- Автор фото: Чинька Михайло
У давні-давні часи лихо
прийшло на зелену Буковину. І не зеленою вона тоді була, а червоною. Од
крові людської почервоніла. Бо турки і татари повбивали людей, а кого не
вбили — у неволю забрали, а оселі людські спалили. Ті, хто врятувався, у
гори відступили, і там, у темних дрімучих лісах, село заснували.
Обгородили його кам'яними брилами, земляними валами, аби ніхто не міг
доступитися, бо знали, що бусурмани не спиняться, шукатимуть їх,
лізтимуть у гори й нетрі лісові за здобиччю.
Отож село над
Черемошем жило у стані неперервної тривоги. І таки довідались турки про
гуцульську фортецю в горах і рушили шукати її. Блукали довго нетрями,
рік або й два, одяг їхній перетворився на дрантя, а мармизи ще " більше
почорніли, бо їжі їм вже давно бракувало. І нарешті великий загін турків
вийшов на околицю села. Побачивши худобу, яку випасали Івасик і
Маринка, голодні турки заходилися рубати корів, а вівці тим часом
порозбігалися хто куди.
— Івасику, любий! Біжи хутко в село і
дай знати людям, — сказала Маринка. — А я спробую затримати турків, поки
наші до оборони приготуються.
Івасик поспіхом через чагарники-малинники вибрався на плай, а далі блискавкою помчав до села-фортеці.
А
Маринка побігла до турецьких вогнищ, де виголоднілі бусурмани смажили
м'ясо. Визирнула з-за кущів - так, щоб турки її побачили, і кинулась
навтіки, наче злякавшись. Турки за нею. Наздогнали.
— Веди, мала бестіє, на дорогу, що до твого села веде! — грізно кричали бусурмани.
А Маринка їх вела туди, де найгустіші зарості, де найглибші ущелини і холодні води.
— Щось ти крутиш, дівко! — злилися турки.
— Ні, панове, ходімо скоріше, зараз село буде.
І
довго вони ще йшли. Ніч застала їх у лісі. І не так сталося, як туркам
гадалося. Маринка завела їх у таке місце, аби ніколи більше не змогли
звідти вийти. А коли добре стемніло, небо, немов батогами, почали пороти
блискавиці, тріскала громовиця, до землі згиналися дерева, декотрі
навхрест перепліталися, інші буря вивертала з корінням і кидала долі.
Навкруги клекотіло, стогнало. І раптом розкололися гори, і у провалля
ринула вода. Зробилося велике озеро і поглинуло всіх турків. А на шпилі
найвищої гори лишилася стояти Маринка. Уцілів і турецький паша.
Вихопив
він шаблю і стяв Маринчину голівку. Заструменіла гаряча кров. І де та
крівця на камінь впала — калиною там стала. І простягнув до неї руку
турок, але враз спопелів. А на тому місці, де озеро виблискувало,
появився густий смерековий ліс. Цей ліс люди назвали Дівочим.
Певне,
чували, що смерек у Карпатах є доста? Це правда, а як хто не йме віри,
най приїздить в Карпати і побачить смерекові ліси, а серед гір квітучі
села, а в них живуть люди, чиїх предків урятувала дівчина Маринка від
смерті.