Монастирі Буковини

Вже з початку зародження християнства знаходилися віруючі, які шукали вищого подвигу. Одні добровільно відмовлялися від майна і роздавали його бідним, інші приймали на себе обітницю целібату, проводячи час у безперестанних молитвах, постах, стриманості і праці, хоча й не відходили від світу, жили разом з усіма. Таких людей називали аскетами. Починаючи з ІІІ ст., подвижники йшли в гори і пустелі, й там, далеко від світу та його спокус, вели суворе, аскетичне життя. Такі подвижники називалися пустельниками, самітниками, відлюдниками, ченцями або монахами.


На Русі монастирі з'явилися за часів Ярослава Мудрого (близько 983 р. – 1054 р.).

В Україні монастирі стали насамперед осередками християнської духовності. Вони, як явище в історії і культурі українського народу, набули поширення ще в княжий період. Монастирі та собори зосередили у своїх руках джерела освіченості, якими були книги і книгодрукування. Велич і монументальність церков та монастирів, їх фізичні розміри вражають дотепер.

Чернівецька область за кількістю монастирів посідає одне з перших місць в Україні. Загалом в області 16 діючих монастирів, у яких живе понад 400 представників чернецтва. Наша розповідь про найбільші з них.

Свято-Іоанно-Богословський монастир знаходиться на самому кордоні Буковини з Галичиною, там, де Чернівецька область межує з Тернопільською, де протікає Дністер, обіймаючи, немов підкова, галицьке містечко Заліщики. На правому березі, на горі, можна побачити стару кам'яну церкву, що здавна притягувала погляди людей своєю красою. Про заснування цього монастиря розповідають так: "З давніх-давен текло зі скелі джерело, до якого впродовж довгих століть гнали пастухи свої череди і саме вони поставили там дерев'яний хрест. Від цього хреста, що стоїть на скелі, походить назва села Хрещатик".

Обитель стоїть на скелях високого правого берега Дністра, оточена лісом. Вважають, що монастир заснували ченці Манявського скиту (з сучасної Івано-Франківської області, Прикарпаття). Під монастирською горою є невелика печера карстового походження, де вони мешкали.

Дві найстаріші муровані споруди: каплицю над джерелом та храм св. ап. Іоанна Богослова, відповідно, датують ХVІІ та ХVІІІ ст. Після включення Буковини до складу Австрії (1775 р.) обитель було перетворено на парафію. Попри це, джерело залишалося центром паломництва.

Під час Першої світової війни церква була занедбана, служба Божа не правилася, а пожежа повністю знищила монастирський архів. У повоєнний період церква залишилася без настоятеля, лише священики з інших сільських церков зрідка у ній відправляли службу. Після окупації Буковини Румунією (1918 р.) православний народ почав клопотання про відродження обителі. У 1933 р. парафію оголосили монастирем. Два роки поспіль у ньому проживало вже десять ченців.

1940 р. Північна Буковина стала частиною Радянського Союзу. Новий уряд спочатку мирився з існуванням монастиря. У 1957-1960 рр. в обителі жив прп. Кукша Одеський (1964). Відомий старець порівнював Хрещатик з Афоном, де починав свій чернечий шлях: "Тут я вдома, тут я на Афоні! Ось внизу сади квітнуть, наче маслини на Афоні. Тут Афон!" У о. Кукші був дар прозріння та зцілення молитвами до Бога. У той час монастир потай відвідували і високопосадовці, і партійні працівники, і відверті атеїсти. У нього для всіх було духовне зцілення. У 1960 р. радянська влада розпочала поступову ліквідацію монастиря, як діючої чернечої громади: братію перевели до Почаївської Лаври, прп. Кукшу – до Одеської Успенської обителі, де він своїми молитвами зціляв душевно хворих людей.

Після закриття чоловічого монастиря, у Хрещатику оселились черниці з Чернівецького Введенського монастиря, який на той час теж закрили, а у 1962 р. і їх виселили звідси. Після цього монастирські споруди використовували як базу відпочинку, на джерелі влаштували водозабір для заводу мінеральної води, який розташувався неподалік від обителі. У 1989 р. монастир повернули церкві.

Село Кулівці Заставнівського району Чернівецької області має досить поважний вік. Воно згадується ще в торгових договорах XVI-XVIII ст. Кулівці розташовані на березі Дністра, з якого відкривається дуже гарна панорама "тернопільського" берега. З води села не видно. Зате дуже добре видно на високій кручі, здалеку, бані церкви, що потопають у густих кронах дерев. Це бані головного храму Свято-Успенського Кулівецького чоловічого монастиря, який був заснований на місці дерев'яного храму Успіння Пресвятої Богородиці, побудованого ще 1789 р. на кошти Теодора Каутіша й Іоана Масенка.

Кулівецький монастир один з наймолодших на Буковині. За місцевими переказами, тут колись був маленький скит. На горі стояла лише одна церква. Храм завжди був парафіяльним. Стара дерев'яна Успенська церква та дзвіниця, розташовані на території монастиря на мальовничій горі крутого дністровського берега, збереглися і є пам'яткою архітектури державного значення.

У 1961 р. церкву закрили. Пройшло майже тридцять років, перш ніж монастир почав відроджуватися: стали розбудовуватися монастирські споруди, а з 1991 р. при храмі заснували невеличку чернечу громаду. Згодом побудували братський корпус з будинковим храмом преподобного Іова Почаївського і трапезною з храмом преподобного Кукші Нового.

30 квітня 1997 р. відбулося урочисте відкриття монастиря. Його розбудова триває.

На східній околиці Чернівців, у районі кемпінгу, стоїть мурована церква Різдва Пресвятої Богородиці православного чоловічого монастиря на Горечі. Цю назву місцевості пов'язують з тим, що колись сильна пожежа залишила по собі суцільне згарище і люди тут довгий час не селилися. Тим більший подив викликає цей ошатний храм, що з'явився у передмісті в другій половині XVIII ст. Такі солідні споруди будували зазвичай у центральних частинах міст.

Колись Гореча була приміським селом, що згодом увійшло до складу Чернівців. Монастир заснований 1712 р. У 1767 р. на місці дерев'яного храму обителі звели величний мурований. Нині це найстаріший мурований храм у Чернівцях.

За рахунок куплених монастирем ґрунтів, ділянок лісу, викорчуваних ділянок, пасік і городів утворилося монастирське село. За визначенням авторів книги "Краєзнавство Буковини" К. Козака та Е. Фішера, Гореча Монастир – це село на правому березі Пруту з церквою, що належала монастирю. Друга Гореча належала місту і називалася "Міська Гореча". У румунський період ця територія отримала назву "Horecea Urban", що в перекладі означає "Гореча міська".

За переказами, монастирська церква була зведена нібито на пожертву російської імператриці Катерини ІІ, але підтверджень цього жесту доброчинності з боку північної монархині історики-краєзнавці не знайшли.

Храм був освячений на честь Різдва Пресвятої Богородиці, він має також приділи св. вмч. Георгія Переможця та св. вмц. Варвари. Будівлю визнано пам'яткою архітектури. Оборонний характер будівлі зумовлений необхідністю захисту від ворожих нападів – міцні, товсті стіни з галереєю вздовж другого ярусу і вузькими вікнами. Як і більшість буковинських церков XVI-XVIII ст., горечанська церква має план у формі видовженого прямокутника, до якого примикають три екседри – велика вівтарна (апсида) і дві менші бокові, утворюючи подібність трилисника. На відміну від інших буковинських храмів, безкупольних або з одним верхом, церква на Горечі має сім різновисотних куполів. Стіни, куполи і склепіння інтер'єру покриті фресками XVIII ст. Одночасно з храмом збудована дзвіниця. У 1783 р. монастир ліквідували. Його храм став парафіяльним. У1995 р. на зборах парафіяни прийняли рішення про відродження обителі. 22 листопада 1995 р. Священний Синод Української Православної Церкви дав на це своє благословення. У наш час обитель активно розбудовується.

Надзвичайно популярним в останні роки стало село Молниця, розташоване по дорозі до райцентру Герца. Популярності селу додав розташований тут чоловічий Свято-Вознесенський монастир "Банчень". На горі, де зараз знаходиться обитель, є джерело, з якого часто пили воду діти з Молниці, коли бігали на ту гору гратися. Серед них був хлопчик, що мав фізичні вади. З часом всі стали помічати, що дитина одужує. Саме на цьому місці отець Михаїл (Михайло Васильович Жар) вирішив побудувати спочатку церкву, а потім і монастир.

Його розбудова почалася у 1994 р. Монастир постав на самому кордоні України з Румунією. Знайти його можна завдяки новій височенній 60-метровій дзвіниці, яку видно навіть з автотраси "Житомир – Чернівці”. Православні віруючі приїжджають сюди з усіх кінців світу. У Свято-Вознесенському Банченському чоловічому монастирі навіть стіни дихають благодаттю, кожний куточок тут наповнений вірою, любов'ю, спокоєм та великою силою.

На території монастиря знаходиться ще шість храмів і скит. Скит – означає самотність. Тут – скромні келії, в яких монахи присвячують своє життя молитві та посту, а для освітлення користуються лише свічками. Банченський монастир справедливо можна назвати оазою духовності. Зараз триває будівництво ще 5-ти храмів, які будуть розташовані на території нового Свято -Троїцького собору.

У самій Молниці при дорозі, що веде з Чернівців до райцентру Герца, знаходиться сирітський притулок, в якому на січень 2011 р. проживало 250 дітей. Серед них багато інвалідів, хворих на невиліковні хвороби. В окремому будинку живуть ВІЛ-інфіковані діти. Їх майже сорок чоловік. Ними опікуються сестри з монастиря Боянської ікони Божої Матері. Діти з притулку відвідують сільську школу. До тих, хто не може самостійно пересуватися, приходять вчителі. Багато зусиль о. Михаїл докладає до того, щоб діти в майбутньому мали можливість отримати освіту, роботу, житло. Для тих вихідців з притулку, що вже одружилися, братія побудувала будинки.

У 1898 р. румунські католики грецького обряду звели у селі Бояни храм Різдва Пресвятої Богородиці, який пізніше став православним. У 1991 р. для храму було написано образ Божої Матері із Немовлям Спасителем. Під час вечірнього богослужіння 18 грудня 1993 р., напередодні дня пам'яті свт. Миколая Мирлікійського, ікона почала сльозоточити. За словами о. Михаїла Жара, який в той час служив при цій церкві і спостерігав диво, спочатку очі Божої Матері були наповнені сльозами і дуже блищали, а наприкінці богослужіння сльози полилися до самого низу ікони. Відтоді до ікони здійснюються численні паломництва, і сам образ побував у багатьох куточках України. У 1995 р. при храмі заснували монастир. Спочатку він діяв як "сестринство" при Боянській іконі Божої Матері та скит під духовною опікою Банченської обителі. У 1999 р. за сестринством було затверджено офіційний статус монастиря.

Монастир веде книгу записів чудесних зцілень, які здійснилися після молитов перед святинею. Багато записів пов'язано зі зціленнями від онкологічних та інших тяжких захворювань.

У передгір'ї Карпат, біля мальовничого села Вашківці Вижницького району, на горі, яку з давніх часів називають Анниною, знаходиться жіночий монастир.

На Аннину гору багато прихожан піднімаються на колінах. При цьому вони моляться і запалюють свічки. Нечасто побачиш, як прямо на стежках горять свічки. На престольне свято 14 серпня кількість паломників сягає тут 20-30 тисяч.

Гору на околиці Вашківців священною вважали здавна. Легенда розповідає, що в той час, коли Буковина знаходилася у васальній залежності від Туреччини, жила у Вашківцях дівчина Анна, яка славилася своєю красою і побожністю. Дівчина мала косу до колін і великі чорні очі. Турки під час одного з набігів дізналися про неї й вирішили впіймати красуню, щоб потім продати на невільницькому ринку. Рятуючись від ворогів, вона вибігла на гору. З вершини, Анна побачила, що турки оточили її. Діватися було нікуди і вона почала щиро молитися Богові, щоб той врятував її. Коли турки були вже зовсім близько, сталося диво: земля розступилася і поглинула Анну. На поверхні залишилася лише її коса. Турки довго шукали дівчину, але знайшли лише її волосся. Вітер вихопив його з їхніх рук і розвіяв по всій горі. На знак цього дива місцеві християни насипали тут могилу і встановили кам'яний хрест, а гора з тих пір почала називатися Анниною. Незабаром з-під гори забив струмок з цілющою водою і до гори почали приходити хворі, які молитвами та святою водою зцілювалися від недугів. З часом хрест зруйнувала блискавка. Відновили його у 1848 р. – в рік відміни кріпацтва в Австрії, під владою якої на той час перебувала Буковина. Ймовірно, що тоді ж на вершині гори побудували дерев'яну церкву, що згоріла на початку ХХ ст. Віруючі ніколи не забували про священну гору. Навіть у часи панування войовничого атеїзму люди справляли тут богослужіння, встановлювали вночі хрести, які вдень владні функціонери знищували.

1993 р. було засновано жіночий монастир Святої Праведної Анни. Побудовано собор Святої Анни з нижнім храмом Святих Великомучеників Маковеїв, келії, житлові корпуси, господарські приміщення.

У глибоку давнину, внаслідок дії природних стихій, у місцевій вапняковій породі утворилося чимало гротів. В одному з них приблизно за тисячоліття до Різдва Христового існував язичницький жертовник (його сліди знайдено 1999 р. братією обителі та вивчено археологами Чернівецького національного університету). А за доби, коли ці землі входили до складу Київської Русі, й русичі вже прийняли християнство, у гротах оселилися ченці. Монастир виник у середині XII ст. й знаходився на околиці великого давньоруського поселення, яке простягалося більш як на 1 км. Обживаючи нову обитель, ченці піддавали гроти архітектурній обробці та доповнювали печерний комплекс штучними скельними приміщеннями. Тепер тут налічується понад двадцять природних, штучних та змішаних за походженням порожнин. З плином часу давньоруське поселення запустіло. Його естафету прийняло село Непоротове, розташоване неподалік від монастиря. За історичними документами воно відоме з 1447 р. Як непоротівський хутір виникло село Галиця на південному заході від обителі. Д. Щеглов у своїй статті "Об упраздненных монастырях Бессарабии" ("Кишиневские епархиальные ведомости", 1898), повідомляє, що наприкінці XVIII ст. обитель сплюндрували турки, й вона запустіла. У 1801 р. її відродили. Проте налагодити тут життя не вдалося і монастир незабаром закрився. Під час Великої Вітчизняної війни монастир знову відродився, але з 1948 р. занепав. У 1950-х рр. стався обвал скельної породи, який пошкодив споруди обителі.

У 1999 р. ченці Свято-Іоанно-Богословського Хрещатицького монастиря вирішили відродити обитель у Галиці.

На території монастиря є старовинні келії. Позаду монастиря розташована печера, яку називають печерою Самітника. Окрім великого Миколаїв