Буковинська Маланка

Автор фото: Iгор ЧЕХОВСЬКИЙ

Перед поїздкою на Вашківецьку Маланку колеги замовили привезти з Гуцульщини гілочку смереки та пляшку молдавського вина. З алкогольним напоєм проблеми не було — на кордоні під час митної перевірки за прикордонниками ходив дідусь і пропонував пасажирам потяга купити домашнього вина, що і було зроблено. З гілочкою смереки виникли проблеми...

ЖУРАВЛI АННИНОЇ ГОРИ

Вояж на батьківщину Івана Миколайчука організував Український національний комітет Міжнародної торгової палати (УНК МТП). Дата 14 січня була вибрана не випадково — саме в цей день Василя Великого у Вашківцях відбувається найцікавіше дійство Різдвяного циклу — Маланка. Але спочатку наша група поїхала до жіночого монастиря св. Праведної Анни. Розташований на горі, він постає перед очима ще здалеку. На фоні похмурого неба біліли стіни величної споруди. На ранкову службу люди з дітьми йшли пішки, а це доволі далеко від населеного пункту. Настоятельниця храму розказувала, що у день Святої Анни сьомого серпня віруючі піднімаються до монастиря на колінах, і збирається їх там більше нiж десять тисяч.

Це місце має дуже красиву легенду. Коли на Буковину прийшли монголо-татари, то однин з них уподобав вашківську дівчину на ім’я Анна і вирішив iз нею одружитися. Але та була християнкою і відмовила йому. Вона змогла втекти від нього на цю гору, але він йшов слідом. Тоді Анна підняла руки догори і попросила Божу Матір уберегти її від ганьби. Земля розверзлася під її ногами, і дівчина зникла, залишивши на поверхні дуже красиву косу. Вітер розвіяв її по горі, і на цьому місці виросла трава, яку зараз збирають працiвники санаторіїв для використання у лікувальних цілях. У монастирі є чудотворні ікони. Одна з них реставрувалася ще у 1512 році. Останнім часом було три випадки зцілення, одне з яких — позбавлення жінки від сліпоти.

Але не тільки люди приходять до монастиря святої Праведної Анни. Сюди прилітають дуже красиві журавлі. Перед тим як полетіти у вирій, вони збираються тут і просять благословення перед далекою дорогою на чужину. Ігуменя Нона благословила на дорогу і нас, запросивши сюди влітку.

КIНО I НIМЦI

Залишивши розважальну програму на «десерт», організатори забрали чималу компанію журналістів до вашківської мерії для важливого завдання — вручення телевізора дитячому садку. Міський голова Володимир Гарас теж не залишився без подарунків і отримав від президента УНК МТП Володимира Щелкунова іміджевий настінний годинник і такий же телевізор, як і юні глядачі.

На цьому офіціоз закінчився. Ми попрямували на святковий обід. Дорогою нас зустрічали чималенькі компанії переодягнених хлопців і не відпускали мікроавтобус, поки їм не давали гроші. Такі пости були на кожному сотому кроці, і чим ближче ми під’їжджали до будинку, тим збільшувалася концентрація ряджених.

Уже біля місця нашого десантування стояв мікроавтобус з написом на борту «Телеканал «Інтер», а біля нього стояли, сиділи, лежали, танцювали дуже дивні і кумедні персонажі. Троє «турків», з головами ширшими за плечі на килимі «пили чай», заманювали грати у карти і наперстки, якими слугували залізні кружки, а замість кульки крутили мандарин. Охоплений азартом, я поставив дві гривні, вказав на наперсток і програв. «Турки» відверто мухлювали, але і гроші повертали.

Під однією з чудернацьких масок виявився господар дому Василь Гарас, який запросив гостей до святкового столу з національними стравами. У Василів день двері кожної садиби відчинені для гостей. На запитання, ким доводиться господар меру, мені відповіли, що у Вашківцях це найпоширенiше прізвище — «куди не кинь палицю, потрапиш у Гараса».

Кухня Гуцулії славиться своїми м’ясними та грибними стравами. А також цікавими назвами. Бандолі — це квасоля. А якщо ви скажете на бануш, національну страву з кукурудзи, «мамалига», то дуже образите господарів.

Згодом до кімнати увірвався загін «нацистів», котрі «вигнали» половину присутніх на двір, де фотографувалися з усіма бажаючими. Карнавал у Ріо-де-Жанейро «відпочиває». Оператори не мали хвилини перепочинку. Наприклад, німці були одягнені у підготовлені форми, приїхали вони на важкому мотоциклі та «уазику» з написами «policai». Все, як насправді. Для мене, уродженця Полтавщини, було дуже дивно, що дорослі люди можуть веселитися і відпочивати, як діти.

На це Різдво я вивчив пісню «Нова радість...». Вона мені настільки сподобалась, що я жалкував про те, що наступне її тематичне виконання буде тільки через рік. Я помилявся — ця пісня звучала у монастирі святої Анни, а коли у домі Гарасів почали співати, то перша пісня була саме ця. У Гуцулії люблять співати, і це було видно з того, що гості затягували пісні, характерні для Східної України і добре знали слова.

Під фінал до будинку під’їхала «швидка допомога», і двоє «лікарів» намагалися поміряти мою температуру метровим термометром. Я радів з того, що був здоровий і не потрапив до їхньої «реанімації». Замість того ми вирушили у бiк центру міста, де ось-ось мало розпочатися святкове дійство. Журналістам довелося вийти з машини, бо пішки швидкість можна було розвинути набагато більшу за авто.

Сергій, колега з регіонального телеканалу, запитав мене, чи потрібна мені якась допомога. Я відповів йому, що мені просто необхідна гілка смереки. На що він відповів: «По смереку потрібно їхати у гори. Тут тільки ялиці». Я був у розпачі.

Мікроавтобус «інтерівців» користувався неабиякою популярністю. Весь його дах окупували оператори, котрим у натовпі просто не було місця. Слідкуючи за ними, можна було помітити, як вони панічно записували метри плівки, намагаючись нічого не пропустити.

«Стій!!! Смерека!!!» — закричав мені Сергій, і ми кинулися навперейми рядженому хлопцеві. Той дійсно тягнув на плечі маленьке деревце і іноді «хрестив» ним перехожих. Ділитися гілкою він рішуче відмовився, але я його вже так просто не випустив би. Я запропонував йому гроші, відповідь була негативною. Тільки після того як «маска» почула, що я журналіст iз Києва і такого дерева не бачив, і мрію стати його власником більше за всі вигоди, пролунав тріск і так довго шукана річ перекочувала до нашого транспорту.

«ВЕДМЕЖИЙ» СУД

Після того як мої «смерекові» пошуки щасливо завершилися, ми потрапили до епіцентру свята. Сергій, як і обіцяв, допомагав розібратися у тому, що відбувалося.

Він розказав, що традиція переодягання під час свята Василя, або проводів старого року склалася у Вашківцях ще з часів язичництва. Скільки пам’ятають старожили міста, ця традиція процвітала, передаючись із покоління в покоління. Однак Вашківецька Переберія (від слова «переодягатися») має свої особливості. На святі є традиційні персонажі: Ведмеді, Дід, Баба, Козак, Маланка і багато інших.

Дійство починається 13 січня ввечері, коли перебрані збираються у групи і йдуть до знайомих колядувати. Наступного дня на хрестовій дорозі біля хлібозаводу збираються учасники костюмованого свята. Розпоряджається церемонією Козак — авторитетний у місті юнак, одягнений у яскравий костюм запорозького козака, з елементами одягу турка-яничара. У руках він тримає гарапник (батіг), яким Козак погрожує тим, хто порушує порядок церемонії. Біля Козака — Маланка. Це маленький хлопчик, переодягнений у національний костюм дівчинки. До речі, у цей день переодягаються тільки чоловіки. Мало хто хоче грати роль ведмедя. Ведмідь — це символ злого духу, якого потрібно впіймати і приструнити. Але на святі всі не можуть бути Козаками, і у шкури лісового царя одягаються міцні хлопці.

Фантазія переберіянтів безмежна. Кожного року готуються нові маски та змінюються сценки. Однак кожного року Переберія завершується традиційно — купанням у річці у Дальньому Куті. Якою б не була температура надворі, навіть у лютий мороз, дійство відбудеться. А дивує те, як відбувається ця купальня. Посеред потічка вирубується ополонка, і учасники близько двох годин у одязі «пустують у воді» (нічогенькі пустощі). Бувають роки, що одночасно таку собі ванну приймає по 300 чоловік. Дивно, але наступного ранку ніхто не хворіє. Мабуть, після того як виганяються «ведмеді-злі духи», навколо свята кружляють тільки добрі, що захищають люд від усякої скверни.

Свято закінчується на ранок п’ятнадцятого січня. Стомлені, але веселі учасники повертаються додому і знімають костюми, щоб наступного року одягти іншi. На жаль, цього ми вже не побачили, тому що повертали додому вечірнiм поїздом.

Зараз перед очами стоять ряджені у масках — враження залишилися на цілий рік. Друзям я порадив наступного року поїхати і подивитися Вашківецьку Маланку. Привезіть близьким гілку смереки і свої враження. Це того варте.