ГУЦУЛЬСЬКА СТОЛИЦЯ

Гуцули люблять цитувати Франкові рядки, які він написав ще 1884 р.: "Ось Жаб'є, Гуцульська столиця". Вони вирізьблені на дерев'яній таблиці при в'їзді до цього селища з косівського напрямку. У 1962 р. совіцька влада перейменувала Жаб'є на Верховину.

Уперше в історичних джерелах Жаб'є згадується 1424 р., коли литовський князь Свидригайло передав це поселення якомусь Драгосиновичу. Вважають, що назва села походить від прадавнього божества вогню.

Лежить Верховина в гірській частині Карпат, на схід від Чорногорки, за 130 км від Івано-Франківська. У грудні 1966 р. остаточно утворено Верховинський р-н Івано-Франківської обл. У Верховині мешкає 5300 осіб, а разом у районі - 30.000.

Цей край перебував у орбіті опришків та повстанців, хоча більше славиться своїми самобутніми гуцульськими звичаями, музиками, колядниками.

У Верховині міститься осідок Всеукраїнського об'єднаного товариства "Гуцульщина". Тут виходить журнал "Гуцульщина", "Гуцульський калєндар", а також газета "Верховинські вісті", відбуваються Гуцульські фестивалі, конкурси гуцульських музик.

Більшість віруючих належить до УПЦ КП та до УГКЦ.

У Верховині діють дві церкви, працює 9 освітніх закладів, Народний дім, районна лікарня, туристична база "Верховина", стадіон, стоять пам'ятники Т. Шевченкові та І. Франкові. Туристів гостинно запрошує приватний музей відомого музики-фольклориста Р. Кумлика. Про Верховину можна прочитати в книжках Ю. Ґулюка "Жаб'є" (Верховина, 2004) та П. Шкрібляка "Гуцульська столиця" (Верховина, 2006).

ДРИМБА

Дримба - найменший і найлегший гуцульський інструмент. Він дуже давній. Виготовляють дримбу з металу. Грають на ній у мажорній тональності. Це переважно жіночий інструмент. Робочий діапазон дримби доволі скромний, однак він дає можливість грати різні гуцульські мелодії: колядки, коломийки, весільні.

Аби добути з дримби звук, необхідно притулити її до губів і привести в рух тоненьку пластинку-язичок, яку гуцули називають мідником. Далі виконавець придиховим шиплячим свистом подає мелодію.

Гуцули люблять дримбу. В одній з коломийок співається:

А я собі дримбу куп'ю, хоть бим була боса,
Мені дримба задримбарит коло мого носа.

Нині ці традиційні гуцульські музичні інструменти можна купити на косівському і яремчанському ярмарках та на Гуцульських фестивалях. Можна навіть навчитися добувати з них звук. Однак майже неможливо навчитися грати по-гуцульськи. Якщо, звичайно, ви не гуцул...

Серед виконавців-дримбарів далеко за межами Гуцуль-щини відомий ансамбль з с. Верхній Ясенів Верховинського р-ну Івано-Франківської обл. (керівник - М. Нечай).

ДОВБУШ

Упродовж двох століть ім'я Олекси Довбуша є знаковим для Гуцульщини, хоча його біографія оповита таємничістю. Найперше суперечливою є дата його народження - 1700-1 р., як і місце народження - містечко Печеніжин на Коломийській Гуцульщині. Письменник В. Стефак знайшов у документах, що місцевість, де мешкав зайшлий батько О. Довбуша, колись належала до с. Рунґури. Щоправда його місце народження затвердилося за Печеніжином завдяки академіку В. Грабовецькому, який зробив найбільше для прослави О. Довбуша.

О. Довбуш зібрав ватагу сміливих парубків і з ними у 1730-і рр. грабував своїх і чужих багачів на Гуцульщині, Покутті й Бойківщині. Польські пани полювали за Довбушем, посилали на нього каральні загони, однак безуспішно. Нарешті, те, що не змогли зробити чужі - зробили свої. Правда, тут було одне але...

Серед гуцулів донедавна існував неписаний закон, коли чоловік міг мати, крім жінки, ще й коханку (любаску). Цим прадавнім правом скористався й ватажок опришків і залюбився в дружину космацького ґазди Штефана Дзвінчука. Мабуть, того дуже обурило, що коханець його жінки - не якийсь порядний ґазда, а розбійник, і він постановив помститися Довбушеві. Ну а далі було так, як співається в пісні: Дзвінчук стрілив з горища у Довбуша, коли той зачав ламати двері. Сталося це влітку 1745 р.

Мертве тіло привезли до Коломиї і четвертували. На пострах гуцулам його розвішали у 12 селах і містечках. Однак опришківський рух у горах не припинився...

СКАРБНИЦЯ ГУЦУЛІВ

Серед українських музеїв своє особливе місце посідає Коломийський музей народного мистецтва Гуцульщини та Покуття ім. Й. Кобринського. Міститься він на вул. Театральній у м. Коломиї Івано-Франківської обл. Саме тут, у приміщенні Народного дому у 1926 р. з ініціативи Володимира Кобринського виникла ідея створити музей Гуцульщи-ни. Передова інтелігенція того часу добре розуміла значення музейництва для національного виховання. Ідею підтримали і новий музей став рости й міцніти. Суттєво його підірвали окупаційний режими і Друга світова війна.

У повоєнні роки ця мистецька установа не припинила своєї діяльності. Якийсь час її ще провадив уцілілий у сталінському вогні В. Кобринський. Його некоронованим наступником став охоронець фондів музею Любомир Кречковський. Держава виділяла кошти на придбання експонатів і музей знову збагачувався.

Коломийський музей народного мистецтва Гуцульщини та Покуття володіє багатющою збіркою (понад 50 тисяч одиниць зберігання), яка почасти експонується, а почасти зберігається у фондах. У 2007 р. його відвідало понад 187 тисяч гостей з цілого світу. Вони ознайомилися з гуцульським різьбярством, з кутською, коломийською, косівською і пістинською керамікою, з ношею гуцулів і покутян, з весільними строями, з топірцями й келехами, з музичними інструментами.

ЖИТТЄВИЙ РИТМ

Гуцули на загал не відзначаються поквапливістю, метушливістю, гамірністю. Це не можна назвати лінощами, ледарством. Це вироблений століттями традиційний гірський ритм. Гуцул поволі спускається з гір і поволі йде в гори. Він мусить розрахувати сили на свою нелегку дорогу.

Говорять гуцули поважно й виразно. Вони не люблять швидких бесід, перескакування з теми на тему, як міські мешканці.

Інколи біля сільських крамниць на Гуцульщині можна побачити людський гурт. Це покупці, які спустилися з верхів, аби накупити собі щось до хати. Але на дверях - замок, а крамар невідомо де. Ви гадаєте, гуцули будуть нервово ходити взад-вперед чи лаятися на всі заставки? Ні. Вони сядуть собі одні коло одних чи стануть у коло і говоритимуть про всіляке на світі. Вони спокійні й переконані, що як не за хвилину, то за годину продавець таки з'явиться. А в цей час продавець теж не поспішає. Він може сидіти собі в крамниці і пити з кимось чарку чи вести розмову. Причому покупці його теж не пантеличать. Свою мірку він знає і за якийсь час двері гостинно відчиняться, а гуцули, гейби нічого не сталося, ввійдуть до крамниці, привітаються та куплять необхідний крам. І всі спокійні, і нема ворогів. І здоров'я на місці.

ГУЦУЛЬСЬКІ ДОРОГИ

Гуцули люблять триматися хати, рідних гір. Проте доля кидала їх по світах. До 18 ст. з гуцульських, межівних від покутських, сіл виїжджали прасоли з возами солі на Поділля і аж на Наддніпрянську Україну. У ті часи гуцульські опришки іноді переховувалися аж у Волощині. Управні лісоруби-горяни ходили на заробітки в ліси Румунії, Чехії, Сербії. У період СРСР гуцульських майстрів можна було побачити на багатьох новобудовах: вони робили столярки, клали верхи й підлоги, різьбили двері й полиці, лави й столи. Гуцульський дерев'яний архітектурний стиль перемандрував на інші терени України.

Тепер є великий попит на талановитих гуцульських теслів та різьбярів. Деякі з них, сидячи вдома, мають стільки замовлень, що днюють і ночують біля верстатів. Інші у складі різних бригад стоять на дощах і вітрах на велетенських будовах Санкт-Петербургу чи Варшави. І хоч новий час породив нові технології й нові вимоги, все ж головним залишається майстер. А гуцул колись був і залишився удатним до сокири, різця, молотка й рубанка.

КОЛОМИЙКИ

Коломийки - це коротенькі співанки, складені т.зв. коломийковим розміром, чи коломийковою строфою. Коломийкова строфа складається з 14 складів, має малу цезуру після четвертого, а велику - після восьмого складів і закінчується паракситонною римою. Коломийковий розмір був відомий уже в 15 ст. Перший відомий запис коломийки належить до поч. 18 ст. Сама назва "коломийка" вже побутувала на поч. 19 ст. Її пов'язують з м. Коломиєю на Івано-Франківщині. Правильніше було б сказати, що коломийки співали найбільше вихідці з коломийських околиць. Можливо, це були солеторгівці з коломийського краю, звані прасолами, або коломийцями. Вони возили продавати свою сіль на Поділля і далі, а деякі наддніпрянці приїжджали по ту сіль до коломийських околиць і теж могли чути короткі співанки тутешнього люду.

Вважають, що є понад 30 тис. коломийок, хоч і досі їх ніхто остаточно не перерахував і не систематизував. Першим повноцінним збірником коломийок став тритомник "Коломийки" (Львів, 1905-07 рр.), який упорядкував фольклорист В. Гнатюк. За період 1960-і - 2000-ні роки вийшло друком майже 20 книжок коломийок. У 2004 р. побачив світ компакт-диск "Золоті коломийки" (виконавець - заслужений артист України М. Савчук, музики з с. Мишина Коломийського р-ну Івано-Франківської обл.), на якому вперше повноцінно представлено мозаїку коломийкових гуцульських мелодій і текстів. У 2008 р. з'явилася друком книжечка М. Савчука "Кишеньковий довідник коломийки".

ВІД ГАКЕТА ДО ДЕВІ

Уперше про Гуцульщину розповів європейцям професор Б. Гаке. Сталося це ще в 1790-ті рр. Щоправда, він не вживає назву "гуцул", а веде мову про гірських русинів. У той час в Німеччині з'явилася друком ще одна праця, автор якої Й.-Х. Енґель, описуючи Україну й Галичину, згадує опришків і О. Довбуша. Згодом "Співанка про Довбуша", яку польський дослідник В. Поль вважав польською і подав до німецькомовної книжки "Народні пісні поляків" (Лейпциг, 1833 р.), кілька разів публікувалися в різномовних збірниках. Відтоді Гуцульщина присутня в більшості німецькомовних довідників і енциклопедій. Цьому сприяли такі австрійські письменники як К.-Е. Францоз, Л. фон Захер-Мазох.

У 1933 р. швейцарський журналіст Г. Цбінден познайомив з Гуцульщиною читачів популярного журналу "Дер Кляйне Бунд".

Англомовний світ уперше запізнався з гуцулами завдяки мандрівниці й письменниці М.-М. Дові, яка 1890 р. приїхала в наші гори. Того самого року, виступаючи в географічний секції Британського королівського товариства, вона сказала, що немає інтелігентнішого селянства, ніж у Галичині, а їхня мова - одна з найкращих і найдосконаліших слов'янських мов. У 1891 р. одночасно в Лондоні, Нью-Йорку й Лейпцигу побачила світ її книжка "Дівчина в Карпатах". До цієї теми в англійській літературі ще вдавалася Д. Джерард, яка видала повість "Найстрашніший злочин", дія якого відбувається в Коломиї й на Гуцульщині.