...наступив ранок. Останній у цій подорожі по заповідним Карпатам. До від’їзду залишилося вісім годин. Всього чотириста вісімдесят хвилин. І багато. І нічого. Я сприйняв їх як найцінніший дарунок часу. Звіряємо із лісником свої годинники. Фініш внизу. У шлагбаума кордону Черногорського масиву. Туди прийде автобус.

У штормівках, із фотоапаратами через плече, ми розпочали сходження на полонину Бресбул. Карабкаємося вверх, по крутому уклону, вкритий різнотрав’ям і чагарниками. Ранковий ліс стоїть у глухій тиші. На велетенських стовбурах дерев, видно сонячні підмальовки кольору кадм ію. Ляскаючи крилами, зненацька злетів птах. У чистому повітрі тремтить сріблястим пилом ранній іній. На всьому шляху - картини осені, що іде. І тут я побачив чудернацьке дерево. Воно стояло на невеликій, зарослій травами поляні. Косий промінь ранкового сонця освітив поранений блискавкою стовбур. Про такі дерева говорять - коряве. Помітивши мою цікавість, лісник сказав:

- Явір... Старий... Він один у нас такий.
- Скільки йому років?
Лісник покачав головою:
- Ніхто не знає.
- Триста?
- Може і більше...
Я доторкнувся до нього долонею. Теплий. Усередині стовбура просторе дупло. У ньому можна легко сховатися у непогоду людині чи звіру.

Сонце пригрівало. Втома брала своє. І ми, ніби не поспішали, зробили привал. Не хотіли уходити від "старого". Була потреба осмислити зустріч. Адже він свідок далекого минулого. Що він бачив? Довкола нього стовпилися молоді ялини. Стрункі, молоді, тільки починають своє життя. Правнуки старого Явора. У лісі було тихо... Старий, здавалося дрімав. Із легким шерехом на землю опустився сухий лист. Качнулася трава. Я обійшов дерево. Під коренем виднілася маленька нора. Звідти із цікавістю дивилася лісова миша. Із дупла вилетів сонний птах. По грубій корі снували мурахи. По всьому стовбурі проростали молоді деревця, чагарники, квіти і трави... Старий жив. Він був ще потрібний природі. Людям. Життя, яке з’явилося давним-давно, продовжується...

...Але ось і полонина Брескул. Тут сніг м’який, глибокий. І це всередині жовтня, коли люди по всьому Закарпаттю радіють теплу і сонцю. Лісник тягне мене за руку:
- Дивись!
Бачу присипані снігом молоді сосни. Бачу білий, залитий блискучим світлом ухил. Бачу синє небо. Чисті фарби, як на дитячих малюнках. А лісник бачите, чого не бачу я. Він робить крок у бік, і тільки зараз я бачу глибокі і великі звірині сліди. Їх багато, по всьому ухилу. Подекуди сніг розпушений. Сіяє чорнотою, іще не встигла промерзнути волога земля. Стою майже по пояс у снігу, дивлюся на всю цю красу, читаю відкриту на короткі митті книгу природи. І знаю - поряд є щось живе. Але що? Лісник дивиться по сторонам: - Дикі кабани. В ночі гуляли. Наситилися. Їжі вдосталь... Тепер ховаються на лежаннях. Велика спокуса побувати тут ще довше, побачити господарів дрімучої хащі, але ми йдемо далі, все у вверх до білої Говерли. ЇЇ засніжена вершина чітко видніється на фоні синього неба. Я приходив до неї у різні пори року, але кожний раз вона мене вабить своєю красою. Карпати не мислимі без Говерли, як Африка без Калиманджаро. Розгрібаємо глибокий сніг і стрибаємо із валуна на валун, слизько, падаємо. Провалюємося знову у низ і знову піднімаємося вверх. Пробуємо обійти небезпечні місця, скриті вершини. Штормівка волога, здибилася. У розпачі дивлюся на Говерлу. Вона зовсім поряд, ще зусилля і ми її наздогнали б. Але стрілка годинника біжить по колу, квапить.

Повітря, повітря, як воно тут п’янить... Його чистота, морозна свіжість наповнює груди. Дихається легко. Хочу запам’ятати його смак. І який вже раз після відчайдушного ривка крізь товстий шар снігу, я зупиняюсь і дихаю, дихаю... Іноді ми зустрічаємося із лісником очима. І розуміємо один одного без слів. І фотографу і художнику тяжко запам’ятати побачене. Але ж є ще пам’ять...