Пласт у селах Закарпаття, 1930-ті

Пласт на Закарпатті у 1920-30-их роках створив цікаву структуру для поширення в селах - Село-Пласт. Кожен пластовий юнацький курінь в місті мав собі курінь-побратим у селі.

Відомий науковець Микола Мушинка надіслав мені дуже цінні та раритетні фото пластунів Закарпаття 1930-их років.

Великі Лучки – село в Мукачівському районі. На сьогодні єдиним пластуном-сеніором з Великих Лучок є Михайло Шваб (1922 р.н.). Про пластування у Лучках друг Михайло пише:
Дня 24 березня 1929 р. о 2 годині пополудні зійшлося в руській державній народній школі у Великих Лучках понад 250 старших хлопців на перші основуючі сходини «Село-Пласту». Сходини створив державний учитель Дмитро Остапчук і коротко об’яснив ціль та значення Пласту. Потім приступлено до впису членів. В «Село-Пласт» вписалося на перших сходинах 120 свідомих хлопців у віці 15-30 років. З-поміж них вибрано сотенну управу (команду), а сотню названо іменем князя Федора Корятовича. Сотенна управа: Дмитро Сідун – сотник, Василь Балог – прокуратор, Михайло Возницький – писар, Дмитро Драга – скарбник, Іван Лізак – провідник, Іван Возницький – домівкар.

Подаю уривок з книги Степана Пап-Пугача "Пластовий Альманах":
У своїх початках пластовий рух обхопив собою тільки середньо-шкільну молодь. Щойно пізніше він перекинувся на село. Перший курінь селянських хлопців зорганізував учитель Дмитро Остапчук у Великих Лучках щойно 1929 р. Тоді повстав на Закарпатті перший курінь Село-Пласту ім. князя Теодора Корятовича, який начисляв 120 членів.

1930 року учні Торговельної Академії у Мукачеві заложили гурток Село-Пласту у Підгороді коло Мукачева.
 
Спочатку для організації відділів Села-Пласту не було відповідних провідників, доки вони не виховалися у Пласті по містах.
 
Великий підштовх до організації селянської молоді в Пласті дав Юрій Шерегій-Грім, який в рр. 1931-1932 заснував кілька куренів Село Пласту на хустщині, а відтак на рахівщині. Йому до помочі ставали учителі народніх шкіл, що були виховані при Учительській Семінарії в Ужгороді. В тім напрямі багато писав визначний пластовий працівник, учитель Микола Вайда, який закликав народніх учителів зайнятися організацією селянської молоді у пластових відділах (див. Пластун, 1929, ч. 1, ч. 2 тощо).

Дня 22-го березня 1939 р, мадярські війська дійшли до Кобилецької Поляни і арештували 12 українців, між ними й управителя школи Дмитра Остапчука, громадянина Словаччини. Згаданий не брав участи в боях, за цілий час боротьби сидів у селі, а навіть селян відмовляв від якогонебудь збройного виступу.

Інших арештованих задержали на станції жандармерії, а Остапчука вояки повели до Великого Бичкова, до гімнастичної залі горожанської школи, де були інші ув’язнені українці. Вже по дорозі його вояки у старшини спосіб збили, В залі постягали всім черевики, позабирали документи, годинники, гроші без жадних записок – просто ограбили. Ув’язнених мучили у різний видуманий спосіб: били їх кольбами по голові, по ребрах,ка зали тримати руки догори годинами, а кому рука охляла, того били палицями. Решту часу мусіли сидіти по-турецьки, склавши ноги під себе. Ноги в’яли, люди мліли, але змінити позицію не було дозволено.
 
Другого дня якісь два пани увійшли на залю. Здавалося, що один був польський консул, а другий, догадуються, був Кароль Береш із Страбичова, той самий, що ограбив був батька Остапчука (побив його і взяв від нього 130 корон…). Ці панки кілька разів добре оглянули Остапчука.
 
Після того увійшов до залі комендант в`язниці, кремезний старшина у шкіряному плащі, підполковник мадярської армії Баконі. Зразу підійшов до Остапчука і почав з ним по-німецьки балакати, щось його питав, але в’язні чули тільки те, як він кілька разів по-німецьки відповів: "Найн!” – Ні! Підполковник наказав тоді двом жандармам бити Остапчука. Жандарми прикладами, палицями та кулаками вдаряли його і так побили йому голову, що зразу опухла і вся була в синяках.
 
Підполковник Баконі приступив до іншого в’язня, інженера Литвицького, що мав своє маленьке підприємство в Сілці. Його привели в той сам час, що й Остапчука. Литвицький вибрав з кишені свій чехословацький закордонний паспорт і почав підполковникові щось вияснювати, але цей вдарив його палицею в лице і дав наказ воякам бити Литвицького. Зразу наскочила на нещасного добра десятка вояків і почали його бити кольбами.
 
Довго били його, він терпів, закусивши зуби, але не витримав і повалився на землю. Вже лежав він на долівці і ще й тут били його у такий нелюдський спосіб, що не можна було дивитися. Мусіли його підняти і посадити біля Остапчука. Його голова була вповні закри – вавлена, кров заливала шнурками очі, а з рота виступав кривавий шум. На голові з лівого боку над самою голосницею виднівся розбитий череп голови.
 
Підполковник Баконі кивнув рукою, мадярські жандарми взяли обох нещасників і вивели із залі, ще й тепер б’ючи їх кольбами в плечі. Вийшовши зі шкільного двору, пройшли побіля хати Миколи Коперльоса. Завели їх у глуху вуличку, в якій заздалегідь розмістились вояки. Що це дійсно був Остапчук та Литвицький, можуть посвідчити селяни, які їх бачили і впізнали: Михайло Бойчук, Юлія Коперльос, Василина Андрусяк, Одотя Попович, Микола Волощук і Юрко Попович.
 
Відтак перейшли через подвір’я Василя Мандзюка і біля православної церкви наказали їм утікати в беріг, щоб таким способом замаскувати розстріл. Інж. Литвицький зразу зорієнтувався і відмовився "втікати”, – тоді його застрілили на місці зараз коло церкви. Куля з рушниці була намірена йому між самі очі і вирвала добрий шмат тім’я.
 
Остапчук, побачивши це, почав утікати. Було то вечором біля 17-ої години дня 23-го березня. Почало якраз смеркатись. Перебіг він через подвір’я Василя Поповича. Це бачила жінка Поповича Василина та І. Цубера.
 
Відтак біг він подвір’ям Івана Куцина, але на плоті зачепився і впав на землю. Один вояк здогнав його і пробив багнетом, а другий стрілив на нього. Тут Остапчук дістав ще вісім ран від багнетів і куль. Один вояк гукнув: "Беашні езт а ґаземберт!” (Закопати цю собаку!). Вояки вимагали, щоб люди негайно поховали його на тому самому місці, де впав (у гній) , але господар Іван Куцин відмовився на подвір’ю погрібати людину. На старому цвинтарі зараз викопали яму (при кінці загороди Івана Куцина) і там його похоронили. З подвір’я несли його труп: Микола Тріщук, Микола Волощук і Микола Луцак. Погребли його: Іван Куцин, Микола Тріщук, Микола Луцак, Микола Волощук та Іван Глеб.
 
Труп інж. Литвицького лежав до другого дня, поховали його також на старому цвинтарі. Обидвох їх особисто знали і впізнали їх, як лежали мертвими: Іван Куцин, Василь Йосипчук, учитель Андрій Кузьмик, учитель Микола Волощук, Юрко Попович Олексів та Юлія Коперльос.
 
Остапчук залишив вдову і троє дітей, найменше мало два роки. Коли вдова звернулася за смертним листом, то мадяри відмовили його видати. Коли подала масу свідків цього бестіянського злочину, то мадяри свідків тероризують, тероризували, а навіть тероризують і до нині. А коли ті покликаються на те, що людина повинна говорити правду, то кількох побили жандарми на кров, мовляв, як посміли те бачити і чому під час злочину не заховалися в хатах…