Наш Опрос:
Еще опрос?
Офіційне лого Олімпіади 2022:
Статистика |
Онлайн всего: 1 Гостей: 1 Пользователей: 0 |
|
Главная » 2014 » Март » 11 » П’ятнадцять літ людського зречення
21:29 П’ятнадцять літ людського зречення |
П’ятнадцять літ людського зречення
"Останні герої” полишили ведмежий кут
Хатина в Кужбеях, де
жили сестри-самітниціВ Кужбеях нині панує моторошна мертва тиша. Вже
третій місяць, як село залишили сестри-самітниці Анна та Калина Бряники.
Назавжди. Після їхнього повернення у Сойми якийсь невідомий навіть
миттєво нахабно познущався з кинутим напризволяще високогірним осідком,
спаливши повалені вітрами останні старенькі дерев’яні халабудки. Слід
від поселення тепер нагадують лише хатчина з хлівом, де жили і
хазяйнували п’ятнадцять літ у відлюдкуватій місцині жінки, та церковка з
цвинтарем. Виходить так, що ще одне село навіки зникло з карти
Міжгірщини…
У далекі гори — за покликом землі
Ця сенсаційна новина 15
літ тому сталася, як грім серед ясного неба: Анна та Калина Бряники
повернулися у … Кужбеї — село високо в горах, де давно вже застиг слід
людського життя, а в ньому хазяйнували хіба що одні дикі звірі. Попервах
мало хто вірив у приголомшений поголос, бо сестри у мирі жили у Соймах з
сестрою Оленою під однією стріхою у домі на два входи, та й навіщо їм,
інвалідам другої групи, знадобилася глухомань, де від батьківської хати
не зосталося ні двора, ні кола. По-різному земляки пересвідчувалися у
достовірності чутки: приходили перепитати Олену, а певніше дізнавалися,
коли мандрували у кужбеївські дрімучі хащі по гриби чи ягоди, убачивши,
як з однієї хижини у сирітському осідку дійсно заклубочився дим.
З’ясувалося, що дивакуваті сестри закупили сяк-так збережену убогу
житлову будову Блицків, у якій і поселилися. Ще достеменніше
дізнавалися, як Анна з Калиною у поті чола поралися тут на нивах. Земля
покликала у піднебесся — це не лиш пояснювали сестри допитливим, але й
доказували на ділі: від світання до смеркання газдували на крутосхилих
полях, котрих у горах для них виявилося по саме горло, не те, що в
пониззі, де напередодні мешкали і була ділянка лиш для грядок. Що дали
волю роботящим рукам, то дали. Копирсаючи мотикою пісний гористий грунт,
садили і вирощували картоплю, капусту, квасолю, буряки, дині, цибулі…
Бозна-яких рекордних урожаїв не пожинали, але на столі завжди були
домашні поживні харчі, та й комора була повна запасами городніх
продуктів. Не кажучи вже про лісові дари, які назбирували ледь не біля
порога. Водночас старша Анна косила трави, а молодша на 15 літ Калина
здебільшого сушила і гребла сіно. Бувало, що обійстя обступлять аж п’ять
копиць, бо в хліві мукали дві корови, теля, та ще бекаючий і мекаючий
марадик, який складався з десятка овець і кіз. У компанії з ними в
стайні хрюкали дві свині та кудахкали кури, від яких небавом
відмовилися, бо лисиця зухвало злакомилася на несподівану дармову
здобич. Три четвероногі подвірні сторожі виявилися безсилими проти
хитрої злодійки-хижачки. Одного разу серед ночі зачули страшний гавкіт
псів. Відчинили двері, а біля входу два вовки. Гавкунів не побоялися, а
жінок сіроманці чомусь злякалися і накивали п’ятами. А дикі кабани на
хутірку й поготів розперезувалися, вщент плюндруючи землю і серед білого
дня. Щоб уникнути за темряви небажаного побачення на стежині до керниці
із звіриною, за звичкою заздалегідь світловим днем припасалися відрами
води у сінях.
Панічних жахів пережили чимало у стороні, де й
чорти могли водитися. То дивом відчепилися від циган, котрі аж сюди
пришкандибали бозна-звідки, щоб щось чуже поцупити. То іншим разом стали
очевидцями, як близько в сусідстві так бабахнула блискавка, що на
тріски посікла дві смереки. Молилися Богу і вуха затикали, як правило,
коли тут на узвишші під час шквалу бурі розгуляються громовиці,
штиркаючи ліс і землю зигзагоподібними електричними кулями. До речі,
Калина зарекомендувала себе ясновидицею — практично безпомилково
прогнозувала часті зміни погоди. Секрет вдалої метеорології полягав як у
переінакшенні її самопочуття, точніше — частих болях у суглобах, так і
знанні природних прикмет. Неодноразово земляки, які влітку по-сусідству
трудилися з косами чи мотиками на дідівських угіддях, визнаючи її
здібності синоптика, довідувалися про стан атмосфери, недовіряючи
телевізору і навіть Інтернету. Коли-коли, а за теплої пори у цій місцині
більш-менш бачилися з людьми-землеробами, зате за холодного часу
десь-не-десь сюди натягнеться челядник-мисливець.
І все-таки на
грані найсерйознішої небезпеки самітниці перебували на стику століть,
коли Верховину завалило нечуваним снігом. Вже гадали, що не виживуть, бо
товщина білої ковдри на подвір’ї у верхів’ї перевищувала далеко за два
метри. Не те, що не було шансу до хліву податися, щоб нагодувати
худобину, але ледь хижні двері відчиняли, щоб взяти снігу і на печі він
розтанув, слугуючи замість води. У скрутний момент виручили добрі
свояки-соймівчани на чолі з Василем Глебою, котрі на лижах сміливо
подалися у ведмежий кут і лопатами протаранили дорогу до хліва, копиці
та криниці. До речі, тут віками пульсує вдивовижу чисте і студене
джерело. Магнітом воно тягнуло до себе туристів, каже Калина, а після
їхнього відходження криниця наче напівпорожніла — так апетитно пили
гості воду.
За зими жінки практично не відлучалися з Кужбеїв, а
як потепліє, то раз-двічі на місяць одна з них спускалася у Сойми, щоб
пенсію вибрати, продуктів набрати та із знайомими побачитися-побалакати.
Анна за сходження контактувала тільки мовою жестів, бо з народження
позбавлена здатності говорити. Вона і частіше спускалася з гір — Калина з
дитинства тяжко занедужала на ноги, до всього сім років тому за
відрядження у магазин та на пошту по дорозі потрапила в аварію,
покалічивши хворобливі нижні кінцівки.
Як не везе, так не везе у
житті. Під час рідкісних зустрічей з односельчанами ті, наче змовившись,
постійно зауважували-лякали прибульців з піднебесся: "Ви там
здичавієте, від людей будете втікати”. Та марно страхали знайомі, рік за
роком минав, а Брянички про своє вороття не міркували…
Священик порадив сестрам молитися за зятя Івана
І настирливі умовляння
родичів не допомагали. Особливо наполягав-прохав на повернення Іван
Блинда — чоловік сестри Єви, з якою проживають у райцентрі. Він
найчастіше подорожував з Міжгір’я до них у гості. Звісно, не з пустими
руками. Нерідко наймав і автомашину, щоб більший вагою вантаж доставити у
Кужбеї для прожиття родичок. Підносив чи підвозив не лише необхідний
провіант, але й піклувався про обійстя, бо шалені вітри повсякчас
обдирали дахи, опікувався запасом пічних дров. Навіть потурбувався про
генератор, щоб заблимали електролампочки в оселі, під заряджався
мобільний телефон. Переконував Анну і Калину вертатися додому не тому,
що надокучило йому регулярно карабкатися на висоту-глухомань або часу
було в обтяжку в пенсіонера-майстра кількох спеціальностей, який завжди у
клієнтів із замовленнями нарозхват. Насправді сердечно співчував Іван
їхньому нещасному аскетичному способу життя, душевно боляче бачив
труднощі шовгоринь-інвалідок, що раз за разом їх екзаменували на
витривалість. І ті нарешті здалися на милість просьб родаків, бо вже і
сили для землеробства підтопталися. До всього вік малопрацездатних
сягнув поважного рубежу: цьогоріч у вересні Анні "стукнуло” нівроку 70
років, а Калині у квітні виповнилося 55 літ. Теперішні ювілеї хоч і
скромно, але відзначили, а попередні дні народжень майже не святкували
іменинниці — самотність є самотністю.
У таких роках, за
такого здоров’я та ще в умовах ізольованості від світу навряд чи і
фанати екстремальних умов виживання наважилися б на продовження прописки
самоти у дикій закутині. Рідня врешті-решт полегшено зітхнула після
довгоочікуваного рішення "останніх героїв” праправічного села, яке за
деякими версіями вважається одним з найдревніших на Міжгірщині, активно
взявшись за евакуацію анахореток. І знову тягар-клопіт ліг передусім на
плечі Блинди. Аж шість рейсів здійснювала організована ним вантажівка за
сприяння чуйного керівника філії "Міжгір’ядержспецлісгосп” Марії
Плиски, щоб всяку-всячину звезти з Кужбеїв у Сойми, в тому числі пацята,
дині, булі, які нинішнього року в підхмар’ї вродили такі, як кулаки.
Телятко зарізали, а корову продали. За виручений гріш від продажу
маржини та стулені уворох пенсійні гривні закупили холодильник,
кольоровий телевізор, антену-параболу, а ще зробили косметичний під
євростандарт ремонт спальні та кухні у соймівському житлі, де кілька
років тому неждано сталася пожежа — бідолашного, як не прикро, теж чатує
лихо. Мастак-будівельник Володимир Лучинець по-християнськи зважив на
всі обставини — вогневий трафунок, каліцтво жінок і, звичайно,
земляцтво, по-божому взявши поміркований розрахунок за облаштований
комфорт, якого дотепер не мали Брянички і дуже йому тішаться після
п’ятнадцятирічного обмеження цивілізованими життєвими потребами. А Іван
Блинда, засукавши рукави, ще й обрадував прибудовою комори, де сестри
мали можливість з усіма іншими речами розпакувати і звезені з полишеного
ними села сушені делікатесні гриби-біляки, законсервовані смачні
ягоди-чорниці...
Адаптація на старому, але вже обновленому свіжим
впорядкуванням житлі проходить не без курйозів. Надвечір’ям у Соймах
сестри замикають всі приміщення і декілька разів, встаючи серед ночі,
перевіряють чи, бува, не забули зачинити двері на ключ. Напевно, дається
синдром пильності у глушині, у якій тривожили звірюги і кошмарні
сновидіння. Калина інколи ні з сього, ні з того та й занепокоїть свояків
чи то жартівливим, чи то серйозним ностальгічним наміром знову податися
у… Кужбеї. Не до смаку обидвом прийшлося те, що тут у дворі до краплини
висох 6,5-метровий колодязь. І вкотре Іван на підхваті за
проблематичної ситуації — щоденно роз’їжджаючи по селах району за
викликами замовників, встигає каністрами забезпечувати водою вже всіх
трьох сестер та їхню домашню худобину.
За нещодавнього такого
собі скромного родинного новосілля з участю першої сусідки-сестри Олени,
з котрою знову живуть за стінкою в одному будинку, де, сподіваємося,
колишнім верховинським "робінзонкам” будуть снитися і яскраві тихі зорі
нічних Кужбеїв, інші митті тамтешнього природного раю, та наявності
Івана Блинди молодша Калина здогадалася за тосту про пораду місцевого
священика — о. Василя, проголосивши слова вдячності: "Молитимося за
Івана, бо якби не він та Бог не був на помічі — важко нам би було як у
Кужбеях, так і на цьому білому світі”. Що так, то так. З молитовною
вірою у Всевишнього і відчуттям плеча підтримки доброго родича легше
долати негаразди, жити бажається довше.
|
Категория: Карпаты |
Просмотров: 415 |
Добавил: FreeDOM
| Рейтинг: 0.0/0 |
|