Давно в народі жив-був селянин на ім'я Олекса-кріпак. Було йому сто років, а його жінка мала дев'яносто вісім.

Одного разу пішла та баба у ліс по дрова і тільки замахнулася рубати, як чує: хтось чоловічим голосом говорить. Вона обернулася, бачить — дідо з великою бородою стоїть на пні й каже їй:
— Ой чого ви, пані, рубаєте дрова? Ви й не знаєте, що могли зрубати свого сина? Скажіть, хотіли би ви мати сина?

Жінка сказала, що хотіла б. А дідо тоді й каже, аби йшла додому, три дні не їла, а пила один кухоль води щогодини.

І от через три дні народився синок. Радіють і старий і стара. Думали-гадали, яке би йому ім'я дати, і надумали — Довбуш. Ріс він дуже борзо. Та ось напала біда на Олексову хату: завітав пан з своїми слугами і забрав Довбуша. Довбушеві було тоді дванадцять років. Тяжко жилося йому в пана. Пан примушував його робити чорні роботи — пасти вівці, гуси, кури і качки. Раз пан послав його пасти вівці. Довбуш задумався і не помітив, як з гущавини вибіг вовк-страховище, схопив найбільшого барана і втік. Став Довбуш тяжко плакати, бо пан звелить відвести на стайню і дати різок. Коли чує, що хтось позаду йде. Вій обернувся і побачив старого діда, сивого як стіна. Старий каже Довбушу:
— Йой, хлопче, чого ти плачеш?

А Довбуш каже:
— Вовк у мене барана вкрав. Як тепер вертатися до па на? Пан мене поб'є.
— Скажи, хло, чого би ти хотів найдужче? — питає дідо.
— Я хотів би, щоб у мене була путеря, якою би я міг дуба валити.

Тоді старий чарівник витягнув маленьке трав'яне стебельце і сказав, щоб розкрив рот. Коли Довбуш розкрив рот, чарівник заклав йому під язик стебельце і сказав:
— Видиш оту березу, іди зігни її!

А береза була товста, на три лікті. Довбуш зігнув березу і подякував старому. Дідо благословив його і сказав:
— Єдина твоя вірна зброя — це чарівний топірець, який ти повинен добути собі сам. Він є на Чорній горі у дідька, що літає. Його можна убити ярою пшеницею, штолею від коня та ґудзиком срібним.

Тільки сказав це старий, зник, немовби й не був. Через час з'явився пан і накинувся на Довбуша. Довбуш сказав до пана:
— Ти, холєро, тікай, поки цілий, а то квашню зроблю з тебе.

Пан знову хотів дати потиличник, але Довбуш підняв його над головою і каже:
— Тепер за все розплачуся з тобою!

Але пан став просити помилувати, і пожалів його Довбуш, відпустив. Пан, сарака, дременув у ліс, як заєць від голодного собаки. Довбуш аж засміявся.

Тоді він пішов збирати опришків, які би вірно служили йому. Набрав дванадцять опришків і пішов з ними на високу гору, на ту гору Чорну. Там наказав опришкам на другий день печеру видовбати. Всі полягали спати. Одна варта стояла. Раптом почувся гул. Скотився камінь. Варта збудила Довбуша. Він нашвидку одягся, схопив рушницю і побіг до того місця, де скотився камінь. Враз зарядив рушницю ярою пшеницею і штолею, зірвав з сардака срібний ґудзик і його заклав у рушницю. Бачить: щось чорне пливе по небу й іскри летять з очей. Довбуш націлився і вистрілив. Як тільки вистрілив, те чорне вдарилося у землю. Він підбіг і уздрів нечисту силу — дідька. У нього було вибите праве око, відірване ліве вухо і перебита права нога. Довбуш побачив на пояску в дідька топірець, який був увесь із золота. Він хотів узяти його, але щось не допустило. Тоді він ножем навхрест ударив по чорту. Зразу щось завило і стихло. Він крикнув до своїх опришків, і вони уздріли Довбуша веселого, як ніколи. Біля нього лежав убитий дідько. Довбуш вихопив топірець і з розмаху загнав його у великий камінь, забитий у землю, аж утворилася ущелина. І сказав Довбуш:
— Оце печера, яку вам завтра треба було самим довбати.

Буде вона нам надійним сховищем від панів. Потім вони зайшли в ту ущелину і полягали спати. На ранок пішли далі панів бити, а вночі знову повернулися до печери. І досі та печера стоїть на Чорній горі.

Тим часом цісарський уряд жорстоко переслідував Олексу Довбуша. Цісарські слуги давали великі гроші за те, щоб шили Довбуша, але бідні люди не помагали цісарю, а ще нашкоджували. Вони всі стояли за Довбушем, бо Довбуш від багатих забирав гроші, товар, а їх наділяв. Бідняки переховували Довбуша то в димарях, то в дровах, складених купами, а то й у бочці від огірків.

Одного разу пішов Довбуш відвідати свою сім'ю, а варту поставив коло дороги і наказав: скоро чого, щоби кричали по-жаб'ячому. Це в них такий був сигнал. Довбуш не знав, що жандарі розставлені по селах і чекають його приходу. І от настало їхнє довгочекання. Довбуш лиш зайшов у село, зразу ж почав прислухатися, бо почув, що десь зашарудів лист. Тільки-по зібрався було йти, коли враз за спиною вдарив постріл. Зразу ж з хат стали вибігати жандарі. Довбуш ускочив у крайню хату, в якій жив Івонел з своєю дружиною. Захеканий Довбуш сказав нашвидку, що з ним трапилася біда. Тоді жінка узяла бочку з огірками, огірки висипала надвір, а в ту бочку посадила Довбуша. Зверху наклала круг, а на круг насипала трохи огірків і закрила платиною. Все було зроблено саме добре. Як тільки все було готове — у двері загуркали прикладом. Старий побіг відкривати. У сіни зразу ж увалилися жандарі, збили з ніг бабу і зайшли в хату. Стали все перетрушувати, пороти пішви, рвати перини, а один (видно, за старшого був) підбіг до старого, ударив його по голові і спитав:
— Де ти дів Довбуша? Він забіг до тебе у хату і не виходив. Говори, або тобі ханак! — І ще раз сильно ударив його.

Довбуш у бочці тяжко дихав від злості. Він так напружився, що від цього тріснули всі обручі, і бочка розсипалася, а Довбуш відгатрик, вихопив шаблю і почав усіх рубати на капусту, а коло старшини зупинився і сказав:
— Видимо, ти шукав Довбуша? Ось де я, Довбуш, лови мене!

Старшина стояв, мов кам'яний. Довбуш схопив макогін з печі, розтрощив йому голову. Потім вийшов надвір і враз почув квакання жаби. Це був сигнал. Так Довбуш не побачив рідних і змушений був відходити. Саме вчасно: бо дорогою вже йшла підмога жандарям. Довбуш натрапив на маленький загін. Жандарі стали стріляти з лівольверів і рушниць, але кулі свистіли навкруги, а Довбуш спокійно бив жандарів своїм старим нерозлучним топірцем. Скоро Довбуш дійшов до своїх вірних опришків.

А це другий випадок. Іде Довбуш і бачить, що запріг мужик молодих волів і пішов орати. Воли молоді — не хочуть орати. Мужик б'є їх, аж дим куриться. Тоді Довбуш спинив мужика і каже:
— Чого ти молодих волів запріг?
— Що робити,— каже мужик,— мушу кавальчик поля зорати, бо пан не дає коней.

Тоді Довбуш витяг гроші, відлічив сто ринських, дав мужикові і сказав:
— Іди собі, купи старих волів, здібних до роботи.

Сказав і зник. Довго стояв мужик, не знаючи, що робити. І ще один випадок. Іде Довбуш з опришками і бачить, що чоловік б'є пару волів, які не можуть з місця рушитися. Довбуш підійшов і каже:
— Куди це ти, чоловіче, хочеш дуба вивезти?
— Он па ту гору,— каже чоловік.

Тоді Довбуш звалив дуба на плече і каже:
— Веди волів догори.

А сам заніс дуба па гору й питає:
— Тут вам і покласти його?
— Тут.

Тоді Довбуш спустив дуба на землю та й каже:
— Де би у вас заночувати?

Чоловік радо прийняв гостей, на вечерю поклав пряжену рибу, улюблену їжу Довбуша, пригощав. Ранком Довбуш витяг гроші і дав тому чоловікові 150 ринських на хазяйство, попрощався і пішов з опришками.

Незабаром умер тато Олекси Довбуша. Тяжко стало Довбушу на серці, ходив він, як хмара. А додому не міг прийти, бо цісарський уряд його сокотив коло хати. Та Довбуш довго не з'являвся додому і уряд перестав давати накази , щоб його імити живим, а став вимагати, щоби хтось убив Довбуша. Той, хто уб'є Довбуша, буде мати великі гроші.

За це взявся один багатій, ім'я якому було Штефан. Тим часом Довбуш з своїми опришками зайшов до одної молодиці переночувати. Але увечері прийшов Штефан і шепнув їй на вухо, щоб дізналася, чим Довбуша можна убити, і пішов. Молодиця, зайшовши в хату, стала підлещуватися до Довбуша, щоби він лишився з нею жити. Довбуш побачив, що вона дуже чемна, і зостався. Молодиця одної ночі питається Довбуша:
— Чим тебе можна убити?

Довбуш довго пе хотів казати, нарешті згодився і сказав:
— Мене можна убити ярою пшеницею, яка мала пройти 12 служб, і волосом з моєї голови. Але ти не маєш про це нікому говорити.

На ранок молодиця розказала про все Пітефанові, і той пішов десь роздобути яру пшеницю. Через тиждень вернувся з дванадцятьма зернами ярої пшениці. А тим часом молодиня, коли Довбуш спав, висмикнула пучок волосся з його сивої голови.

Ранком Довбуш, не знаючи нічого, пішов з своїми опришками до пана, щоб з ним розправитися, бо пан дуже був злий, над бідними людьми знущався. А Штефан зарядив пушку ярою пшеницею, волоссям від Довбуша і став чекати. Виліз па під з рушницею, там примостився і чекає.

Довбуш повернувся аж через три дні. Разом з опришками він підійшов до хати, поковтав у двері, але ніхто не відкрив. Тоді він напружив м'язи і двері пукли. Саме в цей час вдарив постріл, і щось пекуче пронизало Довбушеві груди. Штефан на поді думав, що Довбуш умер, але той знайшов ще у собі сили і вбіг у двері. В хаті стояла молодиця, як кам'яна. Довбуш ножем збив її з ніг, і вона впала мертва. Довбуш уже лізе па під по драбині, але Штефан продер дірку у драницях і штирк униз. Там на нього вже чекали опришки. Вони шаблями порубали Штефана на куски. Довбуш знепритомнів і впав. До нього підбігли опришки і він сказав, що хоче померти на Чорній горі. Опришки взяли його і понесли. Коли проходили коло потоку Чорна Жура, Довбуш зібрав усі сили і став на ноги. Він підійшов до Великого Каменя, забив у нього свій топірець і сказав:
— Хлопці, знайте, що хто сей топірець витягне, той буде такий, як я.

Сказав ці слова Довбуш і впав мертвим. Тоді опришки понесли його на Чорну гору у Ведмежу нору і там поховали.

Ще довго народ згадував Довбуша. Його смерть стривожила всіх людей, молодих і старих, бо усі люди любили Довбуша, а пани насилу збулися його. З тих пір топірець Довбуша ніхто не може витягти з Великого Каменя.