Гуцули носили на собі навіть... вироби із сиру

Автор фото: Наталія ФЕЩУК

18 травня у світі відзначають Міжнародний день музеїв

Не гірший за паризький Лувр і мадридський Прадо Національний музей народного мистецтва Гуцульщини та Покуття ім. Й. Кобринського у Коломиї щороку зустрічає до 200 тисяч відвідувачів, які приїжджають з усього світу, аби подивитися на унікальне мистецтво гуцулів.

Відвідини музею Гуцульщини та Покуття – окрема історія візиту в цей край. «Застрягнути» тут можна надовго. Музейні фонди налічують понад 50 тисяч експонатів - усі види традиційного народного мистецтва гуцулів та покуттян, починаючи з ХVІІ століття до сьогоднішнього часу. У 18-ти експозиційних залах їх виставлена навіть не третина!

Тут можна побачити все, що робили гуцули і покуттяни, як і в чому вони жили, як одягалися. Різьба по дереву, якою прикрашали житлові і культові споруди, меблі, предмети побуту, музичні інструменти; художні вироби зі шкіри: кептарі, кожухи, чоловічі торбини, пояси-череси, святкові пояси та постоли; художні керамічні вироби; твори народного живопису – розпис на склі та дерев’яні ікони… Найбільше привертає увагу відвідувачів інтер’єр гуцульської хати та народний одяг гуцулів.

- Нам не вистачає площі, аби виставити все, чим володіємо, - зазначає директор музею Ярослава Ткачук. - Бо не лише зберігаємо і демонструємо експонати, музейну колекцію активно поповнюємо. Працюю в музеї з 1992 року, за цей час ми поповнили наші фонди на 20 тисяч експонатів! Кошти, отримані з продажі вхідних музейних квитків, дозволяють нам купувати речі для музею. Маємо статус «національного», що є рідкістю для районних центрів. До нас приїжджають десятки тисяч іноземців, за рік можуть бути гості із 70-ти країн.

Якщо говорити про музейні шедеври, варто згадати ім’я Юрія Шкрібляка – знаного в Європі класика українського різьбярства, родоначальника ди­настії гуцульських майстрів Шкрібляків. 190 років з дня його народження якраз припадає на 2012 рік. У Коломийському музеї зберігається небагато його речей. Більше робіт Шкрібляка мають музеї Львова та Києва, знач­на частина різьби цього майстра перебуває за кордоном.

Шкрібляк різьбив з дерева все - миски, сільнички, скриньки, черпаки, ложки, підноси, музичні інструменти, пістолі, рушниці, топірці, порохівниці, хрести…

Відомий різьбяр мав трьох синів і одну доньку. І діти доньки Катерини (вишивальниці та ткалі) теж стали майстрами. Так виникла відома українська сімейна династія Шкрібляків-Корпанюків, яка нині налічує понад сотню майстрів. Двоє внуків Юрія Шкріб­ляка – Семен та Юрій – у 1960-х роках були одними з перших в Україні, хто отримав звання заслужених майстрів народної творчості. Один із синів різьбяра Юрія Шкрібляка – Василь – був засновником знаменитої Вижницької школи різьбярства, відомої нині як Виж­ницький коледж прикладного мистецтва.

- У 1880 році у Коломиї відбувалася велика етнографічна виставка, - розповідає науковий працівник музею Ірена Гулай-Назарова. – На ній був присутній австро-угорський цісар Франц-Йосиф I, який мав нагоду бачити роботи Юрія Шкріб­ляка. Вони йому настільки сподобалися, що цісар нагородив майстра Шкрібляка медаллю. Такою ж медаллю він нагородив тоді і Олексу Бахматюка – найгеніальнішого гуцульського гончара, роботи якого теж зберігаються в нашому музеї. На кошти, вилучені від проведення цієї виставки, було придбано ділянку під побудову Народного дому, в якому згодом і розмістився музей. Його поява пов’язана з іменем Володимира Кобринського – залізничника, який багато подорожував Європою, був у тамтешніх музеях і виношував ідею створити музей у Коломиї. У 1926 році сам їздив по селах та збирав експонати, звертався до людей з проханням приносити речі. 1 січня 1935 року музей було відкрито. Це був перший на теренах Західної України музей українського мистецтва. Музей носить ім’я Йосафата Кобринського – греко-католицького священика, який багато робив для селян, намагався підвищувати культуру і згуртувати україн­ську громаду. А сам музей створено завдяки його племінникові Володимиру.

Оглядаючи музейні експонати, всі без винятку відвідувачі найдовше затримуються у залі, де експонується народний одяг гуцулів та покуттян. Оглядати сорочки, пояси, запаски, постоли, весільне вбрання наречених можна довго, дивуючись, як люди могли все це носити.

- Одяг гуцулів унікальний у світі тим, що в ньому застосовано майже всі види народного мистецтва, - розповідає Микола Шкрібляк, заслужений діяч мистецтв України із Чернівців, етнограф, дизайнер сценічних костюмів на народній основі, власник колекції старовинних костюмів Гуцульщини, Покуття та Буковини, представник відомої родини Шкрібляків. – Гуцули носили не просто речі надзвичайної краси. Це був зручний і практичний одяг. Сьогодні чимало технік, що застосовувалися у виготовленні гуцульського костюма, втрачено. А більшість речей нагадують звичайну імітацію. Гуцульський одяг вирізняється смаком у всьому – гармонійним поєднанням всіх елементів, технікою виконання, кольоровою гамою. Але сьогодні гуцулів зіпсував ринок. Майстри роб­лять не своє, не гуцульське, а те, що добре розходиться на базарі. Дивлячись на гуцульський народний костюм, бачимо все: вишивку (на сорочках, сардаках, кептарях та онучах-обгортках), ткацтво (запаски, жіночі пояси, літні чоловічі штани-портяниці та демісезонні ґачі, сардаки (верхній одяг), весільний верхній одяг для нареченої – ґуґлю, яку вона одягала поверх кептаря, та манту – верхній одяг для нареченого, перемітку – продовгувате тоненьке полотно, яке після вінчання священик клав молодій на шию, а на грудях два кінці перекидалися навхрест – як знак об’єднання двох родин), художню обробку шкіри (кептарі, тобто безрукавки, кожухи, постоли, чоботи (зазвичай з бичачої шкіри), чоловічі ремені). Святковий чоловічий ремінь був вибиваний і зверху оздоблений орнаментом зі спеціального металу, який самі ж гуцули виливали. Робочим поясом був черес – широкий пояс, який міг мати навіть до семи пряжок. Він підтримував поперек чоловіків під час важких робіт, особливо в лісі. Наприкінці ХІХ століття всі жінки (окрім дівчат), ходили з тоненькими палицями – вирізьбленими та інкрустованими. Художнє в’язання (шкарпетки), аплікація (шнурами на кептарях, сардаках, на мантах і ґуґлях, китиці). В одязі гуцулів були навіть вироби зі сиру! Коли молодого і молоду проводжали до шлюбу, на вишиту хустинку або на червону нитку чіпляли маленькі калачики, виготовлені із коров’ячого будзу. Це зав’язували на руки нареченим, що символізувало добробут і достаток.

Чоловіки носили через плече тобівку – чоловічу шкіряну сумку, вибивану та інкрустовану металом. А через інше плече – порошниці, і тут використано ще один вид мистецтва – художню обробку рога.

Свого часу у США був оголошений конкурс, котрий існує дотепер, мета якого - збереження та відтворення на американській землі власних національних традицій. Його переможець отримує грошову премію. Кілька років тому конкурс виграла сім’я емігрантів з Украї­ни. Євдокія Сороханюк з чоловіком виїхала до Америки з Верховини і там виготовили та відтворили гуцульський костюм – чоловічий та жіночий. Премію родині вручила Гілларі Клінтон – дружина тодішнього президента США. Українка на гроші, отримані на конкурсі, видала книгу «Гуцульщина в низинці».

У радянські часи святковий гуцульський чоловічий ремінь можна було придбати за 120-150 рублів – це майже вся тодішня середня зарплатня. Але найкраще у давні часи ціну могли визначити самі ж гуцули. Наприклад, за часів Польщі, якщо хтось захотів би купити такий ремінь, то чоловікові це коштувало б чотири дні роботи – чи орати, чи в лісі працювати, а жінці – вісім днів.