Давно, як я ще був малим хлопцем, кажуть, була панщина. Мусили люди панам запусто робити від досвітку до ночі, а хто трохи опізнився, не прийшов зранку, тому давали десять буків та й казали лізти на таку, вісім метрів заввишки, гору, аж на вершок, та й там кукурікати. Кукурікав до полудня, зліз, дали десять буків та й вилазь знов, кукурікай до вечора. А на добраніч знов йому десять буків відрахували.

Так тото люди від пана терпіли, аж зібралися та й пішли шукати Довбуша, може би він яку раду дав. Шукали його так лісами й дебрями, може, з місяць, а як знайшли, то нав-' колішки лізли до нього, крисані в руках держали та все просили:
— Ой, пане паш Олексо, вступися за нас, такого ми та такого лихого пана маємо.

А Довбуш (таку низеньку бесіду мав) так до них каже:
— Йдіть додому, не бійтеся, я там явлюся, зійду.

Незадовго зібрав він своїх хлопців та й іде до того пана.

А в папа дім мурований, слупи та й двері залізні, не боїться він опришків. Стоїть собі пай нагорі у вікні та й мірить до них із рушниці. А Довбуш вийшов проти нього, простяг отак руку вгору до пана та й каже:
— Стріляй, може, мене трафиш.

Пан змірив, стрілив — а то лиш "пшик" та й нема вогню.

А лагодилися там у того пана робити стайню. Стояли налагоджені тесані дуби, ланци, петлики, всячина. От узяли опришки найбільший дуб, поклали на віз, примоцували лан-цами, а гузир лишили па два метри. Притягли близько двора, розігналися, як бовхнуть тим дубом у двері, а вони розскочилися, розвалилися. Та й увійшли. Прийшли нагору до папа, а Довбуш каже:
— А що, пане, будеш людей бити, заставляти кукуріка ти?

Пап — на коліна:
— Ей, пане Олексо, змилуйся. Що хочеш дам тобі, лиш даруй ми життя.

Довбуш попуджав пана та й каже:
— Давай гелетку червінців.

Винесли із пивниці. Вичерпали їх опришки у бордюги та й забралися. А Довбуш наказав пану:
— Дивися! Як будеш людей мучити та збиткувати, то я тебе ще найду, хоть бись і в Туреччину сховався. А тоді вже інакше поговоримо!

З того часу пан інакшим став.