Михайло Драгоманов і Буковина

Неординарні матеріали про зв'язки з Буковиною та з нашими краянами Михайло Драгоманов, 170-річчя з дня народження якого ми відзначали недавно, подав у своїй праці "Австро-руські спомини (1867-1877)". Щоправда, найперші його враження про буковинців виявилися доволі скептичними.

Згадує він там про двох наших земляків (прізвищ не вказує), котрі були учасниками Археологічного з'їзду, організованого Південно-Західним відділом Російського географічного товариства у Києві 14 серпня – 3 вересня 1874 року: "Були в Києві в часи з'їзду і русини буковинські. Два, здається, були записані і між членами з'їзду, але не показувалися там, хоч прислали чи привезли інтересні церковні речі на археологічну виставку при з'їзді". Один із тих буковинців, як твердив автор, почав оповідати про експонати з Буковини німецькою мовою.

М. Драгоманов звернувся до своїх колег, які були поруч: "Прислухайтеся, бо такого дива не скоро побачите! Німці сміються, що мовбито у Празі в 1848 р. на конгресі слов'ян можна було порозумітись тільки на німецькій мові і звуть ту мову: die panslavishe Sprache [панславістська мова. – В. В.]. А ось тут ви бачите, що вже німецька мова стає die panrusishe [панросійською. – В. В.], або навіть die pankleinrusishe Sprache [панмалоросійською мовою. – В. В.]".

Скептицизм, здогадно, стосувався і буковинця, і панславізму, тобто громадсько-політичної течії кінця ХVІІІ – початку ХІХ століття, що відображала утопічне прагнення до державного об'єднання всіх слов'янських народів. Отим буковинцем, ймовірно, міг бути Михайло Коморошан, радник Буковинської консисторії, або ж Василь Продан, священик, кафедральний проповідник з Чернівців. За матеріалами тодішніх часописів можна зробити висновок, що вони були делеговані на той з'їзд. Обидва – москвофільської орієнтації, очевидно, в Києві їм було легше і природніше розмовляти німецькою мовою, аніж штучним "язичієм", яке москвофіли намагалися впроваджувати на Буковині.

У другій частині названої праці М. Драгоманова сказано і про його спілкування у Відні в 1870-ті роки з Григорієм Купчанком, уродженцем Берегомета, що на Вижниччині, українським фольклористом, етнографом і письменником. Той навчався у Віденському університеті. У 1888 – 1893 роках видавав газету "Русска правда". Був членом Російського географічного товариства, за програмою його Південно-Західного відділу в 1870-ті роки почав збирати на Буковині матеріали з історії, статистики, фольклору й етнографії українців. Видав кілька фольклорно-етнографічних збірників, найціннішим з яких є "Сборник песен буковинского народа. Составил А. Лоначевский" (Київ, 1875).

М. Драгоманов описав і те, як він сприймав цього нашого земляка: "Добродій Купчанко – досить характеристична особа і наводить на інтересні думки про загальний стан австрійських русинів. Безспорно, народолюбивий і причому рухливий (що серед русинами рідко бува), завше за роботою, живучи переважно у Відні, одному з більших культурних центрів Європи, д. Купчанко все-таки досі не виробив собі прогресивно-освітньої основи для свого народолюбства і навіть не звів своїх студій про народ свій в яку-небудь серйозну наукову цілість, а мов навмисне держить себе поверховим віденсько-газетним репортером у всьому, що пише, а в політичних думках пішов не дальше сервілізму [рабської підлесливості, прислужництва. – В. В.], то чорно-жовтого, то московського".

Коли у серпні 1873 року М. Драгоманов приїжджав з Відня до Львова задля налагодження стосунків із галицькою інтелігенцією та у справі відкриття літературно-наукового товариства імені Т. Шевченка, познайомився там із Юрієм Федьковичем, котрий якраз тоді мешкав у місті Лева, був співробітником місцевої "Просвіти".

Літературознавці, ведучи мову про це знайомство, використовують здебільшого лише таке твердження М. Драгоманова: "Варто було б спом'янути про знайомство з Федьковичем, та про це я написав осібний мемуар для пр. Смаля-Стоцького, то й не хочу тут розказувати те ж саме вдруге. Скажу тільки про загальне враження, яке зробив на мене тоді австро-руський Шевченко.

Федькович видався мені капіталом, котрий і сам себе не вміє вжити як слід, і ті, що навколо його, не вміють, і котрий через те просто щодня пропадає і навіть деморалізує громаду приміром свого пропадання. З глибоким жалем зоставались ми з жінкою всякий раз, коли виходив од нас Федькович, – а заходив він до нас частенько, хоч усі говорили про нього як про дивака і відлюдька. Та що порадити, ми не знали…"

Спогади, надіслані Драгомановим Степану Смаль-Стоцькому, досі не віднайдені. Можна, проте, скористатися іншими матеріалами того часу – фрагментами спостережень українського філолога і письменника Івана Верхратського: "Остатній раз, коли прийшов я до Драгоманова, був у нього увеличений "поет" народовців Федькович. Драгоманов для прийняття гостя поставив тарілку з тістами і цукровинням перед ним, та Федькович відсунув тарілку, щось незрозуміло пробовкуючи; відтак витягнув із штанів (Федькович все вбирався по-гуцульськи) капшук, скрутив собі "дзігарку" і яв [почав. – В. В.] з найбільшою флегмою курити. Те поведення Федьковича видалося мені надзвичайно чудним (?!), та аж тепер оно мені зрозуміло: по-гуцульськи принимається гостя горівкою, а не цукровинням, чого у гуцулів зовсім не буває".

Щодо Ю. Федьковича, то І. Верхратський зауважив ще й таке: "Говорив спроквола, цідячи кожде слово крізь зуби і поморгуючи при тім від часу до часу коротко стриженим усом. […] Федькович говорив вельми важно про міфологію слов'ян, яку задумав написати. Тою своєю "ученою" бесідою він мене не здивував нітрохи, а і Драгоманов при його словах неспокійно вертівся. Жалую, що не записав собі зараз опісля дещо з тої розмови".

Зрозуміло, враження І. Верхратського можемо трактувати як суб'єктивні. При цьому нині нам необхідно пам'ятати про те, що М. Драгоманов підтримував зв'язки з нашим видатним земляком і згодом.

Осип Маковей у "Життєписі Осипа Юрія Гординського-Федьковича" зауважував: "Драгоманов знав заставляти людей до роботи і в початках 70-х років запряг у свій віз багато молодих людей. З Федьковичем ішло тяжче. Коли не вдалося йому заставити його до етнографії, він придумав видати його повістки – й ся думка була дійсно розумна, бо на Україні Федьковича не знали і, зрештою, самі повістки заслуговували на друк".

Мовилося про видання книги "Повісті Осипа Федьковича", що все ж таки побачила світ у Києві 1876 року з передмовою М. Драгоманова, в якій той частково охарактеризував життєвий і творчий шлях автора, наголошуючи, що в прозових творах Ю. Федькович "почав малювати життя гуцульського селянина так, як Тургенєв – великоруського, Квітка й Марко Вовчок – українського, Ауфбах – німецького, Жорж Занд – французького". Доцільність видання обґрунтовував так: "Надіємось, що українці незабаром поставлять Федьковича поряд з своїми найбільш любимими писателями".

М. Драгоманов перейнявся також ідеєю ознайомити з творчістю письменника з Буковини класика російської літератури І. Тургенєва. У його "Спогадах про знайомство з І. С. Тургенєвим" читаємо: "У 1876 р. я надіслав йому з Відня повісті Федьковича, котрий для Карпатської Русі є тим, хто М. Вовчок для російської України, – з моєю передмовою (написаною по-українськи) про галицько-руську літературу, в якій я роблю, між іншим, характеристику двох течій у ній: старої, котру приймають у Росії за загальноросійську, і нової, українофільської або народної. Відповіддю на цю посилку був перший лист до мене Івана Сергійовича".

Російський письменник у цьому листі з Парижа від 21(9) березня 1876 року щиро дякував за такий приємний знак уваги, повідомляв, що без особливих труднощів прочитав передмову, поділяє висловлені там думки, в чому, зрештою, не сумнівався, знаючи попередні праці та спрямування М. Драгоманова. "Щойно я прочитаю повісті п. Федьковича – я дозволю собі висловити Вам, з повною відвертістю, мою думку. Заздалегідь відчуваю, що тут тільки і б'є джерело живої води, а все інше – або примара, або живий труп".

Оте київське видання творів Ю. Федьковича, ініційоване М. Драгомановим, його ґрунтовна передмова до нього сприяли популяризації і поширенню творчості славетного буковинця не тільки на українських теренах, а й у Росії.

Доречно нагадати, що в рефераті про творчість Ю. Федьковича, О. Кобилянської, В. Стефаника, виголошеному перед членами Київського літературно-артистичного товариства у грудні 1899 року, та опублікованому окремою статтею у вересневому за 1900 рік номері петербурзького журналу "Жизнь", Леся Українка скористалася тими відомостями про Федьковича, котрі подав її рідний дядько М. Драгоманов у 1876 році.

Ще до виходу в Києві книги "Повісті Осипа Федьковича" М. Драгоманов у 1875 році побував і в оселі письменника в Сторонці-Путилові. Перед своїм візитом туди повідомляв йому: "Високоповажний Добродію, пишу до Вас коротенько, для того, що надіюсь побачитись з Вами, бо думаю через Кути перебратися в Угорщину так коло 30 ч[исла] с[его] м[ісяця]. Напишіть, будьте ласкаві, чи застану Вас дома? Мені б треба було переглядіти укупі разом з Вами спис слів, що вибрані з Ваших повістей, которі тепер печатаються у Києві. Адреса моя у Станіславів: poste restante. Ваш щирий М. Драгоманов. 20 серпень 1875 р.".

Ю. Федькович 25 серпня відповідав: "Вельможний Пане! З несповітою радостею Вас дожидаю! Лиш то одно мені жаль, що у моїй простій гуцулскій хаті не матимете тої вигоди, на яку призвичаєні. Але Бог батько! Вірний Ваш слуга Федькович".

М. Драгоманова до поета зазначено: "[…] Відвідав (31 серпня – 2 вересня 1875 р.) у Путилові і був у нього три дні. Подорож у Карпати та враження від неї скупо описав і М. Драгоманов у своїх "Австро-руських споминах (1867 – 1877)". З них постає, що після відвідин Станіслава (нинішнього Івано-Франківська) та окремих сіл і міста Галича він "коло 11 години вечора", за його словами, завітав до Чернівців. Дати не вказує. Можна здогадуватися, що приїхав до міста увечері 27 серпня 1875 року, був у ньому протягом наступного дня, а 29 серпня, як сам згадував, "нарешті, накупивши фотографій гуцулів, я поїхав залізницею до Снятина, щоб звідти при помочі попа, до котрого мені дали лист з Чернівців, їхати возом до Путилова-Сторонця до Федьковича".

У Чернівцях М. Драгоманов, за тими його спогадами, "познайомився з одним молодим русином, писателем, котрий поміщав свої твори в виданнях старої партії. Він предложив мені обійти зі мною місто і добре мені його показав. Оглядаючи митрополію, ми оба посумували над тим, як мало в цім краснім будинку, котрий звернув би на себе увагу навіть і в Відні й Парижу, робиться що-небудь, не скажу вже дійсно путнього, для народу".

Із ким, з яким саме "молодим русином, писателем" М. Драгоманов оглядав Чернівці, нині відповісти, не боячись помилитися, не просто. Краєзнавець Володимир Старик вважає, що то був Сидір Воробкевич. Можливо. Але навряд чи гість із Наддніпрянщини називав би старшого на п'ять років Воробкевича "молодим". До того ж той у 1874 році також їздив до Києва на згаданий уже Археологічний з'їзд. Невже М. Драгоманов обминув би такий факт увагою? Це питання ще треба досліджувати, при цьому, погодьмося, приємно читати, що М. Драгоманов про ще неповністю завершений комплекс резиденції буковинських митрополитів (будівництво, як відомо, тривало протягом 1864 – 1882 років) пише як про споруду, котрою пишалися б і Париж, і Відень. Драгоманов передав у "Австро-руських споминах" також своє враження від спілкування в одній чернівецькій компанії, згадував про те, що "оглянув церкву і чув спів румунський і слов'янський, обійшов базар, де дивувався чистоті малоруської розмови. Чернівці в цьому перший город на світі, бо панська мова там німецька, дуже вже далека від мужицької, то й не може там у розмовах панства з мужиками виробитися така мішанина, як у Львові або в Києві. Тут і пани на базарі мусили говорити по-малоруському".

Дуже хутко довелося неодноразово дивуватися йому, мандруючи буковинськими Карпатами. Зі Снятина, найнявши візника, він попрямував до містечка Кути (нині Івано-Франківської області), де переночував, а наступного, суботнього дня, вже оглядав гірські пейзажі та села буковинських гуцулів. Так вийшло, що у Кутах він поснідав майже символічно: склянка кави та скибка хлібчика, тож дорогою постійно думав про те, як би наситити шлунок. Текст "Австро-руських споминів" зберіг і таку інформацію, і доволі приємні для буковинців, хоч дещо несподівані, його спостереження: "Зоставалось годуватись чудовими ландшафтами та красою люду, а надто жінок і дівчат. Нігде в руському світі нема такої краси. А жіноцтва, найбільше дівчат, по дорозі попадалось чимало, бо, – як побачив я тоді з дивом, – там такий звичай, що дівчата поправляють дороги у празник. А в той день був якийсь празник. В однім місті коло дороги поралось щось зо 70-80 дівчат і молодиць, одна ліпша другої, всі заквітчані, в празникових одежах".

Прикро, але про такий звичай на Буковині у другій половині ХІХ століття ні в етнографічних працях, ні в церковній літературі, ні в тогочасних часописах жодних згадок не знаходимо, не можуть пролити на це світло і сучасні краєзнавці та етнографи. А то, очевидно, був таки день святковий, бо М. Драгоманов писав, як, проїхавши трохи далі, "любувався на дараби (плоти), що спускались по річці, несучи на собі, між іншим, гуцулів і гуцулок в празникових строях".

Нарешті йому вдалося пообідати у місцевого поштмайстра, хоч мандрівник, українець з Наддніпрянщини, таким обідом був розчарований: "Подають суп: ні сліду м'яса: вода і картопля. Друге несуть щось біле: оладки з картоплі. "Як звуть цю страву по-тутешньому?" – питаю поштмайстра, котрий обідав укупі зо мною. "Барабольники", – каже. Третє несуть щось брунасте. Ну, думаю, певне, це вже печене м'ясо. Беру: ті самі оладки з картоплі, тільки обмазані соусом із слив. "А це, – питаю, – як звуть?" – "Теж барабольники". Записую в книжку свою день і час, і слова: "барабольники, да буде прокляте ваше ім'я!"

Обідав тоді М. Драгоманов, очевидно, або в Мариничах, або в Усть-Путилі (нині села Путильського району), адже стверджував: "Виїхавши від поштмайстра, ми мусили зараз прибути до місця, де зливаються два потоки, і повернути по берегу лівого". Тобто далі необхідно було рухатися берегом річки Путилівки, котра і впадає у Черемош саме в Усть-Путилові.

Маршрут, найімовірніше, пролягав через верх Греблина, через потік Малий Дихтинець, через верх Соколіє, що над селами Киселиці й Тораки. Завершення переходу описано так: "Почали спускатись дуже стрімко в долину, де був Путилів, і нарешті побачили ми дім Федьковича і його самого коло воріт". Не йдеться про звичний нині шосейний шлях Усть-Путилів – Дихтинець – Киселиці – Тораки – Путила.

"Про Федьковича й про мій пробуток у нього я розказав осібно", – запевняв М. Драгоманов, але, як вже було сказано, таких матеріалів літературознавці досі не віднайшли. О. Маковей у "Життєписі Осипа Юрія Гординського-Федьковича" ставив питання, подаючи власний варіант відповіді на нього: "Про що ж і міг розмовляти Федькович з Драгомановим, коли той приїхав до нього при кінці серпня 1875 р.? Вже ж передовсім про "Довбуша" [поет працював над німецькомовним варіантом цього твору. – В. В.]. А там ще привіз Драгоманов із собою спис гуцульських слів, вийнятих з Федьковичевих оповідань, – і оба зладили відомий словарець, доданий до оповідань. Зрештою, з розмови з Федьковичем виніс Драгоманов "дуже сумне" враження, дарма що сей приймав земляка з України як міг найкраще і провів його аж до Жаб'єго, бо той їхав на Угорщину. Очевидно, не про гостину йшло Драгоманову, а про талант Федьковича, що марнувався".

Так, Ю. Федькович провів гостя до Жаб'єго, тобто до нинішнього райцентру Верховина Івано-Франківської області, звідки той подався на Закарпаття. Деякий час вони листувалися між собою. А буковинські часописи наприкінці ХІХ – на початку ХХ століть неодноразово оприлюднюватимуть праці М. Драгоманова, полемічні роздуми різних авторів щодо його громадсько-політичних поглядів, адже були в нашому краї його прихильники й супротивники.