Шкура ляльки

Помалу призвичаююся в заповіднику до життя самотнього вовка. Ні-ні... На падаль – не посягаю. Харчуюся тільки екологічно-чистим продуктом. І, найбільше втішає те, що мене майже ніхто не доймає. Відповідно і я не чіпаю нікого. Коли-не-коли зустрінусь або з лісниками, або – браконьєрами.

Обов’язково у розмовах зі мною одні на одних котять бочку!

Сказати, що я здичавів – ні, радше – впадаю у дитинство. То, мабуть, через ту бавлінку з майорової хижі. Й хоч, уже від тої хижі нічого не залишилося, хіба що ся дивовижна лялька. Колись, малим, поцупив її на горищі...

У мальовничому урочищі заповідника – Пóляна – в мого діда по матері Дудли було кілька морґів файного поля в пониззі річки Лужанка. За чехів придбав його, поле, ба навіть далеченько від Широкого Лугу пражанин major Vitásek. Поборник чеської незалежності та подвижник Масарика. Та звів на пригорі чудову як на ті часи з мансардою хижу. Пам’ятаю її, з каміном та крученими сходами нагору. Там зазвичай уже за совка зустрічали та гостили високих гостей з Ужгорода, Львова, Києва, Москви та Ленінграда. Позаяк мій батько працював помічником лісничого, то й на його плечі також лягали прийоми тих важних панів. Інколи й мене брав з собою, і я ошивався побіля них, чув цікаві розмови. Наприклад, про Івана Ваша, першого секретаря Закарпатського обкому партії.

Приїхав, отже, товариш Ваш з своїм почтом у заповідник половити браконьєрської рибки. Розклалися на березі річки, а тут іде напідпитку лісник Іван Шелемба, ще той був фіґляр, царство йому небесне, накинувся на них: «Як ви смієте...» Тов. Іван з Ужгорода заспокоює його: «Та я ж – Ваш..» – «Усі ми тут – наші». Ледве порозумілися... Десь тоді, а мо’ й пізніше, і поцупив я фантастичну ляльку з горища майорової хижі.

А ще за чехів приїжджав на plein air до Широкого Лугу з Праги художник Вацлав Фіала з сім’єю. В своїх спогадах відомий пражанин чомусь лише побіжно згадує майора Вітасека: «...Чехів же там і близько не було, крім, хіба що, пана Вітасека, майора у відставці, який жив у горах під полониною Красна. Він мешкав там з двома служницями в лісовому будиночку та займався полюванням, відстрілював навіть ведмедів. Раз на місяць відставний майор спускався вниз, у село, по пенсію, що потім пропивав з тамтешніми легінями. Зовсім недавно, коли я відкривав посмертну виставку художника Ярослава Покорного, який народився в Росії, то довідався, що пан Вітасек доводиться дядьком його дружини» (Кінець цитати).

Шкода, що пан Фіала не залишив і штришка до портрета майора Вітасека. Той пражанин був цікавий чоловік. Товаришував з моїм дідом Оросом, який яґрував у сих краях. Якось навідався дідо до Вітасека, а той кивнув на діжку: «Пригощайся». Глянув дідо, а там, у ропі, видніються кусні дикого м’яса, подекуди вкриті черваками.

– Дякую, – відмовився дідо. – Я – говію...

Major Vitásek не тільки був завзятим мислевцем, але й піклувався про звірів. Скажімо, скуповував немічних або старих коней і підгодовував ними ведмедів. А коли навідалися з Праги на Пóляну міністри, його давні друзі, розповідає мій батько, були дуже вражені: «Й куди тебе занесло... На край світу. Повертайся з нами до Праги. Запропонуємо тобі добру роботу». – «Е, ні... – відмахнувся комбатант. – Я здобув незалежність Чехії... З мене – доста». Потому, коли мадяри знову окупували край, пан Вітасек покинув Широкий Луг. І хтось перегодом розповідав моєму батькові, що по Другій світовій війні він начебто був амбасадором Чехословаччині в Індії...

Тепер уже й мальовничої Пóляни немає, недавно вода забрала ґрунт, понищила колись доглянуте поле, і тужно мені й гірко на душі. Нема куди податись тепер у минуле, відвідати колись захоплююче дитинство...

Тільки, хіба що, незвична лялька раз щомісяця потривожить, коли після повні настає новий місяць. Лущиться на ній шкура, й набуває іншого вигляду. То, вона, лялька, завдовжки долоні, – стає опівночі чоловічком, то – молодичкою...

Сам не йму віри. Та, таки так! Фальшивить лялька, як людське єство.