Ходив Довбуш багато грабунками, бував на долах та скрізь. Але був на долах один такий дідич: дуже багатий та мудренький. Той дідич, бувало, каже:
— Ги! Що то за Довбуш! Коби він був такий дужий, аби оцього дуба іздоймив та й припер до вугла, то тоді би він прецінь звався Довбушем. А так — пусте!

То був дуб такий, що ледве шість нар волів притягли його на дідинець. А Довбуш тото чув, що той дідич так хвалиться, та й перебрався за старця й прийшов до дідича. Прийшов Довбуш, згорбився та й почав у дідича просити милостиню. Дідич дав Довбушеві бобу, відзадя та й витрутив його з покою.

Довбуш тоді пішов на дідинець, здоймив того дуба і припер його до вугла дідицького двора. Але так урізав ним, що весь двір задрижав. Як уздрів те дідич, то страшно перепудився та й сховався аж до дванадцятого покою.

Довбуш штрик тоді у двір. І до кожних дверей лиш при¬тулив свою ногу, а двері повилітали. Довбуш лише собі штуркне ногою у двері, а двері, як пір'я, розлітаються. Не помогли панові замки ані дванадцятеро дверей замкнених. Довбуш в одній хвилині опинився коло пана. Стяв пана, червоні забрав та й пішов геть.