Історія найдовшого села в Закарпатті: "адреналінові” переправи та "дикі” туристи

Фото із dzerkalo-zakarpattya.com

Село Нижній Бистрий на Хустщині може похвалитися тим, що воно – одне з найдовших у краї: тільки берегами Ріки розтягнулося кілометрів на 8, та й по потічку Широкий полізло вгору десь на 12.  А ще тут є кам’яна церква, яку почали зводити в 1812-му, єдина в світі ГЕС, що використовує потенціал одразу двох річок, «адреналінові» переправи, діючий водяний млин, а головне – чудові краєвиди, які найбільше приваблюють туристів.

Наприкінці вересня Нижній Бистрий відсвяткував 345-річчя – перша згадка про село як адмін­одиницю Мараморошської жупи в документах відноситься до 1668-го. Утім, археологи знайшли тут навіть  бронзові вироби епохи раннього заліза (XI-X ст. до н. е.), тож писемна історія тутешніх місць – лише вершечок айсберга. Сільський голова Степан Бритвак каже, що село заснували втікачі з Чехословаччини, Угорщини, Румунії, Польщі – всі вони мали ті чи інші проблеми з законом і ховалися від влади по горах. У Нижньому Бистрому досі живе страшна легенда про братів-опришків Блищаків, які жили в верхах і взимку,  в період голоду, поїли один одного.

«Нині нашій сільраді підпорядковані 3 населені пункти – крім Нижнього Бистрого, ще Противень і Широке. Населення загалом – близько двох тисяч, і воно потроху зменшується: після повені 1998 і 2001-го 40 будинків офіційно відселили в низинні райони, плюс хати в горах пустіють – старим важко на крутосхилах заготовляти сіно, а молоді не хочуть так важко працювати.  Але, попри це, останнім часом у нас зростає народжуваність. Якщо літ 6 тому на рік з’являлося 10-12 немовлят, то зараз – до 22-х. Щойно 1 листопада на базі середньої школи ми відкрили дитячу групу з короткостроковим перебуванням на 25 малюків, а довозитимуть їх у садок коштом сільради. Учні ж на навчання добираються шкільним автобусом за рахунок області», – розповідає Степан Бритвак.

Звісно, як і всюди в гірських районах, переважна більшість місцевих чоловіків їздять на заробітки до Росії, одиниці – в Європу, але порівняно з іншими селами тут іще з робочими місцями непогано (та й статус гірського населеного пункту дає 25-відсоткову надбавку до пенсій і зарплат). «Загалом працевлаштовано до 300 осіб – у школі-інтернаті, середній і початковій школі, двох поштових відділеннях, 2 ФАПах, лікарській амбулаторії тощо. Проте найбільший працедавець, а відтак і наповнювач місцевого бюджету, – Теребле-Ріцька ГЕС, де трудиться до сотні людей. Плюс на території сільради зареєстрований 21 підприємець, і в підсумку дохідна частина місцевого бюджету в рік становить близько 500 тисяч грн.», – ділиться позитивом Степан Степанович.

Однозначно, найперспективніший напрям для Нижнього Бистрого – зелений туризм: із такими краєвидами сам Бог велів його розвивати. Правда, після кризи кількість відпочиваючих зменшилася, але 9 сімей досі пропонують свої садиби гостям. І вони приїжджають із усієї  України, з Білорусі – спеціально в гори, на природу. Відколи в селі зробили дорогу на полонину – побільшало й «диких» туристів, котрі джипами й квадроциклами вибираються аж до пастухів із вівцями й живуть там у палатках. Утім, неперевершені гірські пейзажі, котрі так ваблять городян, мають один серйозний недолік – засилля сміття, яке особливо лізе в очі на берегах річок і потічків.

«Це дійсно проблема, причому всіх сільрад району  – відходи просто нікуди везти, бо Хустське сміттєзвалище їх не приймає. У центрі стоять контейнери для скла й металу, цю сировину забирають для переробки, а з рештою роби, що хочеш. 8 років ми співпрацювали з «Форзою», то хоч із пластиковим непотребом було легше. Потім проект закінчився… Якщо нічого не міняти, – за 2-3 роки потонемо в смітті. Але на районному рівні вирішити питання поки не можуть: жодна громада в низинних селах не дозволяє розташувати на своїй території звалище, а в гірських  – і не можна через  екологічні умови. Я вже на посаді 12 років, а проблема не зрушує з місця», – скаржиться Степан Бритвак. І ще один головний біль у нього – дороги. Місцевого значення за свої кошти так-сяк підсипають, а от на ремонт 4 км цілком «убитого» державного шляху, що веде до Широкого, цьогоріч не надійшло ні копійки. Більше того, з 1 січня цю ділянку передають на баланс сільради, а в її бюджеті, звісно, грошей на капремонт нема.

Утім, повернемося знову до туристів. Що їх може тут зацікавити, крім природи? Перш за все, велика кам’яна церква Успіння Пресвятої Богородиці, яку видно з дороги на Міжгір’я. Кажуть, будувати її почали ще в 1812-му як греко-католицьку, і тривали роботи понад 50 років. Свого часу тут були чудові настінні розписи, а службу проводив навіть єпископ Теодор Ромжа, зарахований зараз до лику блаженних. Та після Другої світової храм перетворили на склад, він поступово руйнувався. Кілька років тому завдяки коштам благодійників сільські майстри перекрили заново дах, але завершити реконструкцію не вдалося – риштування досі стоїть біля муру, а церква – пустує.

Є тут і вартий уваги промисловий об’єкт – Теребле-Ріцька ГЕС. Інтернет-джерела стверджують, що це єдина в світі гідроелектростанція, яка використовує потенціал одночасно двох річок. Сама природа створила для цього унікальні передумови: Теребля й Ріка течуть майже паралельно на відстані 4 км, але перша – на 210 м вище. Використати таке розташування для отримання електроенергії пропонували ще до Другої світової війни італійські й угорські фахівці. Власне, в радянські часи взяли за основу їхні напрацювання, й із 1949-го на Закарпатті почалося велике будівництво.

На Тереблі спорудили греблю, утворивши водосховище з площею водного дзеркала в 1,6 км2, а між річками –  дериваційний тунель завдовжки 3,7 км (він іде всередині гори, потім  металевою трубою спускається по поверхні), яким води Тереблі через ГЕС потрапляють до Ріки. Навряд чи цей проект одобрили б сучасні екологи, однак тоді все було інакше. У 1956-му на ГЕС потужністю 27 000 кВт одержали перший струм, і щорічно вона виробляє в середньому 123 млн. кВт-годин, які йдуть у загальну електромережу. До речі, тут працює музей електроенергетики, але слід мати на увазі, що станція – об’єкт режимний, постійно перебуває під охороною, тож потрапити сюди можна тільки за попередньою домовленістю.

Директор Теребле-Ріцької ГЕС Олег Ігнатко каже, що, попри зношеність обладнання, гідроелектростанція працює практично з тою ж потужністю, що й понад півстоліття тому, хіба що втрати зараз трохи більші. Правда, у посушливі періоди, які трапляються навіть восени, із трьох генераторів включають лише 1-2, а частину доби станція взагалі не діє. Зате серйозну проблему дирекція має, знов-таки, зі сміттям. «Вище за течією по Тереблі є 3 села, які скидають у річку  всякий непотріб, а на решітці й на греблі він осідає. Тож мусимо постійно їх чистити, інакше зупиниться обладнання. Русло вгорі 2-3 рази на місяць прибираємо, а тут – двічі-тричі на тиждень. З 2010 року лише нашими силами, із залученням кількох підрядних організацій, зібрали понад 10 тисяч мішків пластику. Це без урахування  різних екоакцій за участі школярів та молоді! Проблему ми піднімали на рівні району й області, але поки – ніяких зрушень», – розповідає Олег Іванович.

Ще одна цікавинка – «адреналінові» переправи. Як уже згадувалося, село дуже розтягнулося вздовж річки, й зрозуміло, через кожні 500 метрів підвісні дерев’яні мости (їх тут кілька) не поставиш. От четверо господарів і змайстрували собі «канатні дороги», щоб не робити гак у кілька кілометрів, коли потрібно перейти з одного берега на другий. Схема проста: через річку натягується міцний трос, до якого кріпиться щось на зразок корита або просто дошка (якщо основне призначення – перевозити сіно), плюс пристосування, за допомогою якого або хтось перетягує тебе на той бік, або ти сам. Такими переправами користуються і жінки, і діти, хоча мені, чесно кажучи, не хотілося б опинитися на десятиметровій висоті над гірською кам’янистою річкою в такій хиткій конструкції…

А ще з автентичної екзотики в селі є 2 водяні млини. Правда, хазяйка одного померла, тож тепер діючий – лише один, за потреби за 1-2 дні його запускають. Але трапляється це рідко – і борошно, і кукурудзяну крупу простіше купити в магазині.

Отже, Нижній Бистрий має що показати гостям, і якби тут були хороші дороги, каже сільський голова,  – пустуючі хати давно повикуповували б кияни. А так вони приїжджають тільки як туристи, зате менш вибагливі до інфраструктури закарпатці з інших районів охоче облаштовують  дачі. А прив’язані до рідної землі селяни, попри труднощі гірського життя, виїздити не поспішають, бо розуміють: такої краси, як тут, і такого свіжого, аж смачного, повітря деінде їм не знайти.