Тіні незабутніх

На Буковині, у селі Чортория, поміж ошатних нових будинків ховається старенька хата, де народився і жив Іван Миколайчук

Нині в цій оселі майже все так само, як було за життя актора: маленькі віконця, лавиця біля хати, кам’яні жорна в сінях, ткацький верстат, заквітчані рушниками стіни, валізка Івана, з якою він їздив до Чернівців на навчання. 80-річна Фрозина Грицюк розповідає про життя брата.

Батьки виховували десятьох дітей. Я була першою, Іван – четвертим. У селі було прийнято жити в меншій хаті – хатчині, а більша – світлиця –слугувала для гостей. Але оскільки в нас була велика сім’я, то жили ми й у великій хаті. У хоромах (коридорі) тримали жорна, а в хатчині – верстат для ткання. Ми з мамою ткали все: полотно, скатертини, верети на підлогу і на лавиці. Чотири роки Іван ходив до школи тут, у Чорториї. До сьомого класу навчався в сусідньому селі Брусниця, а восьмий закінчив у містечку Вашківці. А вже коли навчався в театральній студії при Чернівецькому драмтеатрі імені Ольги Кобилянської, то там у місті закінчив 9-й і 10-й класи вечірньої школи.

Вечорами в нас збиралися сусіди. Мама зачиняла вікна хустками, і тато діставав українські книжки. Звідки він їх приносив, досі не знаю. Вже через багато років, коли брат знімався у фільмах, я йому часто казала: «Іване, чого ти борсаєшся? Ти ж знаєш, який зараз час! Маєш українську мову, у школі її теж вивчають, ведуча повідомляє новини нею... А він мені: «Як ти не розумієш? Он Гнатюк зі сльозами на очах радів, що йому дозволи заспівати ще одну українську пісню. Це хіба Україна?» Таке було і з Івановими стрічками. Траплялося, фільм у Москві приймають, а в Києві відмовляють. У питаннях патріотизму брат був дуже принциповим. Пам’ятаю, у наше село привезли стрічку «Тіні забутих предків» російською мовою. То він відмовився, сказав, що в нас ніхто не розумітиме: «Як немає українською, то не треба і російською».

Спочатку батько не сприйняв вибору Івана. Казав, що актор – то не професія. Але коли брат грав у Чернівцях у виставі «Земля», запросив на прем’єру маму з татом. Пам’ятаю, батько повернувся з міста і задумався… «Мой, я твердий, але напослідку заплакав, бо як то воно є у житті», – казав він після вистави. Але великого успіху Івана не дочекався, помер 1963 року, коли мамі не було ще й 50-ти. На її руках залишилося шестеро школярів. Жили з того, що тримали корову і мали біля хати 15 соток городу, а мама ще отримувала на двох маленьких дітей по 15 рублів. То ми не жили, а виживали.

 

Я й донині не знаю, звідки в Івана такий потяг і талант до цього. Пригадую, як у нашому сільському клубі поставили «Безталанну». Івана, якому тоді було 13 років, взяли на роль батька Софії. Це треба було бачити, як він зіграв епізод, де в його героя помирає донька! А коли брат промовив зі сцени: «А хто ж мене поховає?», усі жінки в залі заридали. У сільському драмгуртку він грав переважно старих, бо на ці ролі не було охочих.

Коли в селі всі побачили дружину Івана Марусю, казали, що вона так вписалася в нашу родину, що навіть схожа на нас. Дівчина всім дуже сподобалася. А вже потім приїхали свати. Батько Марії привіз мамі першу в селі газову плиту. Івана дівчата завжди любили. Ось подивіться на його шкільні фотографії: хлопці стоять однією купкою, а Іван – між дівчат. Але Марія була його єдиним коханням.

Частину своїх перших зароблених грошей Іван давав мамі. Він мешкав у гуртожитку й одночасно знімався у фільмах «Сон» та «Тіні забутих предків». Через велику напругу світлових прожекторів у нього почали боліти очі. Режисери викликали відомого окуліста. Той, оглядаючи Івана, здивувався: «То він такий незамінний, що ви так клопочетеся?» – «Звичайно!» – «То чому ж тоді живе в гуртожитку?» Через кілька місяців братові дали однокімнатну квартиру.

До нас у Чорторию приїздили актори та режисери – друзі Івана. Був навіть сам Сергій Параджанов. Ми йому подарували тайстру (торбу. – Ред.). Це Іван замовив. Сказав: «Пристарайте мені тайстру для Параджанова». А я йому: «Іване, та ти що! Люди городські! Як ти їм будеш тайстру дарувати? Що ти смішишся?» А він не перестає: «Я вам кажу, зробіть». Ми йому гарну зробили тайстру і вишили напис: «Великому Параджанову». А потім брат розповідав мені: «Якби ти повиділа, як він ходить Києвом із тією тайстрою! І всім хвалиться.» У 1991-му, на 50-річчя Івана, був обід біля нашої хати. Багато людей приїхало, зокрема й партійні керівники. А Гаврилюк встав і промовив: «Не читайте марксизму-ленінізму, читайте Біблію! – казав Іван». Я переймалася, аби йому за ці слова нічого не було.

Ми до останнього дня не знали, що він хворіє. Знав лише мій син, котрий часто бував у Києві. Але коли він повертався до Чорториї, Іван просив: «Будь мужчиною! Мамі й рідним – ні слова». Тому телеграма про його смерть стала для нас громом серед ясного неба. 1987 рік був для нас найважчим, здавалося, ми його не переживемо. Мама не могла прийти до пам’яті, фельдшер робив їй укол за уколом. Хіба є у світі слова, які могли б передати її біль…