Ви навчаєте нас любити своє!.

Подячний лист Мірчі Мінтенкові з Великого Кучурова з нагоди виходу його книги «Чисті джерела натхнення» (Чернівці: Прут, 2011. – 120 с.) і спроба її презентації.

Дорогий Мірчо Дмитровичу, дорогий мій добрий старший друже! Так, я отримала Вашу книгу, яку Ви люб’язно залишили для мене у традиційному місці наших зустрічей – музеї Юрія Федьковича у Чернівцях, інший екземпляр її кілька днів перед тим вручила мені ініціатор цього видання, його «промотор» – учителька сільської школи, що на Сторожинеччині, невгамовна громадсько-культурна діячка Елеонора Скіпор. І постало мені, Мірчо Дмитровичу, з Ваших «писаннячок дрібнесеньких», як із зроблених Вами фольклорних записів та багатьох світлин, і коло Ваших літературно-мистецьких, суто житейських інтересів, і многотрудна Ваша доля у її, мабуть, найістотніших вимірах, і вся Ваша на диво м’яка й лагідна душа. Не дивуйтесь, що обзиваюсь у такий спосіб: приватна розмова не завжди сприяє повноті вислову думок, головне ж - хочеться, аби те, про що мала б сказати передусім Вам, Вашому розуму й серцю, знали й інші, бо вони мусять знати про Вас, бо, зрештою, про таких, як Ви, треба знати. Спочатку – про книгу, річ, яка завжди акумулює досвід. У Вашому незвичайному друкованому дарункові мою увагу найбільше привернула ціла низка датованих різними роками й уміщуваних переважно у сторожинецькій районці, але й у «Буковинському вічі», «Буковинському журналі», інших виданнях статей, іноді справжніх літературознавчих і культурологічних розвідок. Так, у територіально й хронологічно ніби й далекому матеріалі про Пушкіна Ви, розважливо спершись на рідкісні документи, переконливо довели факт перебування цього геніального росіянина у нашому Красноїльську. Пошановуючи в одній зі статей Федьковича, Ви згадуєте його приятелювання часу військової служби та й пізнішої пори із Вашим односельцем із Великого Кучурова Ілашем Хрестиком – як воно відгукнулось у творчості письменника, чим додаєте до відомого образу нову рисочку. А скільки благородних бажань спопуляризувати класиків у Ваших публікаціях про М. Емінеску, С. Воробкевича, О. Кобилянську, як і про тих репрезентантів нашої культури, котрих Ви знали особисто. Мовлю про онука Марка Вовчка Бориса Лобач-Жученка і про онука І. Карпенка-Карого Андрія Тобілевича, про письменницю, яка розпочинала свою діяльність на Буковині, Домку Ботушанську і її батька Сидора Ботушанського (він також пробував сили в поезії), про Ольгу Дучимінську, письменницю й громадсько-культурну діячку, приятельку О. Кобилянської, про Параску Амбросій та Анну Дущак, про Івана Миколайчука, з яким Ви свого часу приятелювали, навчаючись у молодіжній студії при Чернівецькому музично-драматичному театрі імені Ольги Кобилянської. А ще ж є публікації, зокрема, про високоінтелігентну, мистецьки обдаровану родину Опанаса й Ольги Шевчукевичів, у домі яких Ви часто бували, студіюючи бібліотечну справу в культосвітньому технікумі Чернівців, про відомого народознавця, свою землячку Гарафину Маковій, фольклориста й композитора Кузьму Смаля, науковця-лінгвіста Олександра Огуя, який чимало прислужився й літературному, громадсько-культурному життю Буковини. Зосібна тим, що упорядкував та видрукував щоденник-хроніку Івана Бажанського «Війна». Схоже, Мірчо Дмитровичу, Вам у Ваші 70 судилось єднати покоління, фіксувати у слові варте загальної уваги, загальної пам’яті, проте мало запримічуване молодшими. Кажу це, маючи на думці й те розкішне гроно унікальних духовних пісень, котрі Ви записали з народних уст на рідній Сторожинеччині і деякі примістили у своїй книзі. А скільки зібраних Вами народознавчих матеріалів прислужились музеям не лише України, а й Росії, Молдови, Румунії, Канади, Австрії, Америки. Відзначений титулом «Почесний громадянин села Великий Кучурів», гідний куди більших почестей, Ви демонструєте зразок того, як негаласливо, але ніжно й делікатно, предметно й реально треба любити й оберігати – увічнюючи! – своє, питоме, до того ж ви робили це ще тоді, коли не в моді була така любов. Зізнаюсь, заголовок Вашої книги спершу здався мені трохи заабстрактним. Але, перечитавши-передумавши її, зрозуміла, що рідні (в широкому понятті) люди, а з ними рідні словесні, духовні скарби, схоже, й були для Вас принциповим – тими пречистими джерелами, котрі надихали, робили життя з його вічною рутиною наснаженим і змістовним, ба й навіть підносили над оточенням. Зрештою, вони зробили Вас, Мірчо Дмитровичу, сільського бібліотекаря, людиною неординарною, може, трохи дивакуватою для обивателів, але, повірте, такою потрібною і дорогою для багатьох. Я заодно схиляюсь перед Елеонорою Скіпор, яка, за свою не бозна-яку учительську зарплатню видавши власним коштом (притім із творами не лише своїми, але й своїх літстудійців, просто талановитих людей) понад три десятки книжок, стягнулась і на «Чисті джерела…», зробила це легко і якось радісно: у наш жорсткий, прагматичний час любити ближнього до глибини своєї кишені дано знову ж таки дивакуватим, але безмірно благородним душам.

…Вітер зриває з дерев останні листочки, осінь, зима наступають владно, як до себе додому. Але джерела ніколи не замерзають, кличучи спраглих самою своєю суттю. Такі, як Ви, Мірчо Дмитровичу, приречені на вічне звідування тієї спраги і на вічний намір її задовольнити. Може, такий стан Вашої душі найбільше її і тримає, будучи компенсацією Вам за ті житейські негаразди, котрі обсіли Вас надто останніми часами і які Ви долаєте з усією властивою Вам мудрістю і шляхетністю. Втім, пам’ятаєте записану Вами хвилюючу співанку про те, як ішла Мати Божа через поле України, втираючи сльози страждущим? Звідати той благословенний доторк, мабуть, також записано в книгу Вашого життя…

Із низьким поклоном, вдячністю, що Ви є, та побажанням сили, розуміння і, звичайно ж, нових публікацій – Ваша Лідія Ковалець