Хоч у травні 1945 р. в Європі закінчилася друга світова війна, у західних Карпатах її відлуння не стихало. Лилася кров невинних людей, цілими ночами горіли лемківські села. Польські підпільні озброєні групи жорстоко знущалися з лемківських селян. Було вимордувано майже всіх мешканців с. Завадка Морохівська біля Сянока. Однієї весняної ночі бандити вирізали більше тридцяти п'яти лемківських парубків і чоловіків у с. Синява недалеко Риманова. Багато селян було вивезено до концтабору у Явожно біля Кракова.

Хоч і за всю історію лемки мирно проживали з поляками, все ж сильніші сусіди виношували плани позбутися національних меншостей. Така нагода трапилась. Восени 1944 р. тимчасовий уряд Польщі заключив угоду з урядом Радянської України про обмін населенням. За тією угодою українське населення, що проживало в межах післявоєнної Польщі, підлягало виселенню на Україну в обмін на польське населення, яке виселялося з України до Польщі. Нестерпна ситуація, яку створило націоналістичне польське підпілля, постійні залякування, вбивства, грабунки спричинилися до того, що понад 200 тис. лемків "добровільно" покинули рідні гори і переселилися на Україну.

У межах Польщі ще залишилося близько 140 тис. лемків. Під приводом, що ці рештки лемків є "опорою для УПА" і з метою активізації боротьби з "українськими бандитами", решта лемків, в результаті операції "Вісла", в червні 1947 р. була насильно виселена на західні землі Польщі. Незважаючи на те, що польське підпілля було на той час сильніше і насправді опиралося на польське населення — поляків ця "акція" не зачепила.

Насильно виселених лемків розсіяно по кілька родин в польському середовищі на західних землях Польщі. Таким чином наші слов'янські сусіди розраховували на швидку асиміляцію лемків, їх винародовлення.

Але лемки, поруч з іншими українцями Польщі (волиняни, поліщуки, надсянці) в неймовірно тяжких умовах відстоювали свої інтереси і постійно вимагали задоволення своїх національних потреб. У 1956 р. створено у Польщі Українське суспільно-культурне товариство з його органом — тижневиком "Наше слово". Початково лемки організовано включилися в роботу товариства. Але у зв'язку з тим, що ні УСКТ, ні "Наше слово" не взяли (і не могли взяти) участь у кампанії за повернення лемків у рідні гори (велика кількість господарств перейшла уже у власність польських поселенців), лемки поступово почали відходити від УСКТ, вимагаючи від урядових кіл створення Лемківського СКТ. Незначна частина лемків повернулася в Карпати, розпочавши поступовий розвиток рідної культури. Щоправда, лемківська секція при Головному правлінні УСКТ діяла дуже пасивно і згодом припинила своє існування. Не вповні задовільняла лемків "Лемківська сторінка" тижневика.

Самотужки створилися на Лемківщині хорові, танцювальні, музичні колективи, серед яких найбільшу популярність здобула хорова капела "Лемковина" (керівник і диригент Я. Трохановський). У с. Зиндранова з ініціативи активістів-лемків на чолі з Федором Гочом створено музей лемківської культури, з 1983 р. на Лемківшині щороку проводиться багатолюдний фольклорно-етнографічний фестиваль "Ватра".

Окремим польським суспільно-культурним об'єднанням, публіцистам, літераторам явно не до вподоби єдність лемків з українським народом, і вони всіляко перешкоджають такій єдності. Після війни в Польщі з'явилася порівняно велика кількість окремих видань і публікацій про лемків. Але всі вони намагаються переконати лемків, що вони не автохтони Карпат і не українського, а волоського походження. У деяких публікаціях стверджується, що лемки — не українці, а попросту лемки, в інших — що вони етнографічна група польського народу.

Ці "наукові відкриття", як також тривале називання українців "бандитами", "різунами", "розбійниками" спричинилися до того, що частина лемків в Польщі боїться називати себе українцями чи навіть русинами. Створилися групи лемків, які називають себе тільки "лемками", "лемками-поляками", "карпаторосами". Створено у Лігниці (1989 р.) Стоваришення лемків, девіз якого "Лемки — лише лемки". На Лемківщині у 1990 р. створено Об'єднання лемків, яке приймає у свої ряди лемків, незалежно від того, до якої народності вони себе відносять. У Горлицях з ініціативи П. Стефанівського створений "Круг лемків", який вимагає повернення лемкам їх лісів. При Об'єдпаппі українців Польщі діє Лемківська секція.

Такий різнорідний "букет" лемківських об'єднань приносить лише шкоду, породжує антагонізм між окремими суспільними діячами, непорозуміння.

У північно-східній Словаччині проживає понад 100 тис. русинів, які належать до лемківської етнографічної групи. Після другої світової війни тут створено Культурний союз українських трудящих, який оголосив різкий курс на українізацію. Це завдало поважної шкоди, бо противники "українізації" вперто поширювали чутки, що всіх русинів, які запишуть себе українцями, власті насильно вивезуть на Сибір. Пропаганда ця зробила свою справу. Багато русинів (українців) записало себе словаками.

У 1989 р. УСКТ перетворено на Об'єднання русинів-українців Чехословаччини, але повної гармонії між українцями різних поглядів ще не досягнуто. Слід зазначити, що культурно-освітня, наукова і видавнича справа в українському середовищі у Словаччині на високому рівні. Українське відділення словацького видавництва постійно видає збірки місцевих письменників, науково-популярні праці. Поважні наукові збірники видає музей української культури в Свиднику. З періодичних видань здобули популярність журнали "Дукля", "Дружно вперед", тижневик "Нове життя". Щорічно проводяться масові фестивальні свята у Свиднику, Межилабірцях та в інших осередках. У Пряшеві діє Український національний театр, а при ньому Піддуклянський український народний ансамбль пісні і танцю.

На Україні лемки-переселенці, переживши перші труднощі, зумовлені втратою майна, зовсім незвиклим новим оточенням, поступово поправили своє становище. Виручила працелюбність, витривалість, допомога місцевого українського середовища. Нова обстановка спричинила поступове зникання в середовищі розсіяних лемків їх етнографічних особливостей, які "не вписувалися" в новий побут. Це стосувалося, у першу чергу, культурно-побутових та обрядових звичаїв, форм господарювання, відмирання давніх знарядь праці, традицій у народному будівництві, саморобного одягу. Значної зміни зазнала і мова лемків, наблизившись до норм літературної мови.

Зате на Україні набуло дальшого розвитку народне мистецтво лемків. Діє кілька осередків різьбярства у Львові, Стрию, Трускавці, Моршині, Підгайцях, Бережанах. З народних різьбярів виросли такі майстри як заслужений діяч мистецтв України Василь Одрехівський, брати Юрій і Мирон Амбіцькі, Лука Біганич, Іван Мердак, Андрій Сухорський з синами. Роботи лемківських митців відомі далеко за межами України.

Розвивається співоче мистецтво лемків. На Україні виросли талановиті співачки сестри Даниїла, Марія і Ніна Байко з Яблониці — нині народні артистки України. Великої популярності набула народна хорова капела "Лемковина" (Львів), яка успішно виступила також у Польщі та Словаччині. Про капелу знято два короткометражні кінофільми, виступи записані на двох платівках. Кілька лемківських художніх колективів створено на Тернопільщині.

Помітного розвитку досягла суспільно-культурна і науково-видавнича діяльність лемків на Україні. З 1988 р. у Львові діє суспільно-культурне Товариство "Лемківщина", перед яким відкриваються широкі можливості контактів з лемками у всьому світі. Серед членів Товариства є велика кількість діячів культури і науки з ЧСФР, Польщі, США і Канади. З ініціативи правління Товариства та Львівського відділення інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР 22—24 травня 1990 р. у Львові проведено міжнародну наукову конференцію, на якій обговорено і затверджено проспект трьохтомної наукової монографії "Лемківщина", шо буде видана на Україні. При оновленому у Львові Науковому товаристві імені Т. Шевченка (НТШ) створено проблемну групу для вивчення історії та культури лемків. У Львові та поза його межами працює великий загін інтелігенції — вихідців з Лемківщини.

Лемки на Україні переконалися, що розвиток їх культури, наукове опрацювання їх історії можливі лише в єдності з усім українським народом.

У Югославію сотні лемківських родин з Пряшівщини та північної Лемківщини переселилися на початку 40-х pp. XVIII ст. За 250 років вони не винародовилися, зберегли основу самобутньої культури, національне ім'я — "русини". Успішно розвивається їх культурне життя після другої світової війни. Щоправда, говірка югославських русинів зазнала сильного впливу сербохорватської мови. Розвивають літературно-наукову видавничу діяльність власною говіркою та українською літературною мовою. Етнографічна назва (лемки) в Югославії не знайшла свого поширення. Наші земляки в Югославії об'єднані в Союзі русинів і українців Югославії.

Важкі економічні умови на Лемківщині спричинили масову еміграцію лемківських селян у другій половині XIX ст. за океан. Масова еміграція набула найбільшої інтенсивності в кінці 80-х pp. Початково лемки об'єднувалися разом з емігрантами з Східної Галичини в українських робітничих осередках, "Українському Народному Союзі" (1894), у міжвоєнному часі почали створювати власні культурні осередки.

Крім згаданого вже "Лемко-Союзу" в 1936 р. створено Організацію Оборони Лемківщини української орієнтації, яка стала найповажнішим об'єднанням лемків у США. Разом із Світовою Федерацією лемків видає журнал "Лемківщина", "Аннали". У 1988 р. ООЛ здійснила видання двотомного збірника "Лемківщина", що є фактично першою монографією такого роду.

У Канаді емігранти-лемки теж початково, подібно як в США, об'єднувалися в українських суспільно-культурних організаціях. На початку 30-х pp. частина лемків об'єдналася у філіалі американського "Лемко-Союзу". Після другої світової війни канадський філіал розірвав стосунки з американським центром "Лемко-Союзу", створивши самостійний Карпаторуський центр лемків Канади. Згодом ця організація змінила назву на Об'єднання Лемків Канади, яке вступило до Світової Федерації Лемків і займає платформу поступової організації з українською орієнтацією.

Останніми роками на лемківській ділянці в Канаді активну діяльність проводить професор Торонтського університету Павло Магочі (батько — угорець, мати — русинка з Пряшівщини). Але треба підкреслити, його ідея існування штучного "карпаторуського" народу, до якого він відносить також лемків, завдає великої шкоди справі єдності лемків.