У розпал Другої світової війни дивним чином перетнулися долі представників двох рухів Опору з різних кінців Європи: репрезентованого голландськими офіцерами західного, та східного – в особі вояків УПА.

Полковник-iнтендант Потгiзер помер 12 грудня 1942 року у вiцi 59 рокiв, капiтан артилерiї ван дер Слiке помер 27 серпня 1943 року у вiцi 47 рокiв, пiхотний майор Лохмаєр помер 3 вересня 1942 року у вiцi 51 року, лейтенант Кепель Геселiнг помер 29 вересня 1942 року у вiцi 55 рокiв. Чотири доглянуті могили з написом «Королівство Нідерланди» на івано-франківському цвинтарі біля вулиці Київської – єдиний матеріальний слід дивних драматичних подій 1942–1944 років, через які Станіславів, він же Івано-Франківськ, назавжди ввійшов у історію Голландії.

 

З ГОЛЛАНДІЇ В КАРПАТИ

Навесні 1942 року в багатьох нідерландських газетах з’явилося оголошення, яке фактично було урядовим розпорядженням. У ньому йшлося про те, що офіцери й кадети нідерландської армії, котра перестала існувати після окупації країни Німеччиною, повинні з’явитися у встановлений термін у спеціальних пунктах збору.
 
Частина голландських вояків на той час уже перебувала в таборах для інтернованих, але офіцерів просто відпустили додому після капітуляції Нідерландів. У 1942 році, через можливість відкриття західного фронту й активізацію руху Опору в європейських країнах взагалі і в Голландії зокрема, німецьке командування зважило на загрозу безконтрольного перебування кількох тисяч добре вишколених кадрових голландських військовиків на їх рідній землі.
 
Офіцерів, які прийшли за газетним оголошенням, було інтерновано. Невдовзі майже три тисячі голландців німці привезли на нові землі Райху – на Галичину, до Станіславова. Спеціально для них тут створили табір військовополонених номер 371.
 
Оскільки Німеччина готувала для Нідерландів долю повноцінної провінції Райху, подібну до анексованої Австрії, а самі голландці офіційно вважалися належними до найкращої арійської раси, умови життя в таборі були незрівнянно кращими, ніж у закладах для інших військовополонених чи в концентраційних таборах.

 

У КОВДРІ – ЗА КОЛЮЧИЙ ДРІТ

Офіцерів пристойно годували, вони були зайняті лише на роботах, що забезпечували життєдіяльність табору. Мали багато вільного часу, могли займатися спортом. Вони отримували листи від рідних, а їхня кореспонденція безперебійно до ходила до Голландії. Описи отриманих посилок теж принципово відрізняються від того, що було звичним для таких місць. Офіцери ходили не в смугастих робах, а у власній формі чи в доброму цивільному одязі.
 
Табір розміщувався в двох пунктах. Кадети – колишні курсанти військових закладів – жили в теперішній школі міліції, а офіцери – на нинішній вулиці Чорновола, там, де розташовані казарми авіаційного полку. Кожен пункт мав лазарет, де старанно лікували хворих. Однак офіцери страждали. Передовсім, через невідомість. Крім того, їх мучило принизливе перебування під охороною. А ще – віддаленість від дому, українські морози, не надто добре обладнані старі казарми.
 
У 1943 році група кадетів приготувалася до втечі. Вони прокопали тунель майже за межі табору. Але через несподівану відлигу його затопило водою, і вибиратися ним стало надто ризиковано. Тоді кадети вдалися до дуже складної комбінації, спочатку заховавшись у якомусь закапелку, а пізніше, обмотавши ноги клаптями ковдр, подолали триметрову огорожу з колючого дроту й чотириметровий мур із битим склом нагорі.
 
Їхня доля склалася по-різному. Але тільки двоє втікачів врешті дісталися додому – та й то лише завдяки зустрічі з підрозділом УПА, яка своїми каналами переправила їх на Захід.

 

РАКЕТИ FAU І КОВПАК

За деякими свідченнями, частина голландських військовиків із табору 371 була використана на будівництві спеціального військового об’єкта неподалік Делятина. Після того, як англійська авіація розбомбила центр із виробництва керованої ракети FAU в Данії, німці хотіли перенести його в Східні Карпати. Про це дізналася радянська розвідка. Тож головною метою абсурдного, здавалося б, рейду червоних партизанів Сидора Ковпака і їхнього нападу на Делятин було саме знищення цього будівництва.
 
Зрозуміло, що будівельників, які брали участь у такому надсекретному проекті, за всіма правилами, мали зліквідувати. На голландців чекав табір смерті Маутгаузен. Невідомо, чи власне події в Делятині стали причиною ліквідації Шталагу-371. Зрештою, на той час радянські війська підійшли вже так близько, що Галичина перестала бути спокійною німецькою провінцією. Так чи інакше, але в січні 1944 року табір приготували до перенесення в глибину Райху.
 
Голландці розуміли, що нічого доброго їм із цього не буде. Найактивніші налаштувалися на втечу. Перед виїздом зі Станіславова сторожа перевірила всіх 2400 полонених і попередила – головне німецьке командування наказало карати розстрілом кожну спробу втечі. Але вже дорогою на станіславівський вокзал один лейтенант скочив у каналізаційну трубу. Вартовий його відразу підстрелив, пораненого витягли, кудись забрали, і вже ніхто його більше не бачив.
 
Лейтенантові ван Готегенові та його приятелеві пощастило. Наступного дня вони зустрілися з українськими партизанами.

 

КІЛЬКА ТИЖНІВ З УПА

Спогади генерал-лейтенанта ван Готегена хоча й сповнені вдячністю і захопленням, усе-таки ж чимось нагадують оповіді давніх європейців про найекзотичніші африканські народи. От лише кілька фрагментів: «Наш перший контакт із цими людьми був беззастережно сердечний – і такими ж залишилися наші взаємини, коли останній з повстанців, провідник по горах, привів нас до прикордонного стовпа й показав дорогу на Угорщину»...
 
«Наприкінці 1943 року ситуація в окупованій Галичині була така, що німці могли користуватися тільки головними шляхами й залізницями». ... «За всяких умов галичанин зберігає почуття невимушеності й сприймає речі з легким серцем» ... «У сфері розвідки ми були порівняно з тими українцями усього лише новачками, яким ще треба вивчати всі трюки, потрібні для цієї справи»...
 
«Щойно в 1947 році я дізнався, що сільський учитель, який вів із нами жваву розмову ламаною німецькою мовою, міг робити це цілком добре голландською, бо він кілька років жив у Амстердамі»... «Обід, що ми його тоді мали, був першим нормальним харчем за останні роки, й хотілося споживати його без кінця, так нам усе смакувало»... «Командир округи був справжнім сином свого народу. Як і в більшості його земляків, добродушність випромінювалася з його обличчя, проте не раджу недооцінювати цих людей, якби вони мали що-небудь проти вас. Час від часу ми спостерігали, як ця добродушність поєднується з рішучістю, яка не залишала жодного сумніву»...
 
«Всі чоловіки сідають навколо столу й перед найвищим за рангом чи віком ставлять пляшку й одну чарку. Він наливає чарку, підносить її й випиває, після чого пересуває все причандалля своєму сусідові, який повторює ритуал. Так воно йде, аж поки не повернеться пляшка й чарка на своє первісне місце. Пляшки не відставляють, поки не вип’ють усієї горілки. Тоді роблять перерву, під час якої їдять масні страви, щоби почати нову пляшку зі свіжим завзяттям»...

 

ДРУГА БАТЬКІВЩИНА

Окрім таких краєзнавчих моментів, фахові європейські офіцери були вражені майстерністю українських контррозвідників, які перевіряли, чи не є ці люди німецькою або радянською спецгрупою, фізичною, психологічною й тактичною підготовкою нелегальної армії, їхньою уваж- ністю до чужинців, яких треба було врятувати й переправити на Захід. Повернувшись до Голландії, ван Готеген й інші нідерландські офіцери поводилися наче зачаровані – все своє життя вони всіляко намагалися розповісти співвітчизникам про дивовижний край, де народилися вдруге.