"Червона рута” та "Смерічка” могли виступати у найпрестижніших залах по десять днів"

Фото із viaansambles.narod.ru

У далекому 1971 році, тобто 40 років тому, на професійну сцену Чернівецької обласної філармонії вперше вийшли два самодіяльних колективи, що "грали" відповідно на танцях в гарнізонному Будинку офіцерів та районному Будинку культури райцентру Вижниця. Мова про легендарні нині вокально-інструментальні ансамблі "Червона рута" (керівник Анатолій Євдокименко, солістка Софія Ротару) та "Смерічка" (керівник Левко Дутківський, солісти Василь Зінкевич та Назарій Яремчук).

Заслужений артист України, "золота труба Буковини", Олександр Сальников у 1974-77 роках стояв поруч з А.Євдокименком у складі "Червоної рути", а в 1977-79 голос його інструмента вливався в мелодії "Смерічки". Тож виконавцю, який у 2011-му відзначив свій 60-літній ювілей, є що розповісти про той легендарний час.

– Пане Олександре, в чому, на Ваш погляд, феномен такої шаленої популярності обох буковинських колективів на професійній сцені?
– Я грав у їх складі трохи пізніше, але популярність у слухачів цих колективів з перших їх виступів була справді шаленою. ВІА "Червона рута" цінувався у директорів філармоній надзвичайно високо. У найпрестижніших концертних залах колишнього союзу – концертній залі "Росія" у Москві, "Ювілейна" – Ленінграді, Палаці культури "Україна" – Києві, кіноконцертній залі в Алма-Аті, Палацах спорту в Ташкенті, Мінську – ми могли виступати 10 днів, даючи по два концерти щодня.

Дотепер пам'ятаю очі головного бухгалтера нашої філармонії, яку ми взяли з собою на гастролі по Білорусії. Сидячи у першому ряду вщерть заповненого десятитисячного столичного Палацу спорту, вона, озираючись на це велелюддя глядачів, робила великі очі і показувала нам великий палець правої руки. А вже повертаючись в Чернівці, декілька разів повторювала: "Дорогенькі мої, знали б ви, що робите", вочевидь, маючи на увазі передусім касові збори для філармонії.

Великі касові збори давала і "Смерічка". У складі обох колективів я побував чи не у всіх куточках колишнього союзу. Ми грали у найпрестижніших концертних залах Праги, Східного і Західного Берліна, Мюнхена, Бонна, Будапешта, Відня, Гельсинкі, Тампере.

Безумовно, кожного разу декілька пісень завжди звучали мовою, зрозумілою слухачам, але на біс сприймалися й пісні українською мовою.
Шалена популярність колективів обумовлювалась гарним підбором складу ансамблів, в яких грали не тільки буковинські музиканти, але й представники багатьох регіонів країни. Чарували глядачів і наші концертні костюми, виконані, як правило, у буковинському народному стилі.
Але основою популярності були виконувані нами пісні, в першу чергу буковинських композиторів – В.Івасюка, Л.Дутківського, В.Громцева, а також провідних композиторів того часу – Є.Мартинова, Д.Тухманова, С.Сабадаша та багатьох інших.

Думаю, що глядачів приваблював і наш вигляд в національно оздоблених концертних костюмах, і незалежна манера триматися під час виступів на сцені. Але головним гарантом успіху завжди були наші пісні. Мелодії, створені буковинськими композиторами, підживлювалися незамуленими джерелами карпатського фольклору, який народ створював протягом тисячоліть. Напрочуд енергійна мелодика, така незвична для більшості українських народних і сучасних естрадних пісень, казкова краса віршованих текстів створювали під час концертів таку незвичну для тих років атмосферу свободи виявлення почуттів.

Ну, і, звісно ж, багато що залежало від клімату в самих творчих колективах. Теплі дружні стосунки сприяли творчому зросту як солістів, так і артистів-інструменталістів. Гастрольні поїздки тривали по декілька місяців, але нас зігрівало тепло наших дружніх стосунків.
Ми не вередували і тоді, коли після тріумфальних виступів у великих містах країни виїжджали виступати у районні будинки культури області, сільські клуби краю.

– Якими у Ваших спогадах закарбувалися лідери колективів?
– Одного року зі мною мав би відзначити своє шістдесятиліття Назарій Яремчук. Досі пам'ятаю його гордовиту осанку на сцені, природну шляхетність, повагу, з якою він ставився до всіх членів колективу. Під час репетицій, готуючи нову пісню, не раз запитував у музикантів, як їм бачиться його манера виконання.

Переконаний, співака, рівного йому за красою голосу і трепетним ставленням до виконання української народної і сучасної естрадної пісні, на вітчизняній естраді не з'явилося й досі.

– Якщо порівнювати стан музичної естради 70-80-х років минулого століття і сучасної, то у чому Ви бачите схожість, а в чому – розбіжність між ними?
– Думаю, схожість проглядає в бажанні глядача, і, в першу чергу молоді, чути на естраді у виконанні популярних музичних груп сучасні обробки українських народних пісень. Нинішні композитори також намагаються використовувати народні мелодії при створенні пісень.

Спільним, і це особливо тішить, виглядає бажання сучасних українських артистів оздоблювати свої концертні костюми елементами українського орнаменту.

Але є чимало розбіжностей. Змінився слухач. У 70-80-ті роки приїзд ВІА в провінційне місто, не кажучи вже про село, ставав справжнім святом. У більшості своїй слухацька аудиторія була емоційною і доброзичливою. Сьогоднішня публіка вимогливіша і критичніша у ставленні до музикантів. Грали ми на значно гірших за якістю інструментах, але більше вкладали душі у виконувані твори, відчуваючи теплу віддачу вдячних глядацьких сердець.
Масове використання сьогоднішніми композиторами новітніх музичних технологій усереднило рівень створюваних ними творів, а така стандартизація не завжди хвилює душу і тривожить серце слухача.