Тут три дні здригалася земля

70 років тому в Банилові Вижницького району й по всій Буковині прокотилася хвиля єврейських погромів

У поїздку до села Банилів, що у Вижницькому районі, заздалегідь запросив мій давній товариш Максим Друкман, як тільки почала здійснюватися його мрія ще раз приїхати на Буковину. Майже 20 років тому він виїхав на далекий Австралійський континент, але ні в думках, ні в реальному житті ніколи не розлучався з рідним краєм. Це була його шоста поїздка в Україну, до якої дорога пролягла через Святу землю. Але буковинська земля для нашого земляка є не менш святою, бо тут спочиває прах його предків, які чесно служили людям, серед яких жили. У Банилові мешкала родина простого хлібороба, його діда Мойше Хаїма Розенцвейха, якого розстріляли в липні 1941-го у власній домівці. Наглою смертю загинуло в ті трагічні дні понад сто односельчан, які знайшли своє останнє пристанище в тихому куточку села, де нині шумлять дерева і росте трава. Лише пам’ятник, споруджений з ініціативи нашого товариша, нагадує про той страшний час… Цей сонячний травневий день надовго збережеться в пам’яті всіх учасників цієї незвичайної поїздки, в якому закарбувалися кілька знакових миттєвостей. Найперше навідалися до Банилівської сільської ради, щоб зустрітися із сільським головою Миколою Васильовичем Андрюком. Йому, як директору громадського музею, Чернівецький обласний краєзнавчий музей передав подяку за організацію та презентацію виставки «Банилівська толока», а також вишивальницям Василині Мазуряк та Анні Мандрик, які подарували музею вишиті жіночі та чоловічі сорочки. З радістю виконала цю місію і з не меншим задоволенням познайомила сільського голову з онуком Мойше Хаїма Розенцвейха, вбитого під час подій Другої світової війни.

– Я зібрав історію села Банилів, про еміграцію до Канади в 1898-1914 роках, прізвища і фотографії всіх людей, яких вислали до Сибіру, а про це єврейське поховання не можу знайти жодних документів, – з прикрістю говорив сільський голова. – Мої батьки були вислані 1 червня 1941 року. В цей же час були репресовані 17 сімей, в яких налічувалося 64 особи. Були вислані три єврейські родини – Гільзенрада Мізі Хаїма, Гензлера Адольфа, Неймаєра Лейби. Я теж про них нічого не зміг знайти…

– Знаю, що вийшла книга в Івано-Франківській області, де вказані прізвища багатьох євреїв, які були закатовані в 1941 році – і тут, і в Косові. Якщо знайду якісь джерела, то обов’язково повідомлю, – пообіцяв австралійський гість, а тим часом підписав книгу «Де вітер рве горизонти», в якій надрукував свої щоденникові записи з туристичних мандрівок до найцікавіших місць від Карпат до Чукотки, і подарував її громадському музею історії села Банилів. Він поспішав до місця вічного спочинку свого діда, щоб запалити шість символічних свічок, послати до небес вогники світлої пам’яті, помолитися за душі невинно вбитих людей… Коли вийшли на дорогу, раптом побачили літню жінку, яка зупинилася і крізь плач почала виповідати страшну історію про масове вбивство односельчан, яке сталося в далекому 1941 році:

– Вони три дні боролиси, хотіли з землі вийти, але ніхто не міг їх виратувати. Так ми усі плакали! Я ще мала була, але це пам’єтаю добре. Мій брат дуже си настрашив і такий дістав страх, що узяли його в лікарню… Ми були тут з татом і з мамою… Всі плакали. Задаром-пусто вибили людий. І євреїв, і наших. А наших убили за то, шо пішли в колгосп. Вони не мали шо їсти, багато дітий в них було… Забирали їх, клали в шеренги, одних били, других недобили – і всього то скидали в яму. Після того три дні земля трісласи, бо люди боролиси…

– А що в селі пам’ятають? Чиїх то рук справа?

– То були бандюги… Вони прийшли з горів і наших було пару. Їх уже нема. Народ дуже плакав. Євреї були добрими людьми, можна було всьо у них взяти до гроший. Я кілько йду, то все плачу, шо таке сталоси, – виповідала Василина Тодорівна Андрюк. Вона, до речі, пригадала урочисте відкриття пам’ятника в 1998 році, як відправляв панахиду отець Ілля, як наш Максим Друкман приймав сельчан, які прийшли до місця страти мирних жителів. На прощання він протягнув нашій несподіваній співбесідниці гроші й попросив, щоб вона помолилася за душі померлих євреїв і українців. «Я піду до церкви, скажу, шо тут були люди, і вони дали ці гроші, аби відправили службу…», – запевнила 79-літня банилівчанка, яка й досі не може змиритися з тим погромом, свідком якого стала в дитячі роки.

– В ідеології гітлерівського нацизму ненависть до євреїв посідала особливе місце, – прокоментував на моє прохання цю трагічну подію відомий буковинський політолог Ігор Буркут. – Союзники Гітлера також використовували антисемітизм у власних цілях. Після нападу Німеччини на СРСР на території, окупованій німецькими та союзними з ними румунськими і угорськими військами, прокотилася хвиля єврейських погромів. Їх стимулювали окупанти. Можна навести такий приклад. Після відступу радянських військ з території Вижницького району на тиждень було встановлено українську владу. В цей період – а це кінець червня 1941 року – українська міліція стримувала погромників, не давала грабувати і вбивати невинних людей. На початку липня прийшла румунська адміністрація, і в цей період розгорнулися погроми. Вони супроводжувалися пограбуванням майна місцевих євреїв, вбивали також і радянських активістів, зводилися особисті рахунки. Це ганебна сторінка в історії Буковини, але треба підкреслити, що переважна більшість буковинців участі в погромах не брала. Цим займалося різноманітне шумовиння, якого вистачає в кожному народі... Розпрощалися ми з Василиною Тодорівною, побажали їй здоров’я і довгих літ життя, а самі поїхали знайомитися з родиною Іванчуків. Максим відразу попередив, що мусимо побувати в Дмитра Танасовича, з яким познайомився під час спорудження пам’ятника в Банилові. Тоді він був сільським головою і всіляко сприяв втіленню цього задуму. Нині, на жаль, важка недуга прикувала чоловіка до інвалідного візка. За задушевною розмовою й щедрим столом швидко збігла не одна година. «Дуже пам’ятною для мене стала поїздка до Банилова, звідки йдуть мої корені, зустріч у сільраді й особливо відвідання гостинної сім’ї Іванчуків. Впевнений, що мужній Дмитро Танасович, якого я маю за брата, його дружина Марія, їхня донька Надія й чарівна онучка Каріночка теж припали тобі до душі!» – написав Максим Друкман у листі з Австралії після повернення з України. У конверт поклав світлини, зроблені на Вижниччині. Він назавжди залишився нашим фотокореспондентом і надійним товаришем. назад...