Лісопарк імені Т.Г.Шевченка (більше знаний як Шевченківський гай), частина якого відведена під музей народної архітектури та побуту, відзначається своєю мальовничістю. Гості міста часто порівнюють його то з дніпровськими схилами біля Канева, то з Карпатами в мініатюрі. Первісно лісопарк називався Ланшанівкою (від прізвища міщанина Ланшана, якому належала ця територія). 1780 р. цю місцевість оглядав австрійський цісар Йосиф II. З того часу лісопарк стали називати «цісарським лісом» — Кайзервальдом. У часи визвольної боротьби українського народу 1648-1654 рр. тут розташувались війська Богдана Хмельницького. Звідси вони йшли на штурм замку на Княжій горі.

У роки Першої світової війни лісопарк був знищений. Тільки 1952 р. тут розпочалась нова посадка лісу. Садили канадський клен, дуб, білу акацію, березу, граб, сосну — словом, все, що було під рукою. Ось чому тепер настала потреба в реконструкції — аби створити етнографічні краєвиди етнографічних підрозділів музею. У музеї вже в основному завершено формування експозицій карпатських секторів: «Бойківщина», «Гуцульщина», «Лемківщина», «Закарпаття», «Буковина», «Покуття». А тепер розпочато зміну насаджень, щоб, як кажуть, «було так, як було». Вже, наприклад, сформовано краєвиди, що нагадують справді бойківські. Це куточки біля церкви з с. Кривки, садиби із Мшанця, водяного млина з Либохори.

Упорядковано сектор «Буковина». Тут переважають букові, дубові, грабові ліси, а біля садиб — явір, ясен, липа, дикі черешні, яблуні, груші. Закарпатській низовині віддавна були властиві дубові ліси з ясенами та яворами. У садибах росли, окрім ясенів та яворів, липи, тополі, грецькі горіхи. На городах вирощували кукурудзу, соняшник, цибулю, огірки, часник. Відтворення усього того краєвиду й ведеться тепер у музейному секторі «Рівнинне Закарпаття». Ми дослідили, що всюди на Прикарпатті і в Карпатах ріс колись тис. Це дуже цінне дерево почали висаджувати і на теренах музею; тут уже зростає більше 150 тисових дерев. За останніх п'ятнадцять років у Шевченківському гаю висаджено 30 тис. саджанців смереки, бука, явора, граба, інших порід, характерних для певних етнографічних регіонів Західної України.

Саме в секторі бойківських пам'яток представлені найдавніші із збережених в Карпатах хати, збудовані у 1749, 1792, 1812, 1860 роках.

Особливо цікава хата 1749 року, яка перевезена з с. Либохора Сколівського району. Це найдавніша хата в Українських Карпатах, яку працівникам музею вдалося виявити під час багатьох поїздок на Бойківщину. На одвірку зберігся напис про рік її побудови, а на сволоку зазначено, що хату будував Стефан Пович зі своїми синами. Майстром був відомий в краю будівничий Фесіо (Федір) Удач, який, до речі, будував у 1739 році церкву в с. Лужки, що є пам'яткою народної архітектури). Будівля складається з хати, сіней і комори, у ній багато архаїзмів: гряди під стелею, глиняна долівка, курна піч, маленькі дев'ятишибкові віконця, які відкриваються за принципом волокового.

У хаті 1792 року з с. Орявчик Сколівського району власне хата знаходиться між сіньми і коморою. Це, як вже зазначалось вище, згідно з твердженнями старожилів, робилось з метою утеплення. Зруб споруди високий, з нахиленими до середини стінами, ховався під стрімким солом'яним дахом. Фасад прикрашений галерейкою. У хаті курне опалення. Класичним зразком місцевого будівництва є садиба з с. Либохора Турківського району Львівської області. Хата збудована в 1812 році і має планування таке ж як і попередня, але приміщення у ній більших розмірів. Цікавими деталями хати є прикрашені різьбою віконні рами, глибоко посаджені в зруб. До садиби входять господарські споруди - стайня 1903 року з приміщеннями для обмолоту зерна, стайня для корів і коней, комора і пивниця. У центральній частині Бойківщини в кінці XIX ст. заможні селяни зводили будівлі з двома житловими приміщеннями, розділеними сіньми. Цей тип представлений в Музеї хатою 1910 року з с. Тухолька Сколівського району Львівської області. Стіни її складені з різних брусів. Дах, на відміну від традиційних будівель такого типу, двосхилий, невисокий, із зрізаними фронтонами на бічних фасадах. Вздовж будинку, з фасадного і тильного боків, розташовані галереї. Дах над ними підтримується кронштейнами з художньо вирізаними стовпами. Входи на галереї виконані у вигляді аркового порталу з широкими одвірками, оздобленими плоскою різьбою з традиційними мотивами: розетами, рослинним орнаментом.

На території Карпат західніше витоків Дністра поширені згадувані вище "довгі хати". Такі будівлі складаються з двох зрубів: зрубу хати (комора, хата, сіни) і зрубу стайні. Між цими зрубами влаштовують приміщення для току - "боїща". Хата виділяється з усієї будівлі вікнами. Такий тип представлений двома варіантами будівель: хатою з с. Шандрівець Турківського району Львівської області (має при тильній стіні пелевник); хатою з с. Гусний Великоберезнянського району Закарпатської області (з галерейкою вздовж фасадної стіни житла, пелевником вздовж тильної стіни господарських приміщень).

До окремого типу житла належить хата з с. Мшанець Старосамбірського району Львівської області, яка складається з власне хати, сіней і стайні. Сіни в ній водночас виконують функцію боїща (току). В XIX ст. такого типу житла зводили тільки бідняки.

Монументальне будівництво в секторі "Бойківщина" Львівської області представлене двома пам'ятками - Миколаївською церквою (1763 р.) із с. Кривки Турківського району і Михайлівською (1863 р.) із с. Тисовець Сколівського району. Обидві вони характеризуються оригінальністю архітектурних форм і досконалістю конструкцій, відсутністю зайвих декорів і довершеністю пропорцій - в них втілено багатовіковий досвід талановитих народних зодчих і тому споруди, по праву, належать до шедеврів українського народного будівництва бойківської школи .