Вже за гори місяць зайшов, зорі зазоряли,
Ішов Довбуш з опришками, тихо розмовляли.

"Щось на тобі, Чорногоро, пізно бук розвився,
Наш отаман все сам та сам, чогось зажурився".

Ой як ішли через Тису, став Довбуш на мості:
"Повертаймось до Косова, до Дзвінки у гості!" —

"В того Дзвінки гарна жінка, будьмо на сторожі:
Пани не сплять, а чатують, точать на нас ножі".

Прийшов Довбуш під віконце та почав казати:
"Кой ти сама, то відчиняй, паруй вечеряти!"

Не хотіла любка-згубка двері відчиняти
Та вечерю парувати, гостей зустрічати.

Підклав Довбуш ліве плече — двері зарипіли,
А як підклав праве плече — замки відлетіли.

Ой став Довбуш на порозі, сам собі не вірив:
Стефан Дзвінка в сінях чекав — в саме серце стрілив.

"Ой ви, хлопці, ви, молодці, на цьому прощайте,
Несіть мене в Чорпогору та там поховайте".

Як Довбуша поховали в зеленому гаю,
Поплакали, розійшлися по рідному краю

Панів-дуків грабувати, панів-дуків бити,
Про Довбуша споминати, за Довбуша мстити.