Прийшов Довбуш до Папкевича у Річку перебраний па бабу та й зачав проситися, аби його приймили Панкевичі прясти кужелі. Панкевичі приймали тоту бабу прясти кужелі та й вирядили у другу хату на піч. Довбуш сів за комин та й пряде тоті кужелі. Пряде, пряде, аж нараз приходить до Папкевича Гпрлічка з Устерік та й каже збивати ровту, бо хоче йти шукати Довбуша.

Але прийшов Гирлічка у ту хату, де пряла баба-Довбуш
за комином та й сів собі за стіл припочивати. Сидить Гирлічка за столом та й не видить баби за комином. Каже Гир-лічка сам до себе: "Ий, кобих, господи, імив того Довбуша, отогди бих був щасливий! Коби трафилася така душа, аби показала мені Довбуша, не знати, що бих дав". А та баба (Довбуш) штрикла з печі та й каже:
— А що ми дасте, що ще сього вечора будете його видіти?

Гирлічка зрадувався, та як почав говорити та проговорив з тією бабою аж до вечора. Увечері каже баба:
— А кортить тебе, синку, видіти Довбуша?
— Ий, кортить,— сказав Гирлічка.

Баба розперезалася, сорочку звергла, хустку вергла — а перед Гирлічкою став ватажок Олекса Довбуш. Гирлічка, як то вздрів, то зі страху трохи не вмер. Довбуш мав при боці шаблю, в руках бартку, за ременем пістолети та ножі, а на плечі кріс.
— А що, видиш тепер, пане Гирлічко, Довбуша? — сказав Довбуш гордо до Гирлічки.

Аж нараз в огражду налізли смоляки-ровтарі та й зачали шукати Довбуша. Але Гирлічка боявся, аби його Довбуш не убив, то крикнув на смоляків:
— Ану, забирайтеся звідси! Тут Довбуша нема!

Та й смоляки пішли. А Довбуш далі кепкувався з Гирлічки. Нарешті Довбуш сказав:
— Аби-сь мене більше не шукав, бо я тебе перш найду. А тепер гони на псю маму!

Та Довбуш пішов у один бік, а Гирлічка в другий. Доки прийшов Гирлічка до Устерік, то заспороватів. Та як заден-дів відтоді, то таки хутко вмер. Так тікав від Довбуша, що і життя збавився.

Такий був то Довбуш шпікулянт!