Вівчарі Закарпаття зустрічають сонце першими

До неба їм рукою дістати. Чисте повітря, джерельна вода і спокій. Та поряд із цією романтикою – важка праця.

На полонині вівчарі працюють без вихідних, за будь-якої погоди. Півроку живуть за десятки кілометрів від своїх родин та від цивілізації. У їхніх колибах із зручностей – хіба що вовняні ковдри. Дні проводять у постійному русі або приготуванні із овечого молока справжніх полонинських делікатесів – сиру, вурди та бринзи, і радо пригощають туристів, які дедалі частіше стають їхніми гостями.
 
Отари на полонину вигнали ще в травні. Вівчарам Тячівського району навіть влаштували символічні проводи в селі Дубове. Додому повернуться з першими морозами.
 
На полонині підйом о 4-й ранку. Насамперед  доять кіз і овець. За годину у відрах збирається до сорока літрів молока. З нього одразу ж готують сир і вурду, і лише після цього снідають. Вночі вівчарі не сплять – разом із собаками відганяють від отари вовків і диких кабанів.
 
Втім, на долю вони не скаржаться. Професія часто передається у спадок.  Пан Микола з Вільхівських Лазів, не зважаючи на труднощі, вівчарство не змінив би ні на що: «Кращого місця не може бути. Вівці люблять нас, а ми любимо їх».
 
Нарікають вівчарі не на важке життя в горах, а на брак підтримки з боку держави. Йосип Варга, власник отари, говорить: «Якщо зі сторони держави і далі буде таке відношення, вівчарство занепаде. Дуже велика проблема зі збутом. Немає куди дівати м'ясо, немає куди дівати бринзу, вурду, сир. Люди винищують худобу», пише "Тячів".
 
Частими гостями на полонині стали туристи.  Вівчарі Їх радо приймають, частують полонинськими делікатесами, а іноді навіть дозволяють заганяти овець до кошари. Це дуже тішить туристів і дарує незабутні враження.