На Дворах у Рожанці жив пан Яворський. У нього була дуже гарна й розумна донька. Вона так полюбила Довбуша, що не раз помагала йому чим могла, а найчастіше тим, іцо дізнавалася межи панами про їх заміри проти опришків і переказувала тото все нашим хлопцям. Казала Довбушевим опришкам, де й коли пани збираються, а ті нападали, забирали в них гроші, дорогі речі й роздавали людям. Потім тота дівчина й сама пішла в опришки. Ходила, ходила разом з Довбушем ціле літо, а може, й не одне... Хто вже нині то пам'ятає?

На зиму Довбуш рішив відправити дівчину додому або десь у село, бо яке то її життя би було в лісах серед снігів. Він підійшов на Гострий Вершок, відки вже видко Рожанку, та й каже:
— Ну, йди вже домів.
— Та мушу йти.

Вона пішла, а він з опришками лишився...

Вже була осінь. Там, нижче, пасла худобу Зубаня, яка любила язиком телепати по селу, а то могло й до папа дійти. Вона й за Довбушем назирала чогось, може, його теж любила, хто вже їх нині знає, як то було.

Там була пасіка і коло неї висока смерека. Зубаня вилізла на біду па тоту смереку, сховалася межи суччям і підзирала за Довбушем. Ґазда в той час вийшов палити пасіку та й не видів, що хтось є на смереці. Він викресав вогню та й запалив, а то все було сухойке, їмилося, як солома, і смерека теж. Зубаня лиш йойкнула і впала у вогонь, а ґазда поки добіг — уже не було що рятуватл. А що вже потім сталося з тою Яворською, то я не пригадую, чи щось люди оповідали.