За три десятки літ роботи плотогоном на Черемоші дід Фрей так натренував ноги, що у свої дев’яносто з гаком вилазить драбиною на вишню, від чого онука, яка проживає в його хаті у Старих Кутах, втрачає спокій. Але Микола Фрей — з тієї частки землі і неба, яка в Карпатах споконвіку рухається — видимо, чи приховано. Гори хвилями здіймаються до хмар, Черемош з Путилкою не перестають шуміти ні вдень, ні вночі, і навіть каміння з скель саме по собі іноді зривається в долину, видаючи напругу внутрішнього руху у всьому — і в зелені, і в дереві, і в земній тверді, і в живності. В людях також. Вони тут жилаві від потреби не просто йти, а піднімати себе «д’горі», або опускати «в долину». І ніхто того не може зробити інакше, як не може сопілка, чи дримба заспівати іншим голосом, аніж тим, яким наповнює їх гуцульський дух.

Дід, з яким я сиджу за столиком в саду під яблунею, є рухомою невід’ємністю цього природного порядку з 1919 року, коли появився на світ як тільки розвалилась Австрійська імперія. Хоча насправді Микола Фрей народився не в Кутах, а вгору руслом в Усть-Путилі, де при родинному обійсті Фреїв живе сьогодні син. Батька ж знесла в Кути вода, якою ганяв сплави з Білого і Чорного Черемоша, тримаючись кігтями на слизьких обкорованих смереках. Сплави ловили вже в Тюдові перед Вижницею товстими тросами-шварами. Фрей залишав тут керма, підточував кігті, і їхав назад у верхів’я за Яблуницю, де жив у лісовій колибі, тесав нові керма з молодих смерек довжиною понад десяток метрів, та допомагав «збиваникам» збивати плоти, щоб знову віддати себе схарапудженому бігу води, кинути погляд на рідні усть-путильські береги, пірамідальний профіль гори Гича з секретом у ній, відомому лише Миколі Фрею, і подумки помолитись за те, що сатанинська сила таки не змогла вирвати його коріння з цієї землі.

Одного разу на повороті Фрей не втримав пружного керма і держак викинув його, тріскою на кашицю. Сплавщик встиг скочити вже на другу чи третю талбу, вчепитись кігтями в тіло плота, який ледве не затягнув його під себе, не перетер ребра кам’яним дном. Фрея міг ударити грім на одному з відкритих вітрам гірському перелеті, його стократ могло придавити дерево у Жаб’ї, де під пилами падали важкі смереки, а підняті під дружню команду «Ге-гоп!» стовбури балансували на гострих дзьобах цапін, утримуваних силою людських м’язів. І якби, не дай Господь, це трапилось, то заголосили б на три дні трембіти по тому нещастю, і все скінчилося б смутком для Фреїв в Усть-Путилі — таким же природнім, як і спалене блискавицею дерево, чи роздерта вовком вівця на полонині, чи змитий потоком єдиний путівець до гірського хутора.

Але все то те обійшло на довгому житейському шляху Фрея. Не обійшла його і багатьох путильчан інша напасть — рукотворна повінь химерної віри з серпом і молотом, заради торжества якої руйнувався тутешній споконвічний природній порядок з радістю і смутком, з видимим і прихованим рухом всього сущого між ними. Щоб збудувати хату в Усть-Путилі, Фрею треба було вижити, прибитися берега в круговерті воєн, інтересів ворожих держав, штучного поділу людей на чужих і своїх, грішних і праведних.

— Шість місяців в Бухаресті я учив інструкції, зброю,— розповідає дід Микола, якого під час другої світової разом з односельчанами мобілізували до румунської армії. — Але мадярів, румунів посилали на фронт, а українців, поляків, чехів — хто знав слов’янську мову— не брали. Бо румуни з мадярами хоча й воювали на німецькій стороні, але мали свої інтереси в Трансільванії. Мадяри хотіли повернути собі цю область, де проживало багато мадяр, забрати її від Румунії. Ото ж, нас з Бесарабії і Буковини настроювали проти мадяр та готували до конфлікту. Але Гітлер не хотів мати у себе в тилу бойню, і не допустив того. В Банаті ми стояли до 1944 року, поки вже почали наступати руські. Був голод. Хто хотів повертатись додому — того відпускали. Нам дали на три дні по 400 грамів хліба, документи про те, що ми вільні, і відправили до Романа, де ми вперше побачили руських. Було наших зо 100 чоловік. Ми допомагали розвантажувати зброю, вантажі, але їсти нам не давали. Хліб свій ми з’їли, і кожен почав думати, як бути далі. Я з Усть-Путили, два хлопці з Селятина, по одному з Путили і Дихтинця вирішили вертатись додому. Втекти було не важко, бо нас не дуже й сокотили. Пішли ми з Романа на Радівці пішки. В Селятині перепочили у тих хлопців, і дізнались, що якщо підемо дорогою на Путилу, то вже можемо зустріти руських. А як підемо горами, то зустрінемо бандерівців. Ми спитали, хто то такі, бо у сороковім році, коли перший раз приходили москалі, то бандерівців ще не було. А нам сказали, що вони за вільну Україну, незалежну державу. І з тим ми пішли кожен до свого дому. Я з двома односельчанами повернув в Рошішний до татових кумів Грицюків. Вони моцні газди були, татові колеги. Думав, дадуть тут нам поїсти. Але як лише підійшли до хати, то побачили чоловіка з гвером, незнайомих людей. Ми показали їм документи, що звільнені з війська і йдемо додому. «Та й що будете робити?» — спитали нас. А ми й самі не знали, що нам робити… Бо хотіли додому… «Ну, то йдіть,— сказали нам,— коли треба буде, то скажемо». І так зустрів я тата, маму, діда, бабусю. І більше тижня я їв один те, що вони разом їли. Бо дуже зголоднілий був. А одного дня тато сказав, що приходив Грицюк, і казав, аби я йшов… Мусив тоді викручуватись кожен чоловік, як міг... Бо як ти сидів у хаті, то ті, що в бандерах, питали чого чекаєш — коли москалі прийдуть?.. Помітили в лісі — то ти вже в бандерах... Тому чоловіки копали, як правило, десь у стайні бункер, і там сиділи.

На стіл з дерева падає яблуко. Дід Фрей замовкає, і, ніби повертаючи себе до реальності, згадує, що у його майстерні є десь кігті, збережені як згадка про роботу на плотах. Він шукає ту реліквію, але не знаходить, і знову присідає за столик, продовжує розповідь про те, «про що сьогодні вже можна говорити». Хоча він не знає, де тоді починалося в ньому відчуття обов’язку боронити цей природній порядок від тих, хто ішов сюди з порядками новими, а де була одна лише боротьба за виживання. Можливо, одне і друге було одним і тим же, що змушувало гуцулів закопувати себе живцем у рідну землю. Ховався і Фрей в землянці, зробленій на горі Гича. І коли сестра Анна в долині вивішувала на паркан червону верету, то те означало, що в селі «кагебісти», і спускатись в долину не можна. Вони мало вірили в те, що «якщо москалі перемогли німця, то можна буде побороти москалів». Але вони були підвладні тому супротиву спонтанно, як природній силі, притаманній цим горам.

Під час рейду Ковпака Карпатами Фрей потрапив в оточення. Багато його побратимів загинуло під час наступу регулярних військ. Хворого в гарячці Миколу знайшли в бункері земляки, і на віддаленому хуторі врятували йому життя корінням і травами, переховуючи вдень під коноплинням в колешні, а вночі відігріваючи на печі. Міцні газди Грицаки врятували себе тим, що зарізали ковпаківцям бичка, здобувши прихильність нової влади, а хтось рятував себе тим, що поглядом Іуди продавав ближніх каральним органам в «новому порядку».

Мусив піддатись йому і Микола Фрей, віддаючи до колгоспу нажите поколіннями майно і землю. Попри все, зумів таки Микола покласти в Усть-Путилі хату. Прибив смерічку на причілку, натер тером дранку, щоб не гнила, і думав, що, нарешті, настане хоч якийсь лад у цьому житті. Та зайти в хату не встиг: почалось переселення гуцулів у ті області, де треба було обживати малозаселені території.

— Скомандували мені, щоб я був головою, — розповідає Фрей. — Агітували нас переселятись в Запоріжжя, Херсон. Люди не хотіли йти. Писали скарги Хрущову. І я писав. Але нічого не допомагало. Вони вирішили виконати доведений їм план селом — переселити всіх з Усть-Путили одним колгоспом. Викликали мене в район, і сказали, щоб я підписав, як голова колгоспу, згоду на те, аби нас приєднали до господарства в Розівському районі Запорізької області. Я сказав, що не можу щось вирішувати за людей, та й сам не йду. У мене тато старий, хату я лише поклав… Три доби мене тримали, не давали їсти, щоб я лиш підписав…А на третій день начальник покликав, і наказав дати розписку, мовляв, я про це переселення нічого нікому не скажу. Самі ж вони другий раз прийшли в село, та й почали виселяти і людей, і худобу вже мене не питаючи.. Люди не спали. Тікали в ліси. Утік і я в Жаб’є на лісосплав. Не йшов до села, хоча начальство наказувало привезти мене машиною, яка возила з Вижниці у Буркут швари для плотів…

А через деякий час почув Фрей, що майже готову його хату розбирають, і сам поспішив до Усть-Путили.

— Жінка тут, діти тут, то нащо мені хати там?.. — Кричав чоловік крізь сльози, спостерігаючи, як найнята з Закарпаття бригада під охороною міліції розбивала його гніздечко, звите після багаторічних поневірянь. Що було в хаті, те викинули під пліт на город на очах господаря. Фрей опустився біля того пожитку приречено, вчепився за землю руками, як плотогонними кігтями, повторюючи «Не піду, не піду!».

Розібране смерекове помешкання «новий порядок» перевіз туди, де полями гуляло перекотиполе, а в озерах стояла солона вода. Фрей тиждень спостерігав ту чужину, але паспорта не віддавав нікому. А потім, як у «бандерівські» часи, втік назад у гори, у лісорубську колибу, де пахло смерековою корою і хвоєю, а черемоська вода напирала на гаті, рвучись на свободу. І так три десятки літ разом з нею він спускався плотами до долу, тримаючись кігтями за стовбури і будучи щасливим тим, що знову й знову може повертатися назад. Згодом в Кутах усть-путильський вигнанець купив хату, і дочекався часу, коли про Гичу і бункер можна розповідати під яблунею не пошепки і не оглядаючись.

Дід Фрей піднімається знову, і ще раз іде до майстерні з наміром таки знайти плотогонні кігті. Повертається радісним, несучи в руках перев’язане шкіряним шнурком іржаве металеве коріння. Я дізнаюсь про те, що найкращі кігті ті, які мають шість зубів — два спереду, два середніх, і два ззаду. Аби добре тримались на крутих вивертах життя…