А. Олекса заходив до Дзвінкової жінки у Космачі; де ходив-ходив, а все завертав до неї. Раз прийшов він до неї горівчений та й казав себе обіськувати. Вона сіла та й обіськує, а далі, як побачила, що він дрімає, зачала його підходити, підбріхуватися, аби Олекса сказав, чим би його можна вбити. Каже:
— Господи боже, чи є що таке, аби вам, Олексику, була від того смерть? Мені видиться, що ні...
— Ей, чому ні,— каже Олекса,— є, але ніхто того не знає.

А вона як стала його підходити, як стала підходити, а той крізь сон каже:
— Узяти б з дев'яти чорних огирів-перваків по волосові, в срібну кулю залити і над тим аби дванадцять ксьондзів відправило службу, ні, дванадцять служб би відправити, та й кулею можна би мене убити.

Але через час прохопився Олекса, спам'ятався та й каже:
— Чи не казав я тобі що?
— Ні!
— Ей, чи не казав я що?
— Ні!
— Ей, відай, казав?
— Ні, Олексику, не казали.

Та й признатися не хотіла, бо вона знала, що зараз би смерть мала. Вона сказала то все своєму чоловікові, а він розказав панам. Пани давно па Довбуша ласували та так урадувалися, борзо постарались таку кулю і дали Дзвінчукові.

Дзвінка набив пушку та й поліз на під. Як прийшов Олекса, ніби як звичайно, а вона його уже не хотіла пускати у хату, каже:
— Я тебе не боюся, я збуя не пускаю!

Але Олекса, що міг би хатчину перевернути, підложив плечі під двері, і залізні замки пукли. Та тільки Олекса відхилив двері, а Дзвінка придув з пушки в нього, у саме серце. Олекса імився рукою за груди і покотився на долівку і каже:

Ой ви, хлопці, ой ви мої,
Беріть мене на топори
Та й несіть ня в Чорні гори...

Та й хлопці узяли його й занесли у сусідню корчму, може би дати ще який рятунок. Поставили його на столі, а Олекса каже до шинкарки:
— Іди-ко та дивися, чи не видно що.

Шинкарка пішла раз — не видно; пішла другий — не видно; пішла третій раз — увійшла в хату і каже:
— Ой, Олексичку, іде того, як зілля, як листу... Ніби що погоня ідо.

А Довбуш, хоч видите, куля перейшла крізь серце, жив, бо мав у долоні то зело від дідика. Як почув, що іде погоня, казав подати собі кварту горівки. Хлопці приступили до нього, як діти до батька, а Олекса розпрощався з кожним та й тоді цізориком розпоров собі долоню, вибрав то зело, кинув у порцію, та й каже:
— Най панки не кепкуються з мене!

І випив то зело з горівкою та й умер.


Б. Жила одна жінка. Народився у неї син, і скупала вона його в зіллі. Коли купала, то однією рукою тримала за п'яту, а другою за голову. Він виріс, став легінем, виробляв різні кирки з заліза. Потім здибався з хлопцями такими, як сам, і пішли вони в гори. Там видовбали печеру, почали в ній жити.

Одного разу Довбуш проходив через село і зайшов до хати напитися води. Побачив файну жінку, говорить до неї:
— Можна з вами познайомитися?

Вона каже:
— Можна.

На другий день він знову прийшов до неї. Говорили щось довго. А до цієї жінки ходив багатий хлопець. Той хлопець каже:
— Розпитай, Марічко, як можна убити Довбуша?

Коли Олекса прийшов, вона стала розпитувати. Він каже:
— Треба взяти залізце, поставити у яру пшеницю на три доби, тоді закласти у гвинтівку і вистрілити в п'яту чи в голову. Тільки цим можна мене вбити. Коли Довбуш пішов, прийшов той один, і вона йому все розказала. Взяли вони разом те залізце і поставили у пшеницю.

І от прийшов Довбуш до Марічки, а двері замкнені на три колодки, на дві золоті і одну просту. Він крикнув:
— Відчини двері, Марічко, і пусти!

А вона відказала:
— Ой не пущу, ой не пущу, бо в мене двері дубові і три колодки силові!

А він каже:
— Ой же пусти, ой же пусти, бо як підкладу свої плечі, то не поможуть твої двері і колодки.

Як підклав плечі, поламав двері дубові, розірвав колодки силові. Тільки-по ввійшов у сіни, багач вистрілив із гвинтівки у п'яту і вбив Довбуша молодого.

Зашуміли ліси, загули гори, закричали птиці, звірі. Прийшли опришки, взяли його і понесли в гори. Ще довго було чути, як тужив ліс, а над горами лунала тужлива пісня.

На другий день опришки вбили пана і Марічку.