Раз у гурті хлопців, що зійшлися па полонині, один старець розповідав, як Довбуша хотіли підкупити папи і перетягти на свій бік. Усі хлопці тоді вже знали, що в горах ходить з опришками Довбуш і боронить людей від панської люті. Дехто, але дуже мало, бачив його на власні очі, а більшість тільки чула про нього.

Що день, то все більше й більше опришки завдавали клопоту панам. І ось пани змовилися за гроші та за багаті дарунки підкупити Довбуша, щоби він далі з опришками не турбував їхнього життя. Вони підмовили одного хлопа, і той продався їм. Він погодився піти до Довбуша і сказати йому:
— Нащо тобі, Довбуше, блукати горами й лісами, у печерах жити, на камені спати, з торби хліба їсти, із звора воду пити? Прийми краще панську ласку — бери гроші великі й дарунки щирі. Живи собі сам спокійно й панів більше не турбуй. Послухай моєї поради. А не послухаєшся, злапають тебе пани, лютою смертю помреш. Ти ж іще молодий, тобі жити та й жити.

Довго не міг заспокоїтись Довбуш, почувши ці слова. Спохмурнів, став неначе ніч темна. Глянув на того запроданця — блискавкою обпік.
— Гадина ти підкаменна! Як ти смів, котюго, мені таке пропонувати?

Порадився Довбуш з опришками і порішили: запроданця прикувати до дерева, а через свого чоловіка повідомити панів, що Довбуш і його хлопці не для того залишили свої рідні оселі, щоб панам продаватись, а для того, щоб битись, доки жодного пана не буде на рідній землі.

Запроданця прикували до дерева, щоб обміняти на свого товариша, коли того затримають розлючені пани.