Пригадую, коли був ще зовсім малим, то в околиці нашого гірського села у далекому 1967 році завезли з Білорусії і випустили в ліси першу групу зубрів. Це була спроба реінтродукції цих потужних велетнів у ті місця, де вони водилися споконвічно, але були знищені ще за турків. Один з п'яти витоків нашої річки Сірет зберіг навіть назву Зубринець. Спочатку вони як напівдомашні тварини досить часто з'являлись біля села, але з часом здичавіли і гармонійно влилися у природне середовище. Як кажуть науковці - повністю натуралізувались. На початку 90-х років минулого сторіччя їх кількість сягнула 200 голів і вони ходили декількома стадами, проте з того часу поголів'я почало невпинно зменшуватися. В останні 10 років на нашу територію вони вже не заходили.

Причин декілька. У людей масово з'явились автомобілі і тепер візитерів з рівнинних районів краю можна бачити масово в глухих місцях гір. Економічна нестабільність посилила масштаби браконьєрства, а єгерські служби не зазнали відчутних позитивних змін. У нашому селі патологічних браконьєрів, тобто у яких рука автоматично тягнеться до зброї при появі дичини, нема. Але ті зубри, що переходили за перевал у сусідній Путильський район, безслідно зникали. Та й взагалі дичини стало значно менше. А без неї карпатські ліси - не ліси, а так, склад лісосировини.

Тож появу українсько-нідерландського проекту про створення екокоридору для міграції передусім зубрів я вважаю нагальною необхідністю. І це ми неодноразово обговорювали з відомими на Буковині екологами - Віталієм Коржиком (із національного природного парку "Вижницький") та Миколою Білоконем (з обласного управління охорони природи), а також лідером нашої сільської громади і депутатом Петром Угрином.

Гірські райони Буковини в соціально-економічному плані завжди були депресивними, а в нинішніх умовах ситуація значно загострилася. Сподіватися повністю на державу нашим людям не доводиться, треба шукати шляхи для самовиживання. Саме тому панацеєю є розвиток туризму в усіх його формах, а для туризму важливо, щоб були певні історичні, етнографічні, архітектурні чи природні цікавинки. Тож, на думку односельців та мою особисту, екокоридор, крім його природоохоронного призначення, може стати елементом зацікавленості і притяжності рекреантів. А що головне для туриста з рівнин чи великих міст? Перш за все - побачити велику живу дику істоту у природі, зафотографувати і потім все життя розповідати про свої враження. І їм цікаво, і нам користь, бо певні кошти вони залишать у нашому бюджеті. А до того ж і престижно для села - жити поруч коридору, де ходять зубри, ведмеді, олені, кабани та інші красені. А це теж певна атракція і доходи.

Я добре розумію, що над створенням екокоридору доведеться попрацювати передусім з людьми, роз'яснити кожному про необхідність збереження дичини. Вони це і так розуміють, але коли на твоєму полі без дозволу хазяйнує олень чи кабан, то важко втриматись від емоцій. Постараємося не допустити будь-яких змін у існуючій системі землекористування в зоні перетину екокоридором долини р.Сірет між селами Долішній Шепіт та Лопушна і залишити вільними місця для пересування звірів. А ще через вчителів - біологів та географів - активізуємо еколого-виховну роботу у школі і залучатимемо молодь до конкретних акцій. Бо коли дитина у сім'ї почне щось робити корисне для довкілля, то батьки, якщо вони навіть не дуже екологічно свідомі, просто вимушені будуть допомагати і самі зміняться. Думаю, що екокоридор відбудеться, а невдовзі побачимо обабіч доріг і рудих велетнів. Аби лише не штиркали нас рогами.