ДОВБУШ І ДІДОК

У 18 років задумав Олекса, як би зібрати товариство. Пішов він до Жаб'єго і вибрав собі трьох легінів. Та й тоті побеспечили його, що будуть з ним, коби лиш пошукав решту. А Олекса загадав на перший запал лині одинадцять, а він аби був дванадцятим.

Іде він і думає собі всяко у своїй голові. А мав він на Венграх родичів, трьох сильних братів перших, дуже сильних, та й загадав дістати їх у товариство. Іде вій та й думає. І здибав старого діда, дід старий такий, що уже не сивий, але аж жовтий. Здибалися вони, поздоровалися, а дідо каже:
— Куди ідеш, сину? Добре,— каже,— вижу, куди ідеш.

Ідеш до такого хліба, як я його уживав. Я іду з розбою, а ти лиш збираєш товариство. Сідай, сину, поговоримо. Я тобі розкажу, як маєш гостити.

Посідали вони, а старий каже:
— Ану дай, сину, ліву руку.

Узяв, подивився на руку та й каже:
— Важке твоє життя буде і твій вік.

Але подивився на праву руку і каже:
— Дуже маєш щастя до сеї гадки, що думаєш. Маєш до того, синку, силу — з силою ти вродився. Але кобись мене послухав, що буду тобі оповідати, то будеш добре стояти. Уважай аби-сь руську віру ніколи по кинув і кров не прол- ляв, бо ти руської віри. То піде кров за кров.

Каже він Олексі ще одно:
— Ци побожиш, що сповниш тоті слова, які я тобі казав?

А той каже:
— Можу побожити за свої руки і за свою гадку, що я того не зроблю, а за своїх хлопців, за товаришів, не можу побожити, бо можуть самохіть тото зробити, то я за них не можу відповідати.

І дідок узяв тоді цізорик і вирізав зі своєї долоні таке зело і посяг тим цізориком Довбушеві у руку, задер трохи попід шкіру, затрутив туди тото зело і папером замотрував, аби так заросло. А як він вибрав те зело зі своєї долоні, то воно було завите у такім папері, що не зігнивав. Показав Олексі зело і каже:
— Від сього зела, ади, жодна куля тебе ие візьме, а за мок, хоч який, то отвориться, аби лиш притулити долоню.

І сказав дідок:
— Іди, сину, хай тобі бог помагає!

Довбуш подякував і пішов.

Те зело, що дідок заправив Довбушеві у долоню, дістав би, якби знайшов тієї жовни, що зелена, дітей-пташенят,— а вона робить собі гніздо у дуже високім дереві, у найвищім, аби чоловік не дістав. Та аби тих дітей закрив добре у дуплі — лиш уважати би, аби не подушив,— а під тим прибив кавалок дошки, аби мала стара де сісти. І вона прилетить до своїх дітей, принесе їм їсти, а як подивиться, що вони забудовані, та вмах піде в світ — далеко піде шукати зело.

Є таке зело у світі — тота птаха знас, яке зело до чого подібно,— що як того зела принесе туди, де діти забудовані, то аж би не знати, як було збудоване гніздо, воно відонреть-ся само, лиш дотулить до нього. Вона і два, і три рази іде по то зело. Іде перший раз, принесе — і не вдасться. Так і другий раз. І так доки добере таке, що гніздо відомкнеться. А зело лишається відтак на дощечці.

І то зело якби найшов — уже котрий би мав щастя — та аби уже трохи притерпів і заколов ножем у правій долоні та заложив там зело і заліпив папером, доки не заросте, то аби де замкнений був, не знати якими замками, то вони йому иідопруться, лиш тією рукою докинеться. А якби його хотіли з пушки убити, то до нього куля не візьметься.

Таке зело дав той дідок Олексі.

 

ДОВБУШ У СТАНІСЛАВІ

Довбушеві треба було за всяку ціну добратись до Станіслава. А зробити це було не так просто. Місто і дороги до нього пильно стерегли озброєні загони, що служили польській шляхті. Довбуш переодягнувся у звичайного прикарпатського селянина і вирушив у дорогу. По дорозі він наздогнав старого селянина, який парою волів віз до міста дрова на продаж. Довбуш підійшов до селянина, привітався, запитав куди і для чого їде. Селянин розказав усе, а Довбуш і каже:
— Ви, дідусю, сідайте відпочивати, я сам повезу ваші дрова продавати, а вам за них уже зараз заплачу.

При цих словах Довбуш вручив селянину стільки грошей, що за них можна було купити не тільки дрова, але й воли з возом. Старому аж очі засвітилися. Він і не мріяв про такі гроші.

А тим часом Довбуш поїхав. Щасливо добрався до Станіслава. Біля міського ринку зустрів бідну стареньку жінку. З сльозами на очах стала вона просити в Довбуша дров, хоч, звичайно, не знала, що це Довбуш. Коли той почув, що у жінки кілька дітей сидять голодні в холодній хаті, одразу завіз всі дрова жінці до хати і не тільки не взяв грошей, а ще й сам дав, щоб мати купила щось дітям.

Довбуш розвідав у Станіславі все, що йому було потрібно, а потім на одній з міських стін написав:

Славне місто Станіслав:
В ньому Довбуш торгував.

Після цього Довбуш приїхав з волами до місця, де залишив селянина, віддав йому волів і тільки тоді признався, що він Довбуш.

Задоволені були в той день і Довбуш, який довідався про все, що йому було потрібне, і жінка, яка одержала цілу фіру дров та ще й гроші в додачу, і старенький селянин, який вертався додому з повним гаманцем.

 

ЯК ОЛЕКСА ДОВБУШ ДОБУВ КАСУ У СОЛОТВИНІ

Раз пішов Довбуш у Солотвину на ярмарок. А там у місті був дуже багатир великий та мав велику касу. А ті гроші — то з людей надер стільки. Не один плакав, що його зліцитував за довг. Але Довбуш ходить собі містом, а євреї кажуть до того касира:
— Ади, онде Довбуш!.. Най ходить собі,— каже той багатир,— що він мені годен зробити? У мене моцні залізні двері, замки — що? Я не боюся, що мені касу таку розіб'є!

Олекса тото підслухав. Він видивився — якийсь ґазда везе дуоа, сильного дуба, такого, що дві пари волів ледве тягнуть... Підійшов Олекса ід тому ґазді і почав годити дуба з задньою кічкою:
— Кілько хочете, ґаздо, за того дуба, так, аби я купив?
— А що,— каже,— ваша ласка, Олексику.

Довбуш посяг у ремінь, набрав, що міг у жменю, самого золота і дав йому та й сказав випрягти воли з передньою кічкою...

Відтак узяв дуба за молодший кінець і потручав просто на ту касу. Перед самою касою розбігся та й — грим старшим кінцем у залізні двері, а ті лиш розлетілися.

Тоді Олекса увійшов досередини, взяв лопатку і вимотав усі гроші з каси на двір. То як був гмін людей, цілий ярмарок, так усе кинулося збирати гроші.

Люди дуже зрадувалися тому і бога просили за нього, бо кожний ніс купу грошей з ярмарку додому. То був чоловік той Довбуш!

 

ГРОШІ ПРАВЕДНІ Й ГРІШНІ

Пішов Довбуш у місто і зайшов до склепу. Власникові сказав, що хоче перевірити гроші які праведні, а які грішні. Той напудився і показав, де гроші. Довбуш поклав руки на гроші. Грішні прилипли йому до рук, а праведні, яких було дуже мало, залишились. Довбуш забрав цілий міх золота від нечесного власника склепу і поніс до своїх пивниць.

Про це почув цісар. Він запросив Довбуша до столиці, аби той перевірив у нього казну, сказавши, що все грішне золото віддасть Довбушеві за роботу.

Взяв Олекса Довбуш з собою опришків і пішов до цісаря. Там він теж поклав руки на казну. Половина казни прилипла до його рук. Довбуш набрав чотири фіри золота від австрійського цісаря і пішов додому.

Але цісар скоро забанував за золотом і послав у погоню своє військо. Цісарські жовніри наздогнали Довбушеву компанію і зачали стріляти. Почався справжній бій. Довбуш вихопив величезну шаблю з обох боків гостру, роблену зі сталевих голок. Цією шаблею ватажок перебив добру половину цісареяого війська. Опришки захопили канони та іншу зброю й почали стріляти в тих жовнірів, які ще залишилися живі. Всіх до одного з тої погоні повбивали, а самі подалися додому, в Чорногору. Опришки стали роздавати золото бідним людям, а те, що лишилося, заховали в пивницях. До тих пивниць Довбуш поробив залізні двері, нозащеплював їх і понривадювак величезними кам'яними брилами.

Ще й зараз багато де в Карпатах о ті Довбушеві пивниці. Лиш ніхто не знас, де вони.

 

ЯК ДОВБУШ ЗМУДРУВАВ ПОГОНЮ ПІД СОКОЛОВИЦЕЮ

Раз ішов Довбуш з легінями онде під Пасічною. Але трапили саме на погоню, на легри. Як Довбуш придивився, що то є легри, та й крикнув:
— Хлопці, далі на Соколовицю!

Тоті, як білиці (вивірки), по скалах та й за хвилину стали на горі. Каже Олекса:
— Хлопці, у Старий на прилуки!

Легіні розскочилися, а Довбуш узявся до череса та й до бурдюга і став розмітувати відти з гори гроші. Прийшла то-та погоня під Соколовицю, та й ті легри, як уздріли гроші, зачали збирати... Ватажки (від легрів) нагайками, нагайками їх. Але тоті й не чують, збирають гроші...

Та й так, що нім вийшли на гору, то за опришками, як кажуть, і слід застиг.

 

ЯК ДОВБУШ ДІСТАВ ГРОШІ З КАСИ

Хтів раз Довбуш на обмундирування своїх людей грошей дістати з одної каси міста, не знаю якого. Але що їх добровільно не послали, написав він до сусідніх панів, аби дали йому коней, повозів і коней під верх. І так цілим оршаком виїхав до міста. На рогатці пе сподівалися, що то Довбуш, бо пізнавали повози, коні сусідніх панів, та пустили.

Він приїхав під касу і запитався, чому йому не прислали грошей, та взяв собі сам, скільки було треба. Вернув на те місце, з котрого виїхав, обдарував панських фірманів, казав панам подякувати і пішов собі в ліс.

 

НЕ ПОМОГЛА ПАНОВІ ВАРТА

Довбулі народився в сім'ї бідного селянина. Жив, як і інші люди, трудно. Коли він підріс, то не міг дивитися па це. Тоді він узяв кільканадцять хлопців і подався в Карпати. Ьув він високий ростом, кремезний і досить сильний. Ходив зі своєю ватагою до панів і ксьондзів, до різних других багатіїв і примушував їх віддавати всі гроші, які брав особливий касир. Ці гроші він собі не брав, а роздавав бідним людям, які робили на панів. Пани Довбуша дуже боялися. Вони де могли самі боронитися і просили австрійський уряд, щоо їх борошні, але нічого пе помагало.

Одному панові Довбуш написав, що прийде до нього. Написав усе: якого числа і о котрій годині прийде. Той пан закликав військо, і воно його остерігало в той день, як мав прийти Довбуш. А Довбуш перебрався на шляхтича. Приходить з чемоданом у руці, і вартові пускають його, бо він сказав, що є другом цього пана. Ввійшов Довбуш до покоїв і Сказав панові, що тікас від розбійника Довбуша, який надіслав йому листа, що буде в нього і забере всі гроші. Довбуш попросив, щоб пан сховав його гроші разом зі своїми. Пан погодився, сказав, що в такому випадку може сховати. Пішли вони до другої кімнати, і пан говорить:
— В цім чемодані мої гроші, а це буде стояти ваш.

Довбуш тільки й чекав, щоб пан показав, де його гроші. Він думав так: "Хоч в тебе і військо є, а гроші твої я все одно візьму". Далі витягнув ліворвер і, направивши його на пана, сказав, що він є Довбуш. Каже панові, щоб забув кричати, бо як крикне, то його вб'є. Пан напудився, а Довбуш каже, щоб запхав голову в кухню. Пан послухався. Довбуш поставив йому на шию яйце і сказав, що тільки рушиться, то, буде вбитий, бо це бомба. Тоді його чемодан з грішми узяв, а свій, порожній, лишив. Вийшов з покоїв, вартові віддали йому честь, і він пішов собі. Пай тихо сидів, а потім став кричати, але поворухнутися не смів. Вартові почули крик, ускочили і питають, що це. Пап сказав, щоб вони обережно зняли у нього бомбу з шиї. Вартові стали сміятися і сказали, що то не бомба, а звичайне яйце. Спитали, хто це так панові зробив, а той сказав, що сам Довбуш. Глянув, а чемодана з грішми нема. Тоді пан сказав, що Довбуш написав, коли у нього буде, і був. Вартових відправив, бо вони були йому вже не потрібні.

Довбуш повернувся до своєї ватаги, гроші здав касиру. А як переходили через село, то ці гроші роздавали бідним.

Бідняки Довбуша страх як любили!

 

ЯК ДОВБУПІ ВОРОГА ЧУВ

На горі на Буковині Довбуш мав під одним каменем мені-кане. Там собі їсти варили і спочивали. А що він мусив обережно жити, то устане з-під каменя на сам вершок гори, там була і є зараз маленька скалка, стане і послухає добре. Як є погоня за ним, іде ровта, то ще буде яких три милі, а Довбуш уже чує стук і не боїться. Вистрілить з пістолета, аби товариші чули, що вже треба збиратися. І приходить між них, і питають його:
— А що, є хто?
— Ідем, бо йде за нами ровта!

І відти схопляться, зберуть усе, що мають, переберуться через Черемош. Прийде ровта, але їх уже не застане.

То, видно, був такий телефон у скалі, а він був на це мудрий, Довбуш!

 

ДОВБУШ І МАЛЯР

Водив Олекса Довбуш розумних та письменних людей з собою. Кажуть, мав такого маляра, що умів усе малювати, навіть чоловіка. І то вуглем на камені намалює, як не було фарб.

І сказав одного разу маляр, щоб Олекса погодився, аби намалювати його файно фарбами і лишити десь у людей на спомин. Але Олекса сказав, що він такий, як усі, і тому треба малювати усіх разом.

Тоді маляр подивився, що не вистачить фарб, і сказав, що хіба би їх вирізьбить на великім камені. Та й не в довгім часі вирізьбив.

Але пани, як уздріли той камінь, то наклали ватру, щось на рік, аби пук, потріскав, бо думали, що й Довбуш трісне, як його подоба трісне.

Нарешті камінь як розпікся, то так тріс, що усіх панів вибив. А та брила, де були вирізьблені опришки, викотилася на друге місце, кажуть, десь на Чорну гору, і ще й тепер така, як колись була.

 

ДОВБУШЕВА ПОРАДА

Довбуш ішов раз на просічках в Головах та й пів на лист так, що не можна було налюбуватися. Баган, дуже старий дід, теперішнього прадід, був хлопцем та пас вівці. Довбуш ішов з легінями, мав тобівку, черес, ремені та порошниці, мудро вибиті золотими ґудзиками. Баган задивився на нього, що очей не зводить. Довбуш зазрів хлопчища та й каже: — Не дивися, синку, на мене. Бо доки шімкне у лісі, по-тятко грайнеться, то у мене серце застигне. Пильнуй свою маржину та й кутай свою земельку — та й житимеш спокійно.

 

ЯК ДОВБУШ ПОКАРАВ ПОПА

Довбуш ходив лісом зі своїми товаришами. Там, під лісом, жив побережник у малій хатині. Як той побережник помер, жінка побігла через ліс дати знати своїм родичам, а Довбушів товариш її перейшов і хотів убити. Жінка мусила перед ним присягнути, що не скаже нікому, кого в лісі виділа. І він її пустив.

А як звідти повертала, надибав її на тій же дорозі сам Довбуш і питається:
— Відки ти, бабо, йдеш?
— Йду від свого брата, бо мій чоловік умер.
— Котрою дорогою ти йшла?

Каже вона, що йшла цією самою дорогою, що тепер іде. Він питається її:
— Кого ти виділа?

А вона почала плакати, каже:
— Пане, я не скажу, бо присягла.
— Дурна бабо, скажи мені, нічого не бійся!
— Як я скажу, то він буде сюди йти та й мене заріже!

Довбуш спитався, чи вона його пізнає. А вона каже:
— Пізнаю!

Як піп затрубив у трубку, збіглися всі одинадцять. Доть буш сказав стати в ряд, і вони поставали. А вона показала:
— Отой хотів мене різати!

Довбуш взяв і стяв йому голову, бо бідному не можна нічого казати. Витяг п'ятнадцять рипських, дав жінці і сказав:
— Іди до попа, що він у тебе схоче за погріб, а я увечері у тебе буду і ти мені скажеш!

Пішла вона до ксьондза, а ксьондз казав дати йому п'ятнадцять ринських. Приходить Довбуш до неї увечері до хати і як подивився, що той бідний чоловік лежить на голій соломі, а вона, бідна, плаче голодна, не має раз що вкусити, так зараз сказав товаришам, аби принесли їсти. І вони принесли горілку, хліб і м'ясо. Так усі попоїли і її погодували. Довбуш тоді питається:
— Скільки ксьондз узяв?

А вона каже:
— Папочку, всі ті п'ятнадцять рипських, що ми пан дали.

І він сказав:
— Як твого чоловіка завтра винесуть на цвинтар і вийде ксьондз, і буде коло гробу, то коли спустять в яму, скажеш ксьондзові, що прийде до нього Олекса на обід.

На другий день, як спустили покійного в яму, каже вона до ксьондза:
— Єгомосць! Казав Олекса, що прийде завтра до вас на обід.

А ксьондз витяг з кишені тих п'ятнадцять ринських і вертає їй. Та Олекса жінці наказав, що як піп буде вертати гроші, аби не взяла. І вона каже:
— Не беру, єгомосць!

Ксьондз прийшов додому, зарізав ялівку і напік-наварив для гостя добрий обід. А Довбушеві товариші вже в той час викопали ксьондзові па цвинтарі яму. Приходять вони всі до нього, а гроші уже для них налагоджені і кухарі обід подають. Але вони не хотять обідати. Кажуть йому, аби пішов показати, де того бідного загріб. Ксьондз не знав, що й йому попри того бідного яму викопали, пішов з ними всіма на цвинтар та й показує:
— Оцей гріб того бідного!

Довбуш сказав товаришам:
— А ксьондза — в сю яму!

Вони поставили його сторчма рівно з землею, лише голо-ла наверху, і прикидали глиною по саму шию. І він стояв живий у ямі.

Вернулися до ксьондза додому, забрали гроші і пішли собі. Повернули до тої бідної вдовиці, й Довбуш дав їй утримання до смерті.

А ксьондз цілий тиждень стояв у землі й дуже плакав. За ним скрізь писали, де подівся. Аж грабар його відшукав. Ксьондза відкопали, принесли додому, але так його глина з'їла, що вже щось з тиждень по тому вмер.

 

ДОВБУШ У СІГЕТІ

Привела якось далека стежка загін опришків Олекси Дов-буша над Тису, до містечка Сігета. Дійшли хлопці до перших хат, а цікаві дітлахи вже вулицею побігли, проголошують:
— Опришки прийшли! Опришки прийшли!
— Довбуш у Сігеті! Довбуш у Сігеті!

Повиходили з хат румуни й русини — кріпаки папські та наймити баронські. Стоять біля плотів, виглядають, щоб чудо-хлопців побачити.

А пани та крамарі, як почули цю звістку, перелякалися, позачиняли залізні двері, тремтять, що то з ними буде.

Двадцять легінів спинилися біля одного з будиночків. До воріт підійшов Довбуш.
— Гей, хлопці! Скажи Дувидові, най вийде на двір,— наказав одному з хлопців, що стояли на ґанку і приглядалися до гостей.

Незабаром вийшов на подвір'я, шкандибаючи, господар, привітався:
— Добрий день, Олексо! Давно чекаю на тебе. Все є, як домовлялися. І мука, і солонина, і просо... А ти...

Олекса перебив:
— Не журися, я теж приніс...— І сягнув за дукатами.— Скільки тобі за все?
— Твоя воля. Скільки даси.

Опришок не був скупим — не шкодував платити за харчі.

Побратими склали провіант на коней і повернулися в гори...

Кілька разів опришки були у сігетського крамаря Дувида. Про це знали панські гайдуки. Але мовчали, бо розуміли, що з Довбушем та його славними богатирями жартувати не варто.

 

ЗУСТРІЧ ДОВБУША З ЗАСТУПЦЕМ ВІЙТА

Коли опришки пройшли в одне село, надійшов заступець війта і спитався Довбуш його, куди дорога провадить до другого села. Він йому сказав, жеби йшов прямо, то трапить просто до села. Коли Довбуш відійшов, то з хлопців молодший запитався того заступця:
— Чи ходить коли у вашому селі Довбуш?
— Та нащо нам? То є бандита! Він уже мало шкоди наро бив по людях?!

Так той хлопець його затримав і закликав самого Довбуша. Коли Довбуш приступив до заступця, то ще ліпше довідався:
— А правда, жи я чув також, що Довбуш є бандита?
— Так, так, пане, де він уступить, то всюди шкоди наробить, вже не одну хату перевернув. Аби йому і сміх згинув!

Має він ходити по нашому селі?!
— Де ви мешкаєте, застуицю?
— А ои, п'ята хата.
— То та во?
— Так.
— Будьте здорові!

Заступець пішов на край села, а Довбуш ввійшов у його хату, сказав, жеби вийшли діти з хати. А коли вже хата була пуста, тоді Довбуш зблизився до вінтиля і хату розсунув. Коли жінка зачала кричати ґвалту і побігла за своїм чоловіком, то Довбуш уже йшов зі своїми хлопцями аж у те село, яке заступець вказав.

 

ЯК ДОВБУШ УСИПАВ СТЕЖКУ ГРІШМИ

Тут, у Зеленій, любив Олекса перебувати лиш у двох місцях, він мав там свої любки: угорі за Яршицев любив гостити у Тимшів, бо любився з Тимчучкою, а внизу, у Зелени-ці — у Яковеків, бо любив Оленячку. Олень там був ґазда давно, де тепер Яковеки. Там, у Яковеків, є і до нині яблунька і грушка, що Олекса щепив.

Раз на спаса пішли люди до церкви, а Олекса узяв решето з грішми та як став сіяти гроші дорогою, то сіяв від Яковеків аж онде, де тепер Янкілька. Люди ідуть з церкви, дивляться — а то дорогою гроші розсіяні. Як кинулися збирати, як почнуть сварку, а далі бійку — зробили ціле пекло над тилі маєтком, що їх Довбуш почестував; одно з перед другого хотіло більше набрати.

 

НЕ ЧИНИВ ДОВБУШ ЗЛА БІДНИМ

Коли Довбуш був малим, то пас вівці в полонині. Там і силу дістав. Як почувся він таким сильним, зібрав багато хлопців і пішов у гори. Там зі своєю ватагою нападав на багатих купців, панів, а гроші й майно роздавав бідним.

Ходили опришки лісами, а на харчі брали папську худобу. Коли ж доводилося брати худобу у бідних на прожиток, то завжди платили їм гроші.

Якось Довбуш з хлопцями проходив через ліс близько поля. На цім полі під лісом дівчина пасла корову. Довбуш сказав, щоб вона закликала свого тата, бо він ніби мав щось йому сказати. Нім дівчина вернулася з дому, він з хлопцями зарізав корову, а в шкіру поклав стільки грошей, що можна було купити три корови.

Коли ґазда прийшов, то замість корови побачив шкіру. Зомлів він зразу, бо мав семеро дітей. Ґазда з горя і шкіри брати не хотів. Але дочка взяла її. Тільки підняла, а з неї посипалися гроші. Ніколи Довбуш не чинив зла бідним людям.

 

ДОВБУШІВ СКАРБ

Від нашого села Царківної на захід є поле Боднарюки. Казали, що Довбуш там закопав гроші й приклав каменем.

І десь на Слободі Болехівській був в одного господаря на вечері, а там бідно в хаті — було багато дітей. Довбуш сказав господареві:
— Іди в царківське поле па Боднарюки, відважиш камінь і будеш мати гроші.

Той бідний чоловік пішов і забрав собі Довбушеві гроші, і вже йому ліпше жилося.

 

ДОВБУШ РЯТУЄ ВІД ГОЛОДНОЇ СМЕРТІ

Жила в одному селі бідпа-бідна сім'я. Не було в неї ні хліба, ні картоплі, ні, навіть, повечеряти чого. Зажурена мати сиділа па порозі й плакала, а в темній хаті важко сидів за столом батько, підперши голову руками. Найменші раз у раз просили їсти, але батьки зовсім не мали чого дати повечеряти дітям. Та найбільше мучило те, що й завтра і пізніше вони не зможуть добути їжі. У хаті нема ані гроша і продати нема що, та й заробити нема де.

 

ДОВБУШ РЯТУЄ ВІД ГОЛОДНОЇ СМЕРТІ

У таку тяжку хвилю до хати несподівано підійшла людина в гуцульськім вбранні з різьбленим топірцем. Гість був високий, сильний і рухливий, гарний з обличчя. Він щиро привітався, запитав господарів, чого сумують. Чоловік мовчки зітхнув, а жінка, схлипуючи, розказала гостеві, як прийшли до хати чужі люди, як по-свойому кричали до неї і чоловіка, а потім забрали від них все, що вони приробили за літо. Незнайомий уважно вислухав жінку, вийняв з кишені щось загорнуте у вишивану хустинку і простягнув жінці. Поки жінка те розгортала, незнайомий зник. А в хустині були гроші.

Аж тоді жінка з чоловіком догадалися, що їх врятував від голодної смерті Олекса Довбуш. Довбуша всюди верховинці ждали, як рідного сина. Він громив багатих, нищив чужаків-панів, а все їх майно роздавав бідним людям. Тому люди й любили його, співали про нього.

 

ДОВБУШЕВА НАГОРОДА

Довбуш надійшов з гори до Ляховець, бо обрабував десь там дідичів. Над рікою Бистрицею лапав рибу Василь Васи-люк, господар ляховецький. Довбуш прийшов до нього та й каже:
— Рибу лапаєш?
— Рибу!
— А ти нас погостиш?
— Та чому! Погощу! Я ще й дома маю.
— Ну, то підемо до тебе па обід!

Той добре їх усіх почастував рибою. Як Довбуш відходив, подякував йому і каже:
— А що тобі належить за то?

Той каже:
— Нічо!

Довбуш сказав йому наставити шапку та насипав цілу шапку грошей червоних. А тоді були ще шапки такі великі, що й иів гелетки могло влізти.

От мав гроші, то й людям давав.

 

ВИПАДОК КОЛО КРИНИЦІ

Щоб самим ховатися від жовнірів та ховати коней від негоди, Довбуш зі своїми опришками викопав печери. Таких печер є двадцять чотири. Одна з них — завдовжки в цілий кілометр. Хід з неї тягнеться до самого Черемошу.

Довбуш жив у тих печерах з хлопцями, переходячи з одної до другої в разі потреби. Раз було таке. Одному ґазді з околиць Косова лихвар видав кілька грейцарів і дав трій, щоб той отруїв криницю, з якої Довбуш часто пив воду.

Пішов ґазда до криниці, сів і сидить. От їде Довбуш з ле-гінями до своєї печери. Тоді цей ґазда підійшов до Довбуша, показав йому грейцари і трій, розповів, як він мав отруїти криницю. Олекса вислухав і сказав побратимові, щоб всипав ґазді в шапку червінців.

Відпочивши, Довбуш з хлопцями поїхали до Косова, знайшли того лихваря і, нічого не кажучи, повели в ліс. Більше його ніхто не бачив. Майно лихвареве забрали й людям поділили.

 

ОЛЕКСА ДОВБУШ КУМОМ

В однім селі був багатий ґазда, і він учув, що Довбуш хоче його розбити з своїми товаришами. А на той час жінка йому злягла. І він сказав до жінки так:
— Як Довбуш прийде, то приймете його в гостину, бо я йду з дому геть.

І акурат ґазда з дому пішов, а Довбуш прийшов. Стара баба почала казати Довбушеві:
— Ґазди нема дома, ґазда десь пішов. Та ще й на цей час і жінка його злягла.

А Довбуш сказав:
— Се нічого. Я вам піду в куми, коли хочете, і як дитину охрестите на моє ім'я Олексою.

Домашні на се згодилися, і Довбуш пішов у куми, був за кума. Дитину охрестили на ім'я Олекса — так, як Довбуш звався. А Довбуш дав дитині на спомагапня тисячу банок, пив, баював, був за кума і нікому нічого не казав, і пішов собі геть.

 

ДОВБУШ НА ВЕСІЛЛІ

Колись у нашім селі жила бідна вдовиця. Нікого в неї не було, лише донька. Файна була дівка, та сватачі не приходили, бо знали, що вдовиця ніякого посагу не дасть.

Та раз найшовся на вдовицину доньку сватач. Бідний-пребідний. Ледве грошей заробив, аби якось свадьбу зробити.

Прийшов день свадьби. Півсела зібралося, бо хотіли нидіти, яка то буде в бідняка свадьба. Якраз коли вінці вили, над'їхав туди на копі файпий легінь. У білій сорочці, в широкім чересі — любо подивитись. А кінь під ним білий-білий, і в короля такого не було ніколи. Сідло на коні зі шкіри, вишите, а за сідлом великі шкіряні бесаги.

Зліз леґінь із коня, поклонився людям, зняв бесаги і пішов до хижі. А двері до хижі низькі-низькі, дуже би нагинатися. Та не нагнувся він: уперся руками в одвірок, підняв геренду і так зайшов. У хижі низько вклонився молодій і поставив перед нею шкіряні бесаги.
— Це на свадьбу й на ґаздівство від Довбуша. Живіть щасливо! — сказав.

Вийшов із хижі, сів на коїш і поскакав у бік полонини. Молода подивилась у бесаги, а там повно золота.

 

ДОВБУШ НА ЯРМАРКУ

Всі Карпати добре знали опришка Олексу Довбуша. Славного месника не раз бачили в Ясіню, в Рахові, в Сігеті, навіть і па Хустіцині. Про нього йшла слава, ніби він великий силач, дідька поборов, що його ніяка ворожа сила не бере, бо в нього на голові два золоті волоски, котрі в час небезпеки, дають йому моці.

Одного разу сталася така історія. Бідний-пребідний селянин зі Стеблівки на прізвище Лесь Бідарюк погнав шкапину на ярмарок до Сігета. Раз лиш під'їхали до нього на конях двос легінів і спитали:
— Гей, хло'! А що просиш за свого коня?

Бідарюк зрадів, що так одразу прийшло до нього щастя:
— Якби хтось кинув за кінську шкіру хоч пару золотих,— каже.— Бо дома діти голі й голодні.

Парубки, а це були брати Олекса та Іван Довбуші, глянули на бідняка, па його сухоребру шкапину, і один сказав:
— Цього здохляка не з гаразду привів ти продавати. Будеш і до вечора з ним стояти, ліпше з нами заміняй.

Бідарюкові стало не по собі, що з ним так жартують. Лише сказав:
— Ідіть собі, хлопці, з богом! Не маю чим я .доплачувати. Та хлопці не відходили.
— Не ви доплатите,— каже один із них,— а ми.

Бідний чоловік і не отямився, а йому просто за пазуху, не полічивши, кинули легші гроші, шкапину забрали, а залишили па заміну доброго скакуна. Подякував Бідарюк і дивиться, що будуть робити хлопці з його сухореброю шкапою... А вони пройшлися ярмарком, в одного пана примітили гарну конину — і до нього:
— Що просиш за свого чорногривого? — кинув один.

Пан зрозумів, що його кінь сподобався купцям, почав при хвалювати:
— Ліпшого коня, як мій, не знайдете, то й на гроші не скупіться.

І запросив суму. Та братрі переглянулися, а тоді один пропонує:
— Я не купую, а хочу з тобою заміняти,— і показав па Бідарюкову кобилу.

Видно, пан бачив, як легіні біднякові коня подарували. Обурився і запротестував:
— Як ви смієте так зі мною жартувати! То лиш Довбуш може від порядних людей забирати й неробам дарувати.
— Ти не помилився, ми — Довбуші! — сказав один леґінь на те, скочив з коня і спритно став па ноги.

Пап так налякався, що не міг і рота розняти. І вже коли Довбуші від'їхали, з нього вирвався зойк.
— Гей, люди, Довбуш украв мого коня!

Селяни, котрі це бачили, лиш посміхалися:
— А що то були за люди?
— Йой, опришки! Довбуш!!!

Та ніхто не йшов на допомогу панові. Всі раділи, що Довбуш не забуває про бідних людей. А Бідарюк повернувся додому й оповів про своє щастя. Все село ніби пробудилося, ніби ожило. Лише чекали, коли Довбуш завітає до Стеблівки на гостину.

І він завітав. Зустрів Бідарюка, впізнав старого і навідався па гостину. Довбуш попросив Бідарюка пройтися до Хуста і порозпитувати людей, що у тих краях нового. Той охоче згодився.

Тим часом багатий сусід повартував, що в Бідарюка Довбуш гостює, прилестився до сусідки і почав її випитувати та намовляти:
— Кумо Бідарючко, чув я, що в тебе якийсь розбійник по чує, що людей грабує та вбиває. Диви, аби і твого чоловіка з путя не звів...

І от повертається Бідарюк із Хуста, а за Довбушем і слід простиг:
— А цей чоловік, що в нас спав, де подівся? — спитав у жінки.
— Його жандарми забрали,— відповіла.
— Ой, лихо буде з нами, бо що скажуть мені люди?.. Що такого доброго гостя не вберіг!
— А що то був за чоловік? — випитує жінка.
— Це ж Довбуш, що дав нам коня за шкапу ще й гроші не пожалів.

Заголосила Бідарючка:
— Ой мамо моя, що я наробила... Сусіда послухала і...

Лесь хоч і розгнівався на жінку, але подумав: краще піти рятувати опришка, ніж із ланкою сваритися. Час дорогий. І рушив він у дорогу. Пізнього вечора в Сігеті дізнався, що Довбуш у тюрмі. Купив горілки і до вартового підійшов. На поїв того, взяв од нього ключі й випустив Довбуша на волю. І сам в опришки пішов.

Відтоді село Стеблівку мадяри почали називати по-своєму Салдобош. Бо тут Довбуш гостював у Бідарюка.

 

ДОВБУШ І РІЗЬБЯР

А. Ішов раз Довбуш з своїми хлопцями з Косова на Кути. По дорозі зустріли чоловіка, що ледве йшов.
— Що з тобою, чоловіче? — запитав Довбуш.
— То так мене наш піп побив, що йти не можу.
— А за що побив?
— Приказав, аби я його парсуну вирізьбив із дерева.

А я сказав, що чей він не святий, аби з нього пам'ятник робити. За це мене й побив піп.
— Та куди йдеш?
— По світу. Буду ходити по селах, своїми руками на хліб заробляти.
— То бери собі коня, бо так тяжко тобі йти. Знай: се подарунок від Довбуша.

Чоловік подякував, сів на коня і поїхав по світу. Коли в його селі помер піп (кажуть, що на той світ відправитися допомогли йому Довбушеві хлопці), різьбяр повернувся додому. Тут він на одному великому камені вирізьбив Довбуша.

Дізналися про це пани, прийшли в село, кинули різьбяра в темницю і розклали великий вогонь біля каменя, аби розтріскався. Три дні горів вогонь. На четвертий день камінь розтріснувся і багато панів повбивав.

Б. Не знаю, чи ви виділи той камінь під Рушором у Лючин-ськім лісі. Кажуть старі люди, що колись давно йшов Довбуш із хлопцями з Косова десь на Надвірну. Та, чи то було десь у Пістині, чи, може, у Пикурові, найшов Олекса гуцула побитого, але таки дуже — так, що ледве ся рушив, а ходити не міг. Олекса запитує:
— Що за чоловік є?

А той йому каже:
— Різьбяр я.
— А чого стогнеш так тяжко?

Тоді бідний гуцул-різьбяр відповідає:
— Сказав мені наш піп, щоб я зробив, чи то вирізьбив, його парсопу. Я, може, з пів, або й більше, року різьбив з липи, привезеної з-за Косова. Як я скінчив, піп ся видивив та кинувся мене бити, бо казав, що я його дуже нефайно зро бив. А я йому кажу: "Якого вас бог сотворив, такого і я вас вирізьбив". Тоді піп на мене натравив псів та й сказав сво їм попихачам, аби мене витягли на дорогу та й ще раз ви били.

Довбуш узяв його з собою, але до попа не міг тоді повернути, бо смоляки за ним гналися. Довго йшли вони разом. У Лючииськім лісі дуже той різьбяр зачав стогнати. Тоді Довбуш наказав лишити його під великим каменем, а сам повернув на Лючу і післав якогось чоловіка, аби його доглядав. Дав за це повний капелюх золотих червінців.

Різьбяр той, як вилікувався, то добре випив за Довбушеве здоров'я, пішов до циган, приніс собі сталеві різці та й вирізьбив парсону Довбуша з каменя.

У якийсь час, може, за рік або й за два, Довбушеві знов довелось бути коло того каменя. Та її нагадав, як колись лишили тут бідного різьбяра. Думає собі: "Дай подивлюся, як умер, то хоч кістки його поховаю". Дивиться — нема кісток. Глип, і пізнав себе вирізьбленого з каменя. Закликав своїх хлопців та й каже:
— Усі ми допомагали йому виздоровитися, то й усіх бих був вирізьбив, а не лиш мене.

Тоді помуцювався й ударив з цілої сили ногою у різьбу і затановив своїм постолом камінь.

 

ДОВБУШ - ДОБРИЙ ЧОЛОВІК

Довбуш був дуже добрий чоловік. Він помагав бідним, карав панів за несправедливість. Якось йому пожалівся один ґазда, що пан забрав від нього коні. Прийшов Олекса до того пана й звідає:
— То ти вчора забрав від ґазди коні?!

Що було панові робити? Мусив признаватися, бо здогадайся, що перед ним Довбуш. А Олекса каже грізно:
— Раз ти взяв собі коні, то хочеш ґаздувати. Так іди і запрягай коні й привези тому чоловіку дров.

Не вмів пан коні запрягати. Та Олекса доти його бучком підганяв, доки пан не запряг. Вчив пана бучком і в лісі, бо пан не вмів дров зладити й на віз иатерхати. Пан віддав ґазді коней і більше ні від кого не забирав тягло.

А Довбуш далі ходив горами, робив людям добро. В нього було таке добре серце, що він не лише бідних людей вмів пожаліти, але й худобину не давав збиткувати.

Одного разу він ішов лісом. Чує якесь гойкання, лускання. Підійшов близько — а то чоловік б'є волів, що не можуть витягнути віз із болота. А віз повний дров, одно колесо вгрузло в болото де ступиці.
— Ти що худобину мучиш? — крикнув Довбуш.— Не можеш кілька колод зняти з воза?!

Почав чоловік виправдовуватися, що дуже спішить додому, бо жона хвора. Вислухав Довбуш чоловіка і каже:
— Добре, на цей раз тобі прощаю!

Далі підійшов Олекса до воза, взявся за вісь і допоміг волам витягнути віз на сухе місце. Таку велику силу мав!

А худобу мучити — то великий гріх. Ачей худобина за себе слово не скаже.

Ішов якось Олекса Довбуш полониною. Чує: десь вівці дуже блякають. Пішов на голос. А то вже сонце височенько, але вівці не на паші — заперті в кошарі. Вівчар і ватаг, чи щось з'їли, чи ще якась на них пригода, лежать хворі, не можуть встати. Як узнав Довбуш, що вівці недоєні і другий день заперті в кошарі, каже своїм хлопцям:
— Дамо мало панам перепочинок, бо мусимо мало повівчарити.

Сів сам на струнгу, сіли і його хлопці. Подоїли овець, пустили на пашу. А Довбуш сам робив сир. Три чи чотири дні Довбушеві хлопці вівчарили, а їх отаман ватажив. Як хворі встали на ноги, щиро подякували опришкам за допомогу.

Олекса Довбуш дуже поважав вівчарів, скотарів, конюхів. Бо знав, яка у них тяжка робота: чи дощ, чи спека — день у день ходити коло худоби. Айбо за це він був завжди чеканим гостем у вівчарських колибах.

Кажуть, що одного разу Довбуга розбив банк у Сігеті. Було там багато золота. Добуте золото опришки поділили. Де вопи золоті гроші рахували, те місце назвали Рахів. Коли там село виникло, то й село так назвали.

Довбуш свою пайку взяв у торбу і куди йшов полонинами, там золото жменею і розсівав. Зазвідали його побратими, чому так робить, а він їм каже:
— Будуть скотарі та вівчарі находити і нас добрим словом згадувати