Правда Олександра Духновича

Фото із if.gov.ua

Лемки, бойки, гуцули... Ці три поняття живуть сьогодні у свідомості майже кожного закарпатця, незалежно від того, чи є він корінним жителем краю, чи прибулим з іншого регіону Божим чоловіком, що знайшов собі нову батьківщину...

У цій «трійці» чи не найчисельнішою є етнічна група лемків Закарпаття. У сузір'я української нації лемки заплелися й сяють з того часу, відколи Господь поселив їх на благословенній землі Карпат. Я теж лемко. Сьогодні мій рід деякі закарпатські політикани намагаються втягнути у болото політичного русинства. І не безуспішно. Час від часу їм це вдається зробити за допомогою сучасних і старих методів одурманення народу. Щоб застерегти тих, хто буде переконувати в противному – скажу, я теж русин, такий самий і той самий русин, якого великий Олександр Духнович назвав своїм братом за Карпатами, – пам'ятаєте вислів «...за горами, не чужі ж бо, а свої... », я такий самий русин, як і Іван Франко, і Леся Українка, і сотні тисяч за горами.., яких так ненавидять, обзивають галичанами. А це горда, достойна обзивка, що не раз довела своє право на життя! Часом деякі, навіть освічені, інтелігентні на перший погляд, особистості, піддаються гіпнотичному впливові нових «лідерів» новітньої «нації». Чому так стається? Відповідь проста. Одні через «перспективи» майбутніх міністерських посад, інші купуються на заокеанські долари й гроші близького зарубіжжя, не гребуючи українською гривнею, а треті, не розібравшись у суті справи, стають попутниками перших і других, говорячи, що то є мудрі люди, вчені люди, а мудрих й вчених треба слухати.

Я б не писав про це, але мушу з двох причин: перша і головна – з лемків-русинів-українців Закарпаття новоспечені лідери хочуть зліпити якусь окремішню, новітню націю, відірвавши їх від матірного тіла великої України, що нарешті об'єднала всі свої землі, прихистила всіх своїх дітей під своїм національним знаменом. Невже ці лідери забули, що колись Олександр Духнович писав і про те, що братів за Карпатами болить серце й душа від пекучого колоніального вогню австро-угорської імперії, болить від штиків московських червоних багнетів, які теж пройшлися Карпатами у часи генерала Паскевича. Політики намагаються створити новий народ, нову націю з усіма далекосяжними наслідками. Я про те, що кінцева їхня мета – це новітня держава у центрі Європи... Цікаво мені, хочу їх спитати, а куди вони подінуть, куди вони віднесуть з Карпат і Закарпаття бойків, гуцулів, мадярів, словаків, врешті, щирих українців, жидів та інших Божих людей? Вони що стануть національними меншинами, а коли прозріють, теж почнуть ставити питання власної держави?! Ого-го! Тоді лемки-русини почнуть воювати з ними, чи погодяться на їхні зазіхання? А русини Словаччини, Польщі, Балканів, думаю, вони теж не проти б пожити у «своїй» державі. Хто відповість мені на мої питання?

І друга причина. Чому до сьогоднішнього дня Президент України, Верховна Рада, Уряд, очільники-керманичі Закарпатської області, лідери, провідники національної ідеї на теренах Срібної землі чітко й однозначно не висловилися з приводу зазначених вище проблем?! Невже це нікому не цікаво? Можливо, я трохи й згустив фарби, але, повірте, проблема існує і її потрібно негайно вирішувати. А для шановних нових «лідерів нації» хочу сказати одне, що лемки Закарпаття були, є і залишаться етнічною групою українського народу, тобто русинами-українцями у розумінні Олександра Духновича, а не у вашій потворній уяві. Це сузір'я формувалося не з вашої волі й сяє воно незалежно від того, хочете ви чи ні. І що це не просто слова, а об'єктивні реалії, засвідчив форум-фестиваль «Лемківська ватра» у містечку Монастириськ, що на Тернопільщині. «Лемківська ватра», запалена русинами-українцями-лемками, в тому числі й закарпатцями, палала на галявині два дні. Саме там закарпатці мали можливість переконатися, що за горами не чужі, а свої, бо там звучали такі ж самі пісні, як і у Великому Березному, Зарічеві, Доманинцях чи Баранинцях, де проживають лемки Закарпаття. Не тільки пісня. Танці, фіґлі, говірка, страви, твори народного мистецтва все нагадувало про те, що ми живемо в одній сім'ї.

Та найбільше здивувало те, що географічні назви, тобто топоніми, назви маленьких річок, горбів, поточків, нивок, урочищ такі ж самі, як і на Перечинщині чи Ужгородщині, Березнянщині чи під Свидником. Саме це є підтвердженням того, що ці назви не змінилися в угоду політикам, вони не мають партійної приналежності чи національної ознаки на зразок, який сьогодні дехто пропонує. Видно, що ростуть вони з одного кореня, живуть одним Божим Духом. Такі назви роздаються історією, цілими епохами й живуть не рік і не два, як примарні фантоми, а століттями й тисячоліттями. І будуть жити, бо створені не лукавими мудрегеликами, а пам'яттю серця й віри, а пам'ять така невмируща.