Регіональний музей народної архітектури та побуту у Львові налічує 125 об'єктів народної архітектури, 26 з них — із Закарпаття. У фондах та експозиціях зберігається кілька тисяч предметів побуту і творів народного мистецтва цього краю. Мабуть, жоден відвідувач музею не оминав таких чудових зразків народної архітектури, як хата з Великоберезнянського району, садиба XIX ст. з села Пилинець, хата 1886 р. з Синевірської Поляни Міжгірського району; лемківська садиба з Зарічево Перечинського, садиби з Крайниково Хустського, з с. Брід Іршавського районів.

Працівники музею на Закарпаття виїжджають не вперше. У 1986 р. наша експедиція мала завдання докладніше дослідити народну архітектуру рівнинних районів Закарпаття і придбати потрібні експонати. Цим займалися старший науковий співробітник І. Д. Красовський, художник С.М.Фот, водій В.Ф.Бєлохвостов і автор. Свою роботу експедиція розпочала з Ужгорода. Це одне з найкрасивіших міст Закарпаття. Ми зупиняємося у Закарпатському музеї народної архітектури і побуту, і наші колеги Павло Федака і Юрій Байрак охоче показують нові набутки музею: цікаву двоповерхову комору «кіш» з Мукачівського району, де лущили і зберігали кукурудзу, пасіку — «ліду» (спеціальна скриня, у якій тримали кілька вуликів), інтер'єр корчми.

У Закарпатському музеї просто неба, який відкрився ще в 1970 р., зберігається ряд цікавих пам'яток народної архітектури краю, основні типи житла українців, угорців і румунів. Тут експонується цінна лемківська пам'ятка архітектури — церква XVIII ст. з с. Кольчин Мукачівського району.

Музей залишає приємне враження багатими інтер'єрами, вдалим плануванням. Єдине, за чим доводиться шкодувати, — це мала територія, що не дає змоги показати все багатство архітектури краю. В музеї вже виросли спеціалісти з народної архітектури. Так, Павло Федака недавно захистив кандидатську дисертацію про давнє народне житло українців Закарпаття.

І ось ми в мандрівках: спочатку в Іршавському, а потім — в Хустському і Тячівському районах. Мешканці долин і рівнин Закарпаття аж до наших днів зуміли зберегти ряд мовних і культурно-побутових ознак ще з часів Київської Русі, що привертає увагу багатьох дослідників. Як відомо, Потисся від основної території України відділяється суцільними гірськими масивами. Отож слід було б сподіватися, що села, окремі садиби і будівлі мають якісь свої особливості, колорит. Та оселі і тут за своїми формами, окремими елементами нагадують чепурні білостінні житлові та господарські будівлі інших регіонів України, особливо Поділля. Головним будівельним матеріалом на Закарпатській рівнині був дуб, рідше смерека. Для архітектури закарпатського житла характерні простота і лаконічність. Як правило, хати мають невеликі розміри і компактну форму, спокійний, плавно окреслений силует, вибілені стіни, високі дахи звисають уздовж головного фасаду, що тримається на стовпах. Під ними влаштовують широкі галереї.

Найпоширеніший тип житла в Закарпатті — трикамерні хати, які складаються з житлового приміщення, комори і сіней. Зберігся тип двокамерної хати з планом хата-сіни. Пізніше сіни майже всюди стали використовувати під кухню, спорудивши тут піч. Інтер'єр закарпатських хат відзначається багатством декорації. На ліжках — гори подушок, оздоблених барвистим художнім тканням або вишивкою; на жердках, що вздовж запічної стіни, завжди — до 20 художньо тканих рушників, а на стінах — мальовані фаянсові тарелі. Нас захопили закарпатські пам'ятки монументальної архітектури в Хустській котловині — церкви XVIII ст. в Стеблівці, Сокирниці, Крайникові, Данилові, Олександрівці, Колодному. У всіх них відчутні впливи готики, з вертикальними композиціями, які знаходяться в гармонії і рівновазі з горизонтальними об'єктами.

У Хустському районі закупили для музею ряд комплектів народного одягу. Основою жіночого костюма тут є сорочка і фартух (плат). Сорочка ошатна, багато вишивана. Як правило, вся пишність вишивки зосереджена на рукаві. Закарпатські вишивки надзвичайно різноманітні. Вони багаті і за кольором візерунка, і ще більшою мірою — за малюнком. Майже кожне село виділяється особливістю прийомів, поєднанням кольорів, орнаментом. Простежуються і спільні риси. Наприклад, в основі малюнка вишивки помітний ромб, який подекуди витягнутий. Найпоширеніші кольори — червоний, синій і білий. Давні традиції на Закарпатті має кераміка. Про кольорову черепицю, якою були вкриті будівлі Хустського замку, згадує в своїх записах турецький мандрівник XVII ст. Евлія Челебі.

Вироби закарпатських гончарів захоплюють гармонією форм і декору. їх розпис — концентричні круги, хвилеподібні лінії «ялинки», «квіти» — успадкований від далеких предків. Цих орнаментальних мотивів народні майстри інтуїтивно дотримуються і сьогодні. У Вільхівцях Іршавського району ми побували у гончара Михайла Галаса, члена Спілки художників. Його вироби можна знайти в музеях Львова, Коломиї, Ужгорода, Києва, Москви. Гончарством він займається вже 50 років, з 12 років батько привчав його до цього ремесла. Гончарами були його батько, дід і прадід. Його довжанки, миски, корчаги, пивники і вази виглядають оригінально, просто. В їх оздобленні живуть народні традиції. Привернула нашу увагу і гончарна піч, яку тут називають горном. Це типове ранньослов'янське горно. Формою воно подібне до конуса, а точніше горщика (висота 150, ширина — 140-200 см). Стіни печі виліплені з глиняних вальків, в них два отвори з протилежних боків і третій — верхній, через який виходить дим.

У с. Лисичів Іршавського району ми оглянули кузню 300-річної давності, яка перетворена на музей. Залізо тут обробляють за допомогою водяного колеса. Ще у віршах давньоукраїнського поета Климентія Зіновіїва говориться про виплавку руд у таких кузнях: «Водою млатьі в рудях ударять». Відомо також, що на Дніпрі і його притоках було багато таких кузень, які називали ще «гамарнями». Вироби лисичівської кузні свого часу були знані у Відні, Празі, Будапешті. Тепер у величезному приміщенні кузні працюють два молоти («гамери»), які приводяться у дію водяними колесами, два горни і міхи. їх обслуговують дев'ять ковалів, які виготовляють різне сільськогосподарське знаряддя і водночас проводять екскурсії. Село Іза Хустського району на Закарпатті знають як центр лозоплетіння. Це нехитре ремесло передається тут з покоління в покоління. Асортимент виробів різноманітний. Це і жіночі сумочки, і кошики, і хлібниці, і різноманітні корзинки, і обплітання бутлів.

Інтер'єр закарпатського житла, як і всюди в Україні, залежить від планування всієї хати. У низинних селах (Хустський, Берегівський, Ужгородський, Тячівський, частково Іршавський райони) переважають житлові будинки з планом: хата-сіни-комора; хата-кліть (комора)-хата-сіни. В останньому типі хати піч найчастіше розміщувалась у сінях, завдяки чому вони перетворювалися в обжите приміщення. Тут стояла приперта до стіни драбинка (лазиво), яка вела на горище, були полиці з посудом, а також діжки, бочки та інші речі. І неодмінно стояв ослінчик з відром і горнятком.

Інтер'єр житла формувався віками. Тому всі предмети домашнього побуту, меблі знаходили в ньому своє найбільш раціональне розташування. Після того, як на початку XX ст. зникли курні хати, на Закарпатті розпочався розвиток мистецтва прикрашення інтер'єру.

Характерними рисами старих слов'янських меблів є їх конструктивна простота, важкуватість і максимальна утилітарність. Переважно меблі являли собою нерухомо укріплені предмети, які мали цілком визначене традиційне призначення. Для прикладу візьмемо інтер'єр хати з с. Оріхівці Ужгородського району, що експонується в Закарпатському музеї просто неба. Це традиційне житло (хата-сіни-комора). Вхід у хату розташований по центру через сіни, справа — житлове приміщення, зліва — комора. У хаті зліва від входу бачимо піч, за нею, при глухій стіні — ліжко, під вікнами широкі лави, а між ними — стіл. У хаті привертає увагу велика піч з відводом диму через спеціальну трубу в сіни. Челюстями вона обернена до причілкової стіни. Подібне зустрічаємо і в хаті лемків, словаків, частково чехів.

Важливо, що інтер'єр житлової кімнати чи світлиці на Закарпатті ніколи не захаращувався великою кількістю предметів. Було тільки все необхідне: стіл, лавиці, лада-скриня, одне-два дощатих ліжка, грядка-жердка під стелею й лампа, що висіла над столом на дроті.

На чільній стіні вивішували мальовані тарелі та ікони (святі образи): зображення Ісуса Христа, Пречистої Діви Марії, святого Миколая. Згідно з християнським віруванням, Богородиця є заступницею материнства і родинного вогнища.

При всій ощадливості у використанні житлової площі селяни не втрачали почуття естетизації побуту. А тому ліжко, мисник з ролицею, скриня і жердка для одягу, навіть божниця, крім утилітарного, мали ще й інше призначення — прикрасити кімнату.

За своєю конструкцією і декоративним оформленням серед скромних і простих меблів виділяються столи-скрині, які нерідко є творами народного мистецтва. В більшості їх робили з твердих порід дерева (бука, явора), що забезпечувало їм довговічність.

У найбільш давніх виробах масивне, забите дошками підстолиння, з'єднано без єдиного гвіздка за допомогою дерев'яних кілочків. Столину робили із однієї витесаної довгої товстої плахи твердого дерева довжиною 100-140, шириною 70-80, товщиною 7-10 см. Справжні твори народного мистецтва — столи-скрині Боржавської долини. Габарити столини тут зменшені, і підстолиння стало стрункішим, з'явилися фігурні ніжки. Шести- і восьмипелюсткові розетки, півкруги та інші елементи декору, що ритмічно повторюються, заповнили всю передню частину підстолиння. Один і той же елемент, але в різному композиційному розташуванні, вражає своєю декоративністю. Пелюсткові орнаментальні елементи мотивів, що заповнюють круг усередині, дають підставу вважати, що в закарпатській різьбі круг-розетка є основною формою сонця. Круг в орнаменті різьби, заповнений орнаментальними мотивами, носить характерну назву — «ружа». Різьба по дереву — один з найбільш поширених видів народного декоративного мистецтва. Різні предмети побуту були найдавнішими прикрасами житла. В старій селянській хаті різьбу можна побачити на сволоку, жердинах-грядах, а також на колисці та інших предметах побуту.

Висока майстерність проявилась у виготовленні дерев'яного посуду, який знаходив широке застосування в побуті селян. У декоративному оформленні дерев'яного посуду і начиння застосовували техніку випалювання і різьбу з використанням геометричних елементів орнаменту — квадратів, ромбів, прямих і хвилястих ліній. Дуже широко розповсюджений мотив розетки, який характерний і для інших виробів.

Із всіх видів рухомих меблів раніше інших з'явився мисник — відкрита шафка з кількома поличками для посуду, прикрашена різьбою чи фігурними деталями. Найбільш давній вид мисника був дуже примітивний і наглухо закріплювався до стіни. Поруч з мисником знаходився ложечник — невелика поличка з отворами для ложок. Багатством різної орнаментики виділяються іршавські ложечники. Одні з них мають форму дошки з прямими чи заокругленими боками, другі складаються з двох частин горизонтально розташованої дошки з отворами і перпендикулярно до неї прикріпленої вішалки, треті мають півкруглу основу і т. д. В орнаментиці ложечників переважають повторювані композиції геометричних узорів, рідше зустрічаються стилізовані рослин- ні мотиви, які застосовувались і для прикрашування інших предметів побуту.

Довкола стіни перед столом були нерухомі, зі струганих, а раніше з тесаних товстих дошок лави. Прикрашали житло лави зі спинками і підлокотниками, з ящиками для одягу під сидінням. На Закарпатті вони мають місцеву назву «лади». Такі лади накривали тканими доморобними налавниками з узорами поперечних смуг або в дрібну клітинку. Над ліжком висіла так звана грядка — дерев'яна товста палка, іноді старанно орнаментована різьбою; на ній вивішували одяг, рядна, коротенькі вишиті рушники — утиральники, що відігравали декоративну роль. Поруч з ліжком знаходилась колиска — дерев'яна або плетена. Прикрашувалась вона дерев'яними деталями чи розмальовувалася олійними фарбами. Цікавими є плетені з лози колиски, що мають еліпсоподібну форму, декоровані тією ж лозою у вигляді повздовжніх смуг, зі смерековою основою та круглим низом (щоб гойдати). Побутували вони в Хустському і Тячівському районах, де поширений один з видів народних промислів — лозоплетіння. Важливе значення в обладнанні інтер'єру надавалось текстильним виробам. В селянському побуті ручне ткацтво зберігалося аж до недавнього часу. І тепер ще на примітивних верстатах — кроснах тчуть пухнасті шерстяні ковдри (ліжники), рушники, покривала, рядна, доріжки на підлогу та інші речі. Покривала, святковий одяг розвішували на жердині (грядці) над ліжком, а зверху вузьким бордюром прикріплювали згадувані вже маленькі рушнички. Таке зібрання мальовничих предметів відігравало головну роль в прикрашенні інтер'єру селянської хати.

Древнім промислом на Закарпатті було килимарство. Килими тчуть переважно в східних районах. В селах по Тересві, де здавна виробляли килими із пряжі, пофарбованої рослинними фарбами, гладким двостороннім килимком накривали ліжко, їх також використовували для святкового обладнання житла. У повсякденному користуванні були більш прості верети чи джерги, виткані з грубої вовни.

У хаті важливу роль відводили сволоку. Цю конструктивну деталь вирізьблювали найпростішим орнаментом-розетками. Наносили сюди дату (будівництва), ім'я власника хати. Магічного значення надавали хресту, який теж вирізьблювали на сволоці.

Кожна господиня мала такі речі, як прядку, веретено, куділь. Нерідко і ці предмети прикрашали скромною різьбою. Закарпаття здавна славилося вишивкою. Особливу увагу привертають вишиті рушники, скатертини, святковий жіночий та чоловічий одяг. У вишивках українців з долини Боржава та стеблівських майстринь найпоширеніша техніка — хрестик, а улюблені кольори — червоний, синій, жовтий, зелений. В низовині долини Тересви для вишивок характерне поєднання своєрідних узорів і фарб, переважно рослинного та стилізованого рослинного орнаменту.

Хатній інтер'єр змінювався у святкові дні. Напередодні господарі прибирали двори, а господині — хати. Насамперед усе підмітали, мили лавиці, стіл. Постелі прикривали святковими плахтами-простирадлами, тканими і вишитими власноруч. На них накладали багато подушок з барвисто вишитими наволочками. Стіл також накривали скатертиною. В будень користувалися простими веретами і скатертями, оскільки «нарядні» берегли до свят.