До Вольфа на децу

Автор фото: Качмар Роман

Є такі терени, у яких що не село – то пам’ятка архітектури. Багато таких сіл у Закарпатській області. Тут села багаті не лише на пам’ятки старовини, а й на музеї. Лише у Колочаві Міжгірського району 10 музеїв. Та найцікавіший з них – скансен «Старе село» і «Колочавська вузькоколійка».

Мало яке село в Україні може похвалитися своїм скансеном. «Старе село» – перший сільський музей архітектури та побуту на Закарпатті. Хоч і невеликий – лише 20 хат, однак усередині багато предметів побуту. Тут можна побачити кузню, хату-мазанку бідняка і трохи ліпший будинок середняка. Є на території музею сільська школа з «літнім» класом просто неба. А в одному з будинків створено міні-музей швейного виробництва. Столи зі старими швейними машинками, на стінах колекція кравецьких ножиць і праски на вугілля. На розкрійному столі розкладено сувій домотканого полотна. Таке враження, що швачки щойно вийшли на обід і за кілька хвилин знову візьмуться за роботу.

А ще на території «Старого села» є «діюча» жандармерія. Нас зустрів симпатичний жандарм, поцікавився – хто з нас нечемний, бо у нього вільна «клітка». Біля жандармерії самотньо стоїть заіржавілий «Опель». Кажуть, саме такий, на якому їздив Штірліц.

Та найцікавіше чекало попереду. У «Старому селі» діє унікальний музей історії залізниці «Колочавська вузькоколійка». На вузесеньких рейках стоїть раритетний паровоз та ешелон з десяти вагонів. Кожен вагон відтворює процес транспортування за різної влади, яка панувала у цьому регіоні. Тут є три чеські пасажирські вагони, радянський товарняк, угорський вагон для перевезення худоби і вагони для транспортування деревини.

У кожному музейному вагоні – унікальні експонати, які розповідають про історію вузькоколійок на Закарпатті, про роботу і побут залізничників та пасажирів. Гордість музею – діючий паровоз, виготовлений у Німеччині 1951 року. Він стоїть «на приколі» і лише у великі свята помпезно випускає пару, гуркоче і весело закликає туристів.

Коли ми оглянули усі цікаві місця у «Старому селі», екскурсовод запросила нас у корчму. У 20-х роках минулого століття кожний десятий житель Колочави був євреєм. Зараз у селі немає жодної єврейської родини. Проте тут збережені і відтворені пам’ятки єврейської культури.

Двері у «Корчму у Вольфа» зачинені. Поки чекаємо, щоб господар відчинив, екскурсовод розповідає легенду. Єврейські подружжя колись спали на окремих ліжках. І якщо чоловік мав намір зайнятися коханням з дружиною, кидав на її ліжко кипу. Якщо дружина нервово кидала кипу назад – це означало, що вона його сьогодні не приймає. Якщо кипа назад не «прилітала», чоловік лягав у ліжко дружини.

Наш екскурсовод також кинула у прочинені двері кипу. Вона не повернулася. Можемо заходити. Але за якусь хвилю на порозі з’явився сам «Вольф» з тацею у руках. На таці – пляшка з паленкою, чарка і кілька шматків хліба. Гостинний господар запросив нас у свій «бар» випити децу (сто грамів) колочавської паленки. Тут все як у справжній корчмі – барна стійка, за якою на полицях пляшки з паленкою. На прилавку – боргова книжка. Коли у чоловіка закінчувалися гроші, він починав брати «на віру» (у борг). Кімната єврея свідчить, що він належав до найбагатшої верстви сільського населення та мав добре облаштований побут. Кімнату для гостей єврей здавав приїжджим. От у такій кімнаті нам «Вольф» і накрив столи. Частував паленкою, на столах – закуска закарпатської кухні: сало з цибулею, бринза і вурда. Єврей нас припрошував, піджартовував, навіть готовий був дати децу «на віру» і записати когось з нас у боргову книжку.

У корчмі – весело, народ, підігрітий паленкою, не поспішає розходитися. Аж раптом двері відчинилися – і у корчму увійшов «п’яний колочавець». Чоловік вимолював децу у Вольфа, але корчмар показав книгу, де записано, що чоловік ще не розрахувався за попередній борг, і виштовхав п’яницю за двері. За кілька хвилин цей самий чоловік, «закутий» у ярмо, у супроводі жандарма знову прийшов у корчму. Як з’ясувалося, так колись карали п’яниць. У неділю п’яниці одягали ярмо, у якому він ходив цілий день селом і вигукував: «Я більше не буду пити!». Перед нами «п’яниця» покаявся, і жандарм повів його далі селом.

Таке дійство нам показали співробітники музею. Зараз уже ніхто не одягає п’яницям ярмо. Колочава мало нагадує край, де зупинився час. Ще років з десять тому сюди, кажуть, не можна було ані додзвонитися, ані доїхати. Тепер усі при мобільних телефонах, працюють музеї. Попри те, що населення Колочави становить вісім тисяч осіб, багато чоловіків їздять на заробітки у Чехію. Хто працює – той не має коли пити. Тому і ярмо стало лише музейним експонатом.