Не було такого походу Довбушевих хлопців, у який пе ходив би Матій Цуперяк. Був то спритний, відважний опришок, і за це його дуже любив ватажок.

Батько Цуперяка наймитував десь біля Коломиї, мати ще замолоду померла. Матій мусив змалку заробляти на прожиток. Пішов наймитувати. З ранку до ночі тяжко робив за мізерну платню, не знаючи просвітку.

Підріс Матій і вирішив порахуватися з панами та багачами. Подався опришкувата. Спочатку сам навідувався в гості до панів та корчмарів, потім пристав до загону Дов-буша. Та одного разу, незадовго до смерті Олекси, Матіеві довелося розлучитися з ватажком.

Не подобалося Цуперякові, що Олекса часто навідувався до Космача, до своєї любаски. Матій відчував: недобре це скінчиться. І наважився попередити Олексу. То було на горі Стіг, де опришки найчастіше перебували. Матій при товаристві підійшов до Олекси, сказав:
— Лишися тої спідниці, Олексо! Бо пе минути з-за неї лиха нам усім!
— Може, сам полакомився на неї?! — відрубав Олекса.
— Ні, не полакомився.
— Тоді що? Лякаєш?
— Не лякаю, Олексо, а моє серце чув, що з того буде.

Довбуш не любив того, хто йому суперечив у чому-небудь чи перестерігав. Підійшов до Цуперяка геть упритул і випалив:
— Чи сам боїшся? Коли тобі щось не любиться, можу показати дорогу! І показав топірцем на долину.

Матій глянув на товариство. Зніяковіло стояли опришки, але ні слова. Зрозумів, що заперечувати або відстоювати ніхто не зважиться. Що мав діяти? Попрощався з товариством і пішов.

Коли вечір ліг на землю, опришок був уже біля першої верховинської хатини. Жив там дід Марусяк. Переночував у нього, а на ранок зібрався до Микуличипа. Мав там побратима, хотів порадитися з ним, як бути. Перше, що порадив побратим — не йти до свого села:
— Зловлять і віддадуть до суду. Або в тюрму заб'ють навіки, або загинеш, як пес.

Та як не послухав Довбуш Матієвої ради, так і Матій не послухав товариша. Все ж таки подався до рідної хати. Дуже вже знудьгувався за дружиною.

Обминав усі підозрілі місця, щоб не потрапити слугам панським у руки, і таки добився до своєї домівки. Але недовго довелося бути серед родини. Дізнались про його прихід смоляки. Жінка першою помітила небезпеку, зойкнула:
— Тікай, Матійку!

Миттю збагнув опришок небезпеку, вискочив з хати. Тут він знав кожен камінчик, кожен кущик. Як не змагалися смоляки, а гори й ліси сховали опришка, як рідного сина.

Ще коли був у загоні Довбуша, Цуперяк переходив паугорську сторону, до села Ясіня. Там — тихі, спокійні місця. А люди — свої...

Облюбував галявину у верхів'ї Чорної Тиси і надумав переселитися туди всією сім'єю: крім жінки Данути мав двох синів — Митра та Ілька.

Як надумав, так і зробив. Жила сім'я у зрубі — з ясенового дерева, у чотири кути, покритого землею. Живилися рибою, якої у річці була сила-силенна, та дичиною, що бродила по лісах.

Але не давав Матієві жити супокійно опришківський дух. Не міг правдолюбець жити без правди. Переходив через гори до Поляниці, Яблуниці, навідувався до Микуличина та Дори, зустрічав давніх побратимів і разом ішли до панів, багачів, лихварів. Гроші та коштовності забирали з собою, худобу роздавали, а маєтки знищували.

Було багато походів, а з одного Матій Цуперяк не повернувся. Смоляки зловили його і скарали до смерті на палі. Обіцяли йому життя, якщо своїх товаришів видасть. Та загинув опришок, як і личить народному месникові, — без каяття.

Люди його пам'ятають і нині. І синів його знають. Вони не займалися опришківством, але теж робили добре діло. Зайнялися різьбярством. Виготовляли коновки, баклаги, коло-тівки, тарілки і з того жили. Часто їм про батька-опришка селяни розповідали, а ті нашим прадідам розповіді передали. Так переказ про Матія Цуперяка зберігся до наших часів.