І я пішов у далекі гори…

    Вчора славних 70 років від дня народження відзначив патріот Верховини, відома в краї людина, талановитий журналіст, громадський діяч, який активно боровся за незалежність України, міжгірець Іван Михайлович Мокрянин.

Мене викликали в обком партії. Прийняв сам ідеологічний "вождь”. Наказ був короткий. Оскільки я народився у Синевирі і добре знаю Колочаву, то призначили консультантом нового документального фільму про Верховину, який мав прославити радянський спосіб життя на Закарпатті.

У готелі "Ужгород” уже чекала кіногрупа. Головний режисер Віктор Стороженко насторожено подав руку: і тоді митці не любили втручання партійних органів у свої справи. Та ми знайшли спільних знайомих у Колочаві. Виявляється, у повоєнні роки там, у школі, вчителював його родич Віктор Сало, який багато розповідав йому про Миколу Шугая, Ержіку, Василя Штаєра. Тому він, автор 15 художніх фільмів, вирішив зняти годинний документальний фільм про Верховину. Сценарій вже готовий. Пісню "Я піду в далекі гори”, яку мала виконати сама Софія Ротару, пише Володимир Івасюк.

Наступного дня за спеціальною перепусткою, підписаною секретарем обкому, нас впустили в архів Закарпатського кінопрокату. Чеська кінохроніка тридцятих років. Бойовик "Микола Шугай”, у якому наш земляк нагадував техаських ковбоїв. І кіношедевр тридцятих "Марійка-невірниця”, знятий режисером Владиславом Ванчурою за сценарієм Івана Ольбрахта. Це було щось неймовірне. За стилем фільм нагадував "Броненосець Потьомкін”: динамічні масові сцени, перехресний смисловий монтаж, символічні "деталі” великим планом. Але, на відміну від тогочасних світових шедеврів, у "Марійці-невірниці” грали тільки непрофесіонали — мешканці Колочави, Синевира, Верхнього Бистрого. Три мови — русинська, чеська, єврейська. Кожен герой говорив рідною мовою, котра, як не парадоксально, була зрозуміла для широкого загалу глядачів в Ужгороді, Братиславі, Празі.

"Марійка-невірниця” на Закарпаття потрапила так: в архівах кіностудії "Барандов”, яка під час окупації Чехословаччини німцями не діяла, збереглися три копії фільму. Одну з них чехи залишили собі, власниками інших двох стали київська кіностудія імені Довженка та закарпатський кінопрокат.

Ми привезли "Марійку-невірницю” у Колочаву. Була неділя. У старенькому тіснуватому клубі народу зібралося багато. Коли на екрані ожила Колочава тридцятих років, окремі люди навіть плакали, згадуючи молодість. Та тих, кого ми бачили на екрані, знайти вже було важко. Помер невгомонний кірон колочавських лісорубів Михайло Дербак, розкидала недоля по білому світу інших. Однак, на наше щастя, ще жили виконавці головних ролей — Микола Скира та Ганна Слабошпицька.

І ось село Вонігово Тячівського району. Господар, високий, худорлявий, шляхетний, запросив нас до хати. І коли дізнався, що я родом із Синевира, де він народився і виріс, напруження зникло. Впав мені у вічі портрет молодої людини, із сумними очима, в дещо старомодному костюмі.

— Таким я був, коли знімався у "Марійці-невірниці”, — пояснив господар. І почав згадувати. Скири споконвіків жили на Чунтику. Біднішого куточка у Синевирі не було. Хатини низенькі, зроблені з необтесаних смерекових стовбурів, густо обліпили пагорб. Стріха в стріху. І майже в кожній — шестеро-десятеро дітей. Так тяжко жили і Скири. А ще батько від тифу помер. Мати не здавалася, зводила кінці з кінцями, як могла.

— Вивчу тебе, Николко, якби весь маєток продала, — казала, най буде прощена.

Після закінчення горожанки (середньої школи) мати віддала Миколу до Ужгородської вчительської семінарії. За навчання треба було платити 900 крон, за гуртожиток — стільки ж. Це за кожний курс. Змушені були продати волів та частину землі. Та й цих коштів не вистачило: після другого курсу повернувся у Синевир. Тоді й почув, що в Колочаві знімають фільм — можна заробили на навчання. Режисер Ванчура, глянувши на стрункого юнака, дав прочитати текст зі сценарію. І дізнавшись, що той має ще й освіту, одразу призначив на головну роль (інші актори не вміли ні читати, ні писати).

Важко було підібрати дівчину на роль Марійки. Запросили горянок із Колочави, Синевира, Соймів, Волового (нині — Міжгір’я). Та жодна не підходила. Виручив Микола: переконав режисера, що у Верхньому Бистрому, де "Просвіта” мала свій самодіяльний театр, він бачив "викапану” Марічку. І за дорученням режисера… пішов за нею пішки. Батьки Ганни Шкелебей охоче погодилися: дівчині в ті часи знайти роботу було неможливо. А тут ще легінь із освітою. І знову пішки у Колочаву. Коли прийшли на майданчик, де вже працювали статисти, оператор припинив роботу. Усі погляди на Ганну. Ванчура сказав одне:

— Вона!!!

Ганна була справді живою перлинкою Карпат: тендітна, бліде обличчя, великі очі, довге густе волосся, погляд, який полонив кожного. У найвідоміших чеських кінозірок все було штучне, а Ганна — сама природність. Але … не вміла читати-писати. Тому Ванчура попросив Миколу працювати з нею. Робилося це так. Микола читав текст сценарію, Ганна все заучувала напам’ять, починалися зйомки без усяких репетицій. Іван Ольбрахт був демократичним: "підганяв” діалоги в сценарії під Миколу та Ганну.

Після завершення натуральних зйомок уся група переїхала до Праги. Роботу продовжували в павільйонах кіностудії "Барандов”. І. Ольбрахт тоді вже був у зеніті слави. "Миколу Шугая — розбійника” читала вся Чехословаччина, твір переклали іноземними мовами. А на колочавських непрофесіоналів дивилися, як на дикунів, котрі взялися не за своє діло. Паралельно з горянами у павільйонах студії працювали над бойовиком французькі кіноактори, які щодня приходили дивитися на "туземців”. Колочавці приваблювали щирістю. Стара Дьордяйка привезла у Прагу лантух лісових горіхів і частувала усіх. Після завершення роботи М.Скира одержав 2900 крон, закінчив семінарію, повернувся в Синевир учителем. Ганна Шкелебей вийшла заміж за вчителя, тоді ще маловідомого художника Слабошпицького. Потім 1939 рік, Карпатська Україна. М. Скира опинився у мадярському концтаборі, звідки ледве вийшов живим. У повоєнні роки одружився, все життя вчителював. Однак згадував ті роки тільки у вузькому колі. Слабошпицькі виїхали у Словаччину, там осіли…

Усе йшло за нашим сценарієм. М. Скира приїхав у Колочаву. Знайти Г. Слабошпицьку допомогла її сестра з Верхнього Бистрого. І ось дзвінок у місто Сніна Східно-Словацького краю. Слухавку взяла сама Ганна Шкелебей — "Марійка-невірниця”, великі портрети якої у 30-х були розвішані у Празі, Братиславі, Ужгороді, Мукачеві, Прящені.

— Я дуже рада, що ви згадали про наш фільм. Охоче приїхала б на Міжгірщину, але з деяких причин не можу.

В обкомі розробили свій сценарій: кіногрупа приїде у Чоп, а Ганна перейде на нашу територію за спрощеним переходом. На цьому і заспокоїлись. Тим часом у Колочаві йшла робота від зорі до зорі. Знімали вівчарів, лісорубів, учителів, старожилів. Ержіка Шугай показувала місце вбивства Миколи Шугая, розповідала як то було. Колишній командир січових стрільців Михайло Шимоня згадував молодість. Десятки людей, кілометри кольорової плівки…

І раптом все почало сповільнюватись. До нашого мікрофону підішли якісь незнайомі підозрілі люди, відмовилися нам надавати допомогу працівники райкому партії. Зі Львова надійшла жахлива звістка: вбито Володимира Івасюка. Софія Ротару, яка мала співати на Синевирському озері, виїхала на гастролі на невідомий час. Оркестр фільму розпався — музикантів познаходили в ужгородських ресторанах, де заробляли собі на життя. Від міністра кінематографії України надійшла телеграма В. Стороженку: припинити роботу в Колочаві, виїхати в Ялту для зйомок документального фільму про письменника Гріна. Та, незважаючи на це, робота продовжувалась у жахливих умовах.

Несподівано режисера переселили із "райкомівського” номера готелю у рядовий. Далі — припинили фінансування кіногрупи. П’ятнадцять працівників залишилися без відрядження, житла.

— Не журіться, хлопці, — заспокоїв нас голова Колочавської сільради Анатолій Царенко, — якось тото буде!

Організував "підножний” харч. Солонина, бринза, токан. Іноді спали біля ватри на найближчих плаях. Ніколи не забуду ті ночі… А тут новий удар. В.Стороженка викликали у Київ: партком розглядав його персональну справу: "аморальна” поведінка. Підстава — листи трудящих із Міжгір’я. Незабаром на Закарпаття приїхала його дружина, відома кінозірка Оксана Григорович. Вона добре знала наші краї: поговорила з моєю дружиною, посміялися. І поїхала собі.

…Фільм "Я піду в далекі гори” все-таки вийшов на екрани. У скороченому варіанті: замість години — 25 хвилин. Але була пісня Володимира Івасюка, були Ержіка Шугай, Марічка, інші… Шкода, що нікому не спало на гадку повторити все це на телебаченні. До дня Незалежності. Бо то вже "жива історія”.

Бюро обкому партії тривало не більше п’яти хвилин. Перший секретар обкому партії Юрій Васильович Ільницький не вважав мене політично незрілим. Він запропонував відмінити рішення первинної парторганізації "Закарпатської правди” та міському партії, дати звичайну догану і направити мене в гори на перевиховання трудового колективу заводу "Селена”.