A. Іванко був родом із Рахова, з-за гори. І тому його звали Іваном Рахівським. Він блудив коло хат, голий і голодний, та й просив кавалок хліба. Так Рахівський бував поміж людей, аж доки його не здибав Довбуш Олекса.

Як здибав його Довбуш Олекса, то й узяв з собою за товариша у легіні. Але що Іванко Рахівський був на світі розумний, хитрий, бистрий та швидкий-легкий, то Довбуш Олекса його дуже полюбив. І став Іван нерозлучним побратимом Олекси Довбуша.

Кажуть, що Іван Рахівський мав підкови із самих голок. У тих підковах Іван Рахівський вибігав аж на дванадцятий пльонтер стінами та й не падав. Бувало, як прийдуть до якоїсь скали робити комору, то ніхто в світі не пішов би на скалу, лиш Іван Рахівський у тих ігольчаних підковах. Він уже, бувало, піде отак скалою, як помостом. Понабиває у скалі гаки залізні, накладе бери, латки-поруччя, та й аж тоді ідуть опришки довбати скалу.

А такий був прудкий, що ніхто би його не випередив. Аби який прудкий кінь утікав перед нього, то він його випередить і імить. А бувало, аби яке велике панське стадо коней утікало, то Іванко Рахівський його випередить і заверне.


Б. Отут гори так називаються: Цвілева, Довга, Лисина, Мон-чали, Збановець, Поляниця, Ломи. По всіх цих горах Довбуш бував. І в Кедроватому, і в Гордій, і у Яворові, і в Шкрумівці-полонині. На Клифі, де залізна вода витікає, були Довбушеві сліди, і печери його там є. Ще з Довбушем приходив сюди Іван Рахівський, що мав черевики з голками. Він у них міг вилізти по стіні і на дванадцятий поверх. По всіх скалах лазив, комори розбивав, коня в полонині переганяв. Розумний, бистрий, хитрий. Якби з ним пішов Довбуш до Дзвінки, то би не загинув. Він би не дав ватажкові першому йти...

ГОРА ЛИСИНА

Дивишся на гору Лисина і дивуєшся: де ж на ній та лисина?

Нинішня Лисина пе лиса. Гора вкрита темно-зелепими хвоями. Та колись це була полонина. І володів нею сігет-ський граф Нодь. Влітку на полонині випасалися його вівці, корови, воли, а прості люди з навколишніх сіл виганяли сюди свою худобу лише за велику плату.

Одного вечора повернулися вівчарі з отарами до свого стійбища, аж бачать, що кількох будзів сиру немає.
— Когось треба тут залишити,— каже старший вівчар.— Такого ще за моєї пам'яті не траплялося.

Догодилися, що вартувати буде наймолодший вівчар. Був то ще зовсім хлопчина, на ім'я Данилко. Вранці старші вівчарі погнали овець на пашу, а Данилко причаївся на лежанці, накрився гілкою смереки і поглядає на будзи. Так прочекав до полудня. А тоді увійшов до стаї чоловік, вкинув у бесаги кілька будзів і вже хотів було йти, коли помітив під смеречиною Данилка. Ступив до лежанки, зняв гілку.
— Ти злякався, хло'?! — весело запитав.
— Ще й тепер боюся,— признався хлопець.
— Я не вовк і не ведмідь, а Іван Рахівський. Чув про такого?
— Ні, не чув.
— А про опришка Довбуша чував?
— Ага, розказував вуйко.

Чоловік присів на лежанку й каже:
— Се він прислав мене. Бо сир панський, правда?
— Та панський,— ледве виговорив Данило.
— Боїшся, що покарає?
— Покарає!
— Скажи, що опришки забрали.

І взяв опришок бесаги на плечі, пішов собі.

Увечері Данилко розповів вівчарям про опришка, але піхто не знає, що і як робити. Через кілька днів Іван Рахівський знову з'явився на полонині. Але вже не сам, а з двома легшими. Взяли кілька будзів. І не віддав би Данилко, та не сміє від таких легіпів добро боронити. Стривожилися вівчарі: може дійти до того, що опришки й овець повідбирають. І надумали повідомити про все графові.

Як дочувся граф про опришків, нараз послав на полонину озброєних найманців. Наказав усіх перебити, а самого Довбуша живим привести.

Кілька днів сиділи на Лисині панські найманці, але ніхто з опришків не з'явився. Так і повернулися до Сігета з пустими руками.

Через кілька днів до графа знову прибув гонець з полонини.
— Опришки забрали і сир, і кілька баранів,— повідомив він.
— Брешеш! — обурився граф.— Самі ви опришки, добро моє поїдаєте!

І наказав охоронцям так провчити полонинця, щоб ні йому, ні іншим не кортіло добра панського куштувати.

Ледве прийшов гонець на полонину, так тяжко його побили. Розповів товаришам, що з ним сталося, ще й згадав, як усіх вівчарів опришками граф обізвав. Обурилися вівчарі, а найбільше старший:
— Коли так пан із нами робить, най і від нас добра не чекає.

Відтоді вівчарі давали опришкам молоко, сир, м'ясо, навіть допомагали носити в печеру, що була недалеко від полонини, в лісі між п'ятьма яворами.

«В явір'ю», як довбушівці називали своє сховище, були хлопці з Космача і з Рахова, і з Ясіня, звідти нападали па багатих у навколишніх селах, а часом і до Сігета доходили, на ярмарку ґаздували. Не раз купці лише з душею тікали від них. Переставали довбушівці купців під Лисиною, на шляху, що вів попри Тису. Частину грошей бідним роздавали, а частину в глечики зсипали і в печерах зберігали на прикрий час.

Коли настала осінь, вівчарі не пригнали овець до папських стаєнь — роздали їх бідним людям. Самі пристали до опришків і подалися з ними в Чорногору.

Дуже розлютився пан, що вівчарі добро йому не вернули. Проклинав і їх, і полонину, а помститися не міг. У гніві наказав лісом засадити полонину, щоб піхто худобу там не випасав. Тепер полонини немає, є лише її назва, яка свідчить, що вона була.

А про опришків "у явір'ю" і нині добрим словом згадують у навколишніх селах.