Минуле Воловеччини: у гірському краї споконвіку жилося сутужно

Недоїдання  і голод були звичайним і масовим явищем в житті селян Воловеччини від часів феодалів Грінберга і Піреньї ,графа Шенборна,часів кріпосництва, чехословацького режиму та в роки окупації мад'ярських фашистів. В гірському краї споконвіку І завжди жилося надзвичайно сутужно,але найважчим періодом в історії горян була окупація краю фашистською Угорщинею. Тогочасні газети  писали, що… ”в Жденієві біля примітивного млина селянин розповідав журналістові, що в Омську, де він був у полоні, годував свиней. Якби свиням давали їсти, те що споживають його діти, то вони від такого корму здохли б. Тільки два або три місяці на рік має він можливість давати дітям хліба з вівсяного борошна, та й не хліб, а ощипки. Харч його родини - ріпа, капуста і картопля. Біля млина край лісу є сім халуп, в яких живе десь сорок людей-злидарів. Млинар твердить,що сім’ї хліба ніколи не їли, бо на гірському грунті родить тільки картопля. Солі ці сім’ї немають, бо відсутні гроші, щоб її купити"

"...Присілок Збини має десять халуп, в яких існують 115 чоловік.В жителя Василя Щербея 12 душ, 10 дітей від двох до 19 років.Хижка в якій він мешкає, має 6 X 6  кв. метрів. Хліба взагалі не бачать. Їдять саму картоплю, юшку з капусти, кваки (білі гарбузи) й буряків. 12 літня дівчинка лежить на лавці в гарячці. Вона ходить в школу в Жденієво боса, в сорочці в зимову негоду. Лікувати нема за що, бо гроші в сім"ї - то величезна рідкість.

Депутат празького парламенту Йозеф Штетка в січні 1932 року, виступаючи  в парламенті розповідав про жахливе життя жителів гірських сіл; "Жахливо побувати в хатинах селян. Це "людське житло" зліплено з болото, в котре ведуть двері заввишки ледь більше одного метра, має два віконця по 20 сантиметрів і живуть в ньому щонайменше 12 людських істот. При моїх відвідинах однієї з таких будок, побачив - перед входом в це житло стояла на снігу боса дівчина  оголеною  до пояса. На лютому морозі- боса і гола. На печі сиділо 5 малих і зовсім голих замурзаних дітей. Їхня їжа - поливка з гнилої ріпи, засипана вівсяним борошном. Мати лежала на дошці, ледве рухалася, а батько, якби його поклали в труну, то ніхто б не відрізнив його від покійника. Така обстановка в кожній будці". Цей депутат об'їздив майже всі воловецькі села - голод і злидні панували повсюдно. У Воловці і околицях масово хворіло населення на черевний тиф. Становище ускладнювалось тим, що знесилені голодом люди були позбавлені будь-якої допомоги.

Гукливський літопис, що носить назву "Новєйшая, яжє когда случишася" починається 1666 роком. До 1783 року писаний одним почерком з пропуском деяких років, мабуть переписаний з якогось оригіналу, адже один літописець не міг його писати 123 роки. З 1783 року по аж до 1820 року писав його місцевий парох Михайло Григашій, слідуючих 10 років літопис вів хтось невідомий, бо Григашій помер 1823 року. В цьому літописі переважно розповідається про погоду, врожаї, місцеві важливі події, але в ньому є і цікаві історичні відомості. Згідно запису 1660 року зима була тверда, сніг випав такий великий, що люди дорогу в ліс протоптати не могли. Як він на Пилипово Пущення, то стояв аж до Благовіщання. Люди через нестачу соломи "у хижі і стодоли геть подерли марзі (худобі)". А 1872 року літо було сухим, вівса і трави вигоріли. В зимі "ради недостатку зимівлі хижі і стайні подерли." Далі літопис твердить, що 1786 року селяни не мали чим сіяти. "Люді пухлі і у Марамороші із голоду умираючі, іздохліну єлі"

Населення воловецьких гір переважно складалося з русинів (українців?) з одинаковими прізвиськами, через, що масово вживалися клички і ніхто за це не ображався.

Селянські землі простягалися у вузьких долинах, зажатих графськими лісами. Пасла не було, тому для випасу худоби  орендували у графа полонини. Заробітків не було.Єдине, що рятувало селян - це сяке таке твариництво. Годували бичків, волів, ялівок, щоб восени продати і купити зерна та виплатити податки. Навіть на сіль не завжди вистачало грошей, споживали не очищену - червону, яку лизала худоба. В хатах була земляна долівка. Вікна були малесенькі. Спали на печі. В негоду і холоди в хату заносили телят та овець. В сінях сиділи кури, які грілися на дерев"яних поперечинах (грядках) від диму, що виходив з печі у сіни. Коминів не було, бо за них треба було платити "димовий" податок. Головне місце в хижі займав пєц (піч), який стояв в кутку при вході, біля дверей. Спереду печі-припічок, за пєцом - запічок, де взимку спали діти. Дим з печі виходив через кіш в сіни, звідки на під (горище) і через дирки в даху вивітрювався геть. В хижі стояв довгий стіл, на якому тримали хліб, муку і сіль, під стіною дерев"яне ліжко з соломою, а влітку покрите папороттю та домотканим покрівцем і набитою сіном подушкою, а з другого боку біля дверей стояла полиця для посуду, а на стіні ложечник для ложок. В кутку стояла кочерга та мітла з ялинових гілок. Вздовж іншої стіни - лавиця, яку приставляли до столу, коли їли. Яка б хижа не бідна та все ж на стіні навпроти дверей висіло щонайменше десять ікон. Під ними для прикраси стіни висіли миски. Одяг висів на грядці, або в кого були, в скрині чи коморі.

Основною стравою горян була картопля, як і варена та і печена капуста, буряки, квак, горох і кінський біб. Овес і жито мололи в млині, бідаки найчастіше в домашніх жорнах. З муки пекли в печі хліб, а з вівса ощипки. Найсмачнішою для бідняків стравою була капуста з квасолею, яку готували на кілька днів, їли переважно з печеною картоплею. Щоденно снідали картоплю з мучанкою (приправа з молоком і кукурудзяною мукою, в обід - капуста з квасолею; варена картопля ввечері і чир з кукурудзяної муки з молоком.Варену картоплю, що залишилася, ставили у піч, там вона припікалася і робилася ще смачнішою, її потім їли з кислим молоком. У неділю або свята варили картопляні галушки, які проправляли молоком або сметаною. Подеколи варили картопляні пироги (вареники) з сиром. Величезною підмогою в селян були гриби і ягоди. З них варили і сушили на зиму. Делікатесом у злидарів була бурачанка. Це листя буряків посічене на дрібно, заправлена молоком і кукурудзяною мукою.Однак сметани, молока і яєць було обмаль, бо їх продавали панам і лихварям, а взамін купували нафту, сіль і сірники. М'ясо їли тільки на Різдво і Великдень, бо змушені були продавати свиней щоб заплатити податки. Саморобні делікатеси - мясо, шовдор, ковбасу бачили тільки на великі свята. Постили понеділок, середу і п'ятницю. Під час такого посту не вживали навіть молока.

Ієромонах Феодосій (в миру Хома Іванович Росоха) писав: "Такої, як у Канорі та Волівці бідності я не зустрічав. В селі навіть солі чи нафти не можна було купити, люди страшено голодували. Навіть дров, хоча вони гнили у державних лісах, селяни не можуть купити. Боже! За що ти цих людей караєш? Яку провину зробили тобі ці люди?". Величезним лихом для селян була заборгованість у лихварів за товари взяті у борг. З надією, що відгодований за літо молодняк восени продадуть і розрахуються за борг. Але часто худоба гинула, грошей не було і лихвар дораховував проценти. На протязі 2-3 років борг зростав у 3-4 рази, тоді, щоб не сісти в тюрму - приходилось продавати землю і йти батрачити.

Не дивлячись, на такі злидні, екзекутори снували по селах, за несплату податків забирали в селянина останню вівцю. Примітивні знаряддя праці, відсутність добрив і хоч якогось сортового насіння, тяжкі гірські кліматичні умови не сприяли урожайності. За таких умов, коли з гектара збирали 400 кг. картоплі, то вважалося надзвичайно добрим урожаєм.

Особливо погіршився стан бідняків в період світової кризи. Депутат чехословацького парламенту Л. Ландова-Штихова виступаючи в парламент, розповідала; "…кожної весни до самих жнив росте біда на Прикарпатті, а на Верховині вона перетворилася в голод. …Хижі з ранку до вечора в диму, малесенькі віконця ледь блищать, вогонь тільки в печі горить, через те, що нема чим світити. Заходимо в хижу. На печі смдить старезна бабуся… Біля з неї десяток дітей. Всі якісь вони товсті і дуже бліді. Придивилась - опухли і сплять. Це признак хронічного голоду. В другій хижі газдиня хвалиться, що дякуючи Богу має свій хліб. Ви б бачили… який це хліб? Чорний, як зола, твердий, як камінь, гіркий і терпкий, як і вся та біда, що навколо них. Як це можна їсти?. Нам відповідають -"Ох, хоть би такого наїстися вдосталь" М'ясо їсте? - "Давно їли, перед війною на великі свята, весіллях та хрестинах. А зараз ні. Діти навіть не знають, що то таке зветься м'ясом"

Таке тяжке існування спонукало селян влаштовувати демонстрації з вимогами до уряду. Так в березні 1933 року біля нотаріату у Воловці колона демонстрантів висунула вимоги про надання роботи, списання податкових боргів, передачі пасла, надання допомоги безробітним. Жандарми жорстоко розправились з непокірними. Влада організувала провокаційне судилище - 78 мешканців Воловця і навколишніх сил були звинувачені в нападі на жандармів і представників влади. Боротьба проти експлуататорів продовжувалась. В 1933-34 роках тільки в одному Воловці відбулося декілька походів і демонстрацій.

Відомий Закарпатський історик Теодор Легоцький в книзі "Монографія Березької жупи" між іншими відомостями скупо повідомляє про села Воловецького району. Хоч ці відомості дуже скупі, але по них можна судити, як і коли було засноване село і скільки в ньому було дворів, кількість селян і худоби. Так по Легоцькому у 1891 році Жденієво нараховувало 37 будинків в яких проживало 271 чоловік. Селяни мали 266 великої рогатої худоби, 53 вівці, 73 свині і 12 вуликів бджіл. Жденієво у писемних джерелах згадується у 17-му столітті. За народними переказами першими мешканцями були кріпаки-втікачі з галичини. Вони спочатку оселилися в Котельниці, а згодом почали заселяти долину річки Жденієвки. Згідно цієї ж монографії першими жителями Воловця були полонені,біженці з ясирю монголо-татарської орди, яка пероходила Верецький перевал 1600 році і несли з собою неволю, руїни і смерть. В основному це були втікачі за походженням з Волині та Галичини.Вони спочатку оселилися на берегах потічка (що навпроти училища).

У 12-му столітті Нижні Верецькі (Нижні Ворота) входили до складу Галицько-Волинського князівства, а з 13-го століття - до угорського королівства. У 1732 році Н.Верецьким граф Шенборн надав статус містечка, за яким воно дістало право влаштовувати ярмарки, що проводились понад 200 літ.

Більшість сіл Воловеччини засновано волинянами та вихідцями з Галичини. Згідно "Гукливського літопису" - додатку до стародавньої сільської метрики, записи в якому робилися з 1610 до 1830 років село оселили 1586 року галицькі сотники Іван Бобко та Петро Пецькович.В цей же час засновано і Скотарське.

Не минали Воловеччину лихоліття ворожих навал та воєн. Минуть роки і наші потомки радітимуть з того, що їм випала доля жити в інший, більш вдалий період, в якому вже не буде отих злиднів, бідноти та жебрацтва. Будуть гордитися тим, що їхня Воловеччина відома далеко за межами свого краю, не тільки "Гукливським літописом" і "Скотарським євангелієм", а й високим сучасним рівнем життя.