Станиславів на життєвих шляхах родини гетьмана Орлика

Після поразки під Полтавою 1709 р. залишки шведського і козацького війська опинилися на території теперішньої Молдови, у місті Бендерах, яке тоді було під владою Туреччини. Тут перебували Карл ХII, гетьман Іван Мазепа, генеральний писар Пилип Орлик із сім’єю, а з ними — кілька тисяч війська. Через кілька місяців після смерті Мазепи гетьманом України 5 (16) квітня 1710 р. було обрано Пилипа Орлика. Він широко відомий своєю Конституцією 1710 р., яку вважають першою в Європі.

У Бендерах після поразки від росіян під Одоляновом на заході Польщі опинився і прихильник Станіслава Лещинського, союзник і приятель Карла і Мазепи київський воєвода, власник Станиславова Юзеф Потоцький. Тут і відбулося ближче знайомство Орлика і Потоцького. Тут же після зречення від корони 1712 р. певний час перебував польський король Станіслав Лещинський.


Взимку 1711 р. Орлик на чолі козаків і Потоцький на чолі вірних йому польських підрозділів, маючи за спільників кримських татар, навіть здійснили військовий похід із Бендер на Правобережну Україну і, гаряче підтримувані місцевим населенням, дійшли до Білої Церкви. Похід не мав логічного завершення через свавільну поведінку татар і суперечку Потоцького з Орликом про те, чиєю територією є Правобережна Україна — польською чи українською. Ця експедиція стала одним із приводів до Прутського походу Петра I проти турків, у якому цар зазнав ганебної, але не вирішальної поразки.

Вимушене перебування високих достойників у молдовському місті тривало п’ять років. Влітку 1714 р. Орлик услід за Карлом ХII виїхав до Швеції. З ним була його численна сім’я: дружина Анна, сини Григір, Михайло і Яків, дочки Настя, Варвара і Марта. Яків і Марта народилися в Бендерах, хрещеним батьком Якова був Карл ХII, а Марти — король-невдаха Станіслав Лещинський. «Наш» Юзеф Потоцький, замирившись із королем Августом II, тоді також зміг повернутися до Станиславова і взявся відновлювати місто, занепале за час штурмів і окупацій.


Після загибелі свого протектора Карла ХII вся сім’я Орлика 1720 р. виїхала з Швеції з рекомендаційними листами королівської ради до європейських володарів до Бреслау (Вроцлав). Там завдяки впливовим друзям Пилип Орлик примістив дружину в одному монастирі, чотирьох доньок — у другому, а двох синів — у третьому, у єзуїтів (Яків тут і помер через кілька місяців). Однак не дрімали й  московська агентура і дипломатія. Після безуспішних спроб заарештувати затятого мазепинця безпосередньо, царський посол у Відні Ягужинський домігся від цісаря висилання родини Орлика з території імперії.


У лютому 1722 р. вся сім’я вже була на польській території, в Кракові. Тут гетьман примістив дружину в францисканському монастирі, дочок — у бернардинському. Черниці надавали цю послугу не безплатно: за двох старших дочок треба було платити 200 талярів на рік, за двох молодших — 150 талярів. У квітні 1722-го р., уникаючи від настирливого переслідування російських агентів, Орлик виїхав на турецькі землі під прибраним іменем, узявши з собою сина Михайла. Його супроводжували ад’ютант, троє слуг, двоє фурманів. Він не знав, що більше не побачить ні жінки, ні дочок, ні України, за волю якої боровся все життя.


Для нас ця поїздка цікава тим, що гетьман по дорозі до Туреччини проїжджав околиці нашого міста, хоча в ньому самому не побував, остерігаючись тенет московських шпигів. Цю подорож він описав у своєму щоденнику, відомому «Діарії». Уже в Галичі його упізнав колишній слуга Потоцького в Бендерах Скальковський. Довелося заперечувати, запевняючи, що він ніякий не Орлик, а Менжицький і в Бендерах ніколи не бував. Ночував Орлик із супутниками в «убогому монастирі» Св. іллі (тепер це лише пам’ятка археології в Крилосі), а наступного дня, 18 червня, зупинився в корчмі Угринова (в «Діарії» — Гринова).


Не заїжджаючи до Станиславова, гетьман послав слугу до міста з проханням, щоб до нього прибув «його милість ксьондз Заленський, ректор Станиславівський». Йдеться про Томаша Заленського, духівника Ю. Потоцького, який мужньо ділив біди й радості зі своїм патроном, відступав до Бендер і там став добрим знайомим Орлика. Після всіх тривог став засновником і ректором єзуїтського колегіуму в Станиславові.


Заленський без затримки прибув на зустріч та ще й прихопив вина і харчів. У щирій бесіді з ним Орлик домовився про посередництво в листуванні з дружиною із турецьких країв. Бачимо, що вже тоді гетьман готувався перевести дружину і сім’ю до своїх друзів у Станиславові. Вранці він «виїхав о восьмій годині і, їдучи повз місто, стояв на передмісті дві години, поки прибудуть інші (учасники подорожі)».

Однак гетьманші Анні з дітьми довелося ще десять років перебувати в Кракові, і лише 1732 року вона з неодруженими дочками перебралася до Станиславова. З листування Варвари Орлик і Григора випливає, що їхня мати у 1731 р. ще в Кракові, а в 1732-му — вже в Станиславові. У нашому місті Ганна Орлик була під опікою Ю. Потоцького, бендерського товариша по нещастю родини Орликів.


Дружина Орлика Анна — дочка полтавського полковника Павла Герцика народилася близько 1680 р., бо вже у 1698 р. вийшла заміж за Пилипа, тоді ще простого писаря Генеральної канцелярії. Після полтавської поразки ділила з чоловіком тяготи емігрантського життя. До Бендер Орлики прибули з чотирма дітьми, двоє народилися в Бендерах, а ще дві дочки — Маріанна і Катерина — під час перебування в Швеціі, але остання ще кількамісячною померла. Григір під час мандрів по Європі записався на військову службу, з часом став дипломатом і бойовим французьким генералом, Михайло був переважно при батькові, Яків передчасно помер, Настя і, мабуть, Марта вийшли заміж.


Анна Орлик була активною жінкою, не задовольнялася тихим сидінням у Станиславові, стала, як і передбачалось, з’єднувальною ланкою між гетьманом, сином Григором і європейськими союзниками. Відомо, наприклад, що з гетьманшею підтримував зв’язки французький посол у Варшаві маркіз де Монті. У неї неодноразово бував непохитний мазепинець генеральний писар Орлика Федір Нахимовський, який наполегливо представляв українські інтереси на Запоріжжі і в Криму. Анна виїжджала і за межі Станиславова та Польщі. 10 квітня 1736 р. вона побувала у померанському місті Бутоні, де мала зустріч із  Григором.


Відомий один випадок перебування Григора в Станиславові. Навесні 1739 р. разом із шведським майором Малкольмом Сінклером вони інкогніто поверталися в Європу зі Стамбула, де намагалися схилити турецький уряд до вступу в антиросійську коаліцію. 23 травня вони були дорогими гостями у старшого Орлика в Бухаресті, а 2 червня — у Станиславові, де вже гетьманша запросила їх на сніданок. Орликова під час сніданку застерігала подорожніх від московської небезпеки. Сінклер сміявся, говорячи, що вони на території Польщі, яка не є московською провінцією. На це гетьманша зауважила, що так-то воно так, але її рідного брата Григора (співпрацівника П. Орлика) 18 років тому москалі захопили в самій столиці Польщі, вивезли до Росії, де піддали жорстоким тортурам.


Жінка мала рацію: жити безпечному майорові залишалось, як потім виявилося, два тижні. Під час подальшої подорожі московські агенти схопили і брутально вбили М. Сінклера в Сілезії, на виїзді з Бреслау. Ця ганебна історія викликала обурення європейських урядів, зайвий раз показала, наскільки хижою і нерозбірливою в засобах є «рука Москви», і навіть спровокувала чергову війну Швеції з Росією 1741 року. Григорові Орлику тоді вдалося уникнути захоплення і смерті.


Анна Орлик прожила в нашому місті не менше 25 років. Відомі її листи до сина Григора, писані 1756 року. Тоді їй було не менше 76 років. Авторитетний дослідник біографії Орликів ілько Борщак (1892—1959) в одній зі своїх статей 1924 року з Парижа зазначає: «Орлик довго мешкав у Галичині,  дружина його, певно, навіть померла в Станиславові» і додає у примітці: «Чи не могли б українці в Станиславові зайнятися відшуканням слідів перебування жінки Орлика в їх городі?».


На заклик відгукнувся знаний львівський історик і архівіст Богдан Барвінський. В «Архіві актів гродських і земських» у Львові він виявив кілька актів, що стосуються родини Орликів. Перший із них, виданий у Станиславові і зареєстрований в галицьких гродських книгах 2 січня 1750 р., — це посвідка Станіслава Кривокольського, генерального комісара дібр Юзефа Потоцького для Анни Орлик, що «вона з дочками Варварою і Маріянною здорова в Станиславові перебуває». Другий акт — це посвідка того ж Кривокольського від 2 січня 1751 р. Третій акт — це посвідка для Орликової, яку видав 22 січня 1752 р. сам Станіслав Потоцький, власник Станиславова, бо його батько Юзеф на той час помер.

Нас, жителів міста, звісно, цікавить, де проживала у нас дружина гетьмана. Вже і голова облдержадміністрації Михайло Вишиванюк  запитував про це у краєзнавців. Документальної, однозначної відповіді на це запитання сьогодні немає. Можливо, щось можна було б найти у Франції, в замку Дентевілів, де у наступників Григора Орлика зберігається родинний архів, але нам він поки що не доступний.


Хоча відповідь на це запитання начебто лежить на поверхні. Оскільки гетьманша з дочками була під опікою власника міста Юзефа Потоцького, то і жити вони мали б у його  магнатському замку. Упевненості додає той факт, що посвідки про проживання, як ми бачили вище, видавали високі представники власника і навіть сам Потоцький. Припускаємо, що проживали жінки не в самому палаці, де приймали високородних аристократів, і не в правому від брами флігелі, який називався кухнею і в якому містилася прислуга, а у лівому флігелі, де поселяли гостей. На жаль, названі будівлі тепер не використовуються і перебувають у жалюгідному стані.


існують також деякі підстави для сумнівів. Ще один дослідник біографії Орлика Борис Крупницький (1894—1956) звертав увагу на лист Анни до свого чоловіка в 1741 р., де вона повідомляє про тяжкий матеріальний стан, через що навіть мусила заставити якомусь жидові дещо з одягу. Чи міг таке допустити у своїй резиденції Юзеф Потоцький? Таке могло бути. По–перше, йому було майже 70 літ, і його увагу займали інші турботи. По-друге, згадаймо, що навіть у Швеції, де Орлики перебували під особистою протекцією короля Карла ХII, був період, коли сім’я не могла придбати «ні хліба, ні дров, ні світла», і гетьман мусив заставляти свій діамантовий перстень та золотий хрест. Додамо, що матеріальний стан Анни Орлик невдовзі поліпшився, оскільки Швеція призначила їй довічну пенсію за рахунок давніх боргів Карла ХII перед урядом Мазепи.


В середині ХVIII ст., коли тут проживала Орликова, Станиславів був невеликим містечком з населенням чотири тис. чоловік. Капітальних споруд, придатних до проживання, було лише чотири: замок, будинок старців і калік (Галицька, 14), монастир і колегіум єзуїтів (Шептицького, 21), монастир тринітарів (Старозамкова, 2). Будинок старців виключаємо, бо це було би образою родини гетьмана. В єзуїтів Анна з доньками проживати теж не могла, тому що це суворий чоловічий монастир, і ректора Заленського на той час уже не було. Те саме можна сказати про тринітарів. Якщо ж вона проживала, що малоймовірно, в будинку якогось міщанина, то сліди її губляться через те, що жодний з таких будинків до нашого часу не зберігся.


У той час, до приходу австрійців, християни влаштовували кладовища біля своїх храмів. За віросподіванням Анна була православною. Після смерті могла бути похованою біля єдиної в середмісті української церкви Св. Воскресіння в куті вулиць Страчених націоналістів і Крушельницької, де нині чинна синагога. Якщо ж вона свої дні закінчила в магнатському замку, ймовірно, що Станіслав Потоцький поховав її на католицькому цвинтарі біля колегіяти (нині — Музей мистецтв Прикарпаття). Жодних зображень цієї мужньої жінки до нас не дійшло.


Для Пилипа Орлика, його дружини Анни, сина Григора боротьба за українську справу, проти московського диктату стала змістом їх повного труднощів і небезпек життя. Лише в незалежній Україні про них заговорили на повний голос. Два роки тому відзначали 300-річчя Орликової Конституції. Вулиця Пилипа Орлика і пам’ятник йому тепер є в Києві, вулиці — у Львові, Тернополі, Рівному, Луцьку, навіть у норовливій Одесі. Національний банк викарбував срібну десятигривневу пам’ятну монету, а пошта — марку на честь Пилипа Орлика.


Не дивно, що і в Івано-Франківську одну з центральних вулиць ще в січні 1991 р. названо іменем Пилипа Орлика, готується відкриття меморіальної дошки на ній. існує також обласний фонд ім. Пилипа Орлика.