Виноградна Верховина

Між Міжгірщиною та Виноградівщиною, зрозуміло, є певна, а то навіть і суттєва різниця. Хоча б та, що перша районна адміністративна одиниця розташована високо в горах, а інша — пониззі. Де вершини, там холодніше, а де рівнина — тепліше. Географічна відмінність у ландшафті з-поміж двох закарпатських регіонів здавна конкретно виразно позначається у господарюванні на городах: у долинах щедро плодоносить всіляка овочева і фруктова рослинність, тут зазвичай і раніше садять та швидше збирають урожай, ніж під бескидами. Але все-таки несхожість поволі стирається.

Цей факт ілюструється бодай тим підтвердженням, що і Верховина активно взялася за виноградарство останнім часом. Одні це явище, що ввійшло вже у моду, бо чим хату будують, то майбутні новосели паралельно у сусідстві займаються і закладкою виноградника, пояснюють глобальним потеплінням, яке зачепило і глибинку, позитивно сприяючи акліматизації ніжної деревної рослини у краї, а інші доказують, що в працьовитих горян з’явилося друге дихання до садівництва.

Далеко за прикладом масового вирощування винограду не доводиться йти — на моїй вулиці у райцентрі кожне дворогосподарство закосичилося чи то причепурилося тонкими і гнучкими стеблами кущових рослин, які за теплої пори на сонці зріють гронами соковитих ягід — білих, червоних, синіх, оранжевих за кольорами. Якщо Міжгір’я, знаходячись у долонях гір, ще сяк-так зручне для виноградників, то сенсацією стає їхня поява у піднебессі. Міцно пристосувалися вони ледь не у всіх населених пунктах — від Колочави до Торуна чи Новоселиці. Навіть адаптуються під холодними полонинами. У Пилипці аж біля самого водоспаду Шипіт цим ділом, скажімо, успішно займається Василь Шкирта. Й поготів здивував невтомний газда-пенсіонер Іван Нірода, котрий спромігся на вітцизнині — постійно буйновітровому узгірку Пазиний Верх, що на Синевирському перевалі, теж приживити виноград, з року в рік дбайливо пестячи його працьовитими руками.

Виноград — це як краса на подвір’ї, так і користь для столу. Верховинці все-таки примудрилися мати власного виробництва десертні соки та компоти, поживне варення, смачний мармелад. Не кажучи, що апетитно ласують свіжозірваними солодкими кетягами-гронами. Якщо раніше з того Виноградова чи інших низинних закарпатських районів напередодні новорічних, різдвяних чи великодніх свят традиційно завозили крамарі вино на Міжгірщину, то зараз з корчаги у бокали горяни гордо наливають алкогольний напій домашньої марки, в якому аж іскриться сонце, а за застілля, як правило, у ньому шукають істину. Приїжджі, котрих гонорово частують місцеві гостинні господарі садів, бо є чим поділитися, кажуть, що під час споживання їм навіть учувається специфічний смак смерекової хвої. Можливо, й так, бо ліані плантації ласкавить і повітря, настояне на ароматі навколишніх лісів, які тут за своєю широченною територією нагадують своєрідний зелений океан. А ще міжгірці встигли навчитися з виноградних віджимів виготовляти… чачу, яку величають не грузинською, а верховинською. Своє, то не чуже, воно, звісно, приємніше як на смак, так і до серця.

І все ж коріння виноградарства у горах тягнеться здавна. Твердять, що піонерами його вирощування ще за австро-угорської влади у Воловому (теперішньому Міжгір’ї) були вже покійні Михайло Куричка, Іван Бобер, Степан Пудяк, Дмитро Шурдюк… А справжня виноградна лихоманка у краї синьогір виникла на шві тисячоліть. Так, принаймні, свідчить Іван Гримут. Хто-хто, а він вже досвідчений фахівець цієї справи, якого цімбори весело йменують радником із застосування виноградника. Саме він є і головою тутешньої спілки любителів виноградарства, яка називається "Грона Верховини”. Створив її за підказкою друга, на жаль, якого вже нема в живих — колишнього головлікаря центральної райлікарні Іллі Шанти. Не лінувалися і не пошкодували за візит у дуеті в Тересву до знаного, можна сказати садовода-енциклопедиста Івана Ілька, який, як кажуть, на зубок знає як сорти винограду, так і секрети обробляти грунт і його удобрювати під лозами, вести догляд за кущами, захищати їх від шкідників, точні строки збору та надійне зберігання врожаю. До речі, садиба тячівця уквітчана понад двома сотнями виноградних сортів. Охоче Іван Іванович погодився приїхати і на запрошення у верховинську "столицю”, де на засіданні спілки доступно і всебічно розповів товариству цілу низку цікавих речей, які їм стали відтак у великій пригоді. Іван Гримут сповіщає, що нині в складі "Грона Верховини” налічується півсотні аматорів, а правою рукою голови називає підприємця Івана Макару та провідного спеціаліста — держінспектора з карантину рослин по Міжгірському МПКР Михайла Блецкана, за фахом біолога, що немаловажно за заняття, котрий, між іншим, останнього сезону запасся у підвальному погребі кількасот літрами вина, з яких певну одиницю милосердно вручив місцевій Петропавлівській церкві для причастя прихожан. Перераховує воднораз Іван Йосипович своїх активних поплічників — верхньобистрянця Володимира Ситу, майданця Степана Звірка, новосільчанина Любомира Запотічного, земляків-міжгірців Івана Костя, Михайла Дербака, Дмитра Шуберта, Миколу Янчика, Давида Волошина, Івана Гайовича, Юрія Малету, Володимира та Юрія Казибридів…

Що не село, то імените своїми виноробами. Співрозмовник зізнається у джерелі свого захоплення, коли якось перший сусід — брат Петро подарував один кущик. Що не кажи, а велике починається з малого. І з того часу нема спокою — майже довкруж будинок оточився виноградником, на якому з дружиною-помічницею Ганною Михайлівною виплекали півтора десятка ранніх європейських сортів, з-поміж котрих "Аркадія”, "Кеша-1”, ”Вікторія”, "Чорний принц”, "Кодрянка”, "Ізобелла” та ін. Наполегливо стараються виростити і примхливий для місцевості вид, щоб мати свій ізюм. Хвацько, але не без підстав мовить про вирощені рекордні грона, які важать й понад два кілограми. Хоч 75-річного ветерана праці, добре знаного в районі, спіткала на старості інвалідність, але з улюбленим ділом й гадки не має розлучатися. Радий дати консультацію з агротехнічних чи будь-яких інших заходів захожому чи просто по телефону кожному початківцю і оптимістично повідомляє, що вже на 19 лютого визначили провести чергову нараду членів любительської спілки. "Всю душу треба вкладати у виноградну справу, якщо хочеш мати з неї хосен у наших рідних горах”, — поділився таємницею Іван Йосипович за нашої нещодавньої бесіди у нього вдома, підкріпивши її гостелюбно пригощеною запашною кавою з дегустацією деці хмільної чачі, повірте, теж не менш пахучою.