Про лемків — самобутніх жителів гір

Автор: Андрій Бердаль

Я з пієтетом ставлюся до лемків, цієї найбільш західної гілки українців. Мені імпонує їхня згуртованість, любов до давніх прадідівських традицій, їхня туга за рідною, не по своїй волі покинутою землею. Щиро заздрю їхньому артистизму, самобутній і багатій пісенній культурі. Прекрасні лемківські пісні любила і співала моя мама. «Кед мя прийшла карта нароковать...», «Заграй мі, цигане старий...», «Ой, верше мій, верше, мій зелений верше...» запам’яталися на все життя.

У повоєнні роки кілька сімей лемків жили в присілку Зимної Води, так званих Хінах. Лихоліття Другої світової війни, голод, холод, терор тоталітарних режимів, акція «Вісла» та інші антиукраїнські провокації калічили людські долі; репатріації, мов той вітер сухе листя, порозкидали українців по всьому світі. Не перестаю дивуватися дикій жорстокості комуністичної влади — переселити жителів гір, що споконвіку жили у здоровій, зрубленій з пахучої ялиці «хижі», що топили в печі буковими і березовими дровами і пили чисту джерельну воду, у безводні степи півдня України, де житлом була напівземлянка-мазанка, паливом — коров’ячі кізяки, а пили і готували їжу на привізній протухлій воді. У відчаї лемки вже за півроку покинули негостинний, чужий їхньому характеру край і рушили «домів». На рідний Бескид (який радянська влада віддала Польщі) їх не пустили, а розселили по різних областях Галичини.

Оберігаючи свої традиції, одягалися лемки дуже мальовничо. Чоловіки носили вузькі, з домотканого полотна чи тонкого сукна штани-ногавиці з гарними вишивками на стегнах (за що східняки називали їх генералами), сорочки-вишиванки, оторочені хутром сердаки, короткі коричневі пелеринки. Гарні були широкі шкіряні пояси з пишною інкрустацією. На ногах мали в’язані шкарпетки і постоли з жовтої волов’ячої шкіри. Та найбільше вражав невисокий капелюшок-крисаня з орлиним пером. Зустрівши перехожого, лемко повагом знімав з голови крисаню, вітався «Як ся маєте?» і йшов далі, попахкуючи різьбленою файкою. Довершував лемківський образ обов’язковий топірець чи майстерно вирізьблена палиця-підпирачка. Жінки і діти одягалися не менш мальовничо. Одяг, поважна манера в розмові, характерна говірка, у лексиці якої чулось щось прадавнє, праслов’янське, привертало до лемків постійну увагу.

Пам’ятаю горянина на прізвище Наваляний. Невеликого зросту, з суворим, гейби з каменю витесаним профілем, цей лемко довше інших своїх краян не зраджував власної традиційної ідентичності. Ще в п’ятдесятих роках він статечно крокував Міллерівкою (мікрорайон Зимної Води) до буфету «Пана Юра», щоб випити свою незмінну гальбу бочкового пива.