однієї хати могло завітати п’ятнадцять, а то й двадцять осіб. Заходили до хати, то обов’язково просили здоров’я господарям. Інколи хлопці перевдягалися, чадили руки і обличчя, а вже потім йшли через поріг. А все було для того, аби вподобана дівчина парубка не одразу впізнала. Часто бувало – дівиця сподобається, а сказати про це у хлопця сміливості не вистачало. От замастяться чадом, а тоді до хати йдуть, і в тієї, що полюбилася, – поцілунку просять. Як дівчина вгадувала, хто перед нею із залицяннями впадав і любила навзаєм, то могла поцілувати, а як симпатія невзаємна – підставляла щічку, але від поцілунку відказати не могла, бо юнакові то була велика образа. Поки дівчата прядінням займалися, хлопці їх жартами, піснями заговорювали та чатували, чи не впаде, бува, веретено, бо хто його підніме, того парубка юнка цілувати мала, а як відмовлялася, то кавалер мав право веретено в печі спалити, навіть якщо на ньому ниток удосталь напряжено. А ще для дівчини то був хороший спосіб дізнатися, кому вона не байдужа. По закінченні роботи, вже пізно вночі, сідали їсти квасолю або кукурудзу чи картоплю, а, поївши, легіні давали дівицям завдання іти на двір та зірки лічити. Кого покличе на поміч, того і вподобала. Так, зазвичай, і парубкували.

– Розкажіть, як зі своїм чоловіком познайомилися?

– Я працювала в колгоспі ланковою, а Іван – бухгалтером. Якось викликав мене до себе в кабінет на розмову, поговорили про колгоспні справи, за розмовами почали приятелювати. Далі став викликати мене до себе частіше: то йому документацію передати треба, то звітність перевірити, то ще якийсь папірець на підпис занести, а чи й просто спитатися, як справи. Так і помітила, що небайдужа. Та й він мені до серця припав, адже був гарний, роботящий і тямущий. А як було мені шістнадцять літ – заміж за нього вийшла. У щасливому шлюбі народилося у нас двоє синів. Діти виросли, одружилися, проте мого ремесла невістки переймати не хочуть – „Далося, вам, мамо, оте прядіння, коли на ринку всякого одягу багато!”. Воно то так, але ця робота в поєднанні з народною піснею дає мені снагу жити:

„Ой наша хата соломов крита,
Прийди, козаче, хоть буду бита,
Хоть буду бита,– знаю про кого,
Про козаченька, про молодого.
Буду стояти я на камені,
Закіть не прийде милий до мене.
Буду терпіти велику муку,
Закіть не скаже: „– Дай, серце, руку”.

Пісню заспівали в два голоси, а допомагала відомій прядильниці не менш талановита вишивальниця Калина Михайлівна Лізанець. Народилася вона 14 жовтня 1939 року в багатодітній родині (в сім’ї виховувалося восьмеро дітей) землеробів. До вишивання Калина взялася з сімнадцяти років, після того як вийшла заміж.

– Не скажу, що завжди жили в достатку. І я, і мій чоловік виховувалися в багатодітних родинах, тому, коли прийшла жити до чоловікового обійстя, – одразу взялася наводити в домі затишок. Маленька хата при дорозі, в якій із предметів інтер’єру тільки найнеобхідніше: вузеньке ліжко, стіл, декілька стільців та голі стіни – ось і все наше тодішнє багатство. Тому, коли чоловік зранку ішов на роботу, я ходила додому до Родникової Гути. Мамка давали полотна, на якому я вечорами вишивала узори. Серветки, скатертини, настінні рушники – все в домі вишите моїми руками, – з гордістю каже вишивальниця. – Так, наша маленька оселя з часом стала чи не однією з найохайніших на селі. Поступово і всякого господарського добра стало прибувати. Та найбільший скарб для нас – двоє синів. Обоє вже мають свої сім’ї, а їхні дружини замінили мені доньок. Одна з невісток, до речі, перейняла моє захоплення, і, маючи вільну хвилину, залюбки вишиває.

Розглядаючи вишиті серветки, чомусь захотілося низько вклонитися жінкам, подякувавши за їхню безцінну працю. Хіба можна цінити речі, робота над якими стала невід’ємною частинкою сенсу людського життя? Єдине чого хочеться сказати: „Спасибі, любі, за неоціненний подвиг – вашу працю!”.