Проблема походження бойків досі залишається малодослідженою. Вважається, що бойки — гілка слов'ян, яка дістала назву від того чи іншого слова, власного імені, або ж запозичила її від кельтів. їх назву намагалися виводити від польського слова "бояк", тобто "віл" (І. Червінський) румунського "бой" з тим самим значенням (Ф. Папее 3. Стшетельська-Грінбергора, Л. Кучера), від російського "бойкий", "боек" (П. Шафарик, Наумович, Л. Петрушевич), вигаданого слова "войко" — "вож" (Н. Бескид), від дієслова "боятися" (О. Потебня), діалектної "бойе" (І. Верхратський, В. Охримович, О. Брюкнер, М. Фасмер) чи місцевої форми звернення до бога — "богойку" (Озаркевич) і т. п. Але ні одне з цих припущень через брак переконливої аргументації не дістало визнання.

Значного поширення набула гіпотеза про походження етноніма бойки від назви кельтського племені бойків, які в VI ст. до н. е. — І ст. н. е. населяли територію Центральної Європи. Вперше цю гіпотезу висунув І. Вагилевич у 1841 році. Пізніше її в модифікованому варіанті підтримали Я. Головацький та О. Партицький. Із сучасних українських вчених прихильно ставиться до кельтської теорії походження назви бойків О. С. Стрижак. Однак, незважаючи на те, то дана теорія опирається на історичний факт існування кельтів-бойків, вона не спроможна довести, що кельти проживали па території Західної України. Не переконують у цьому і деякі західноукраїнські топоніми, які О. С. Стрижак, на відміну від інших вчених, відносить до кельтських. Якби предки бойків мали на Прикарпатті контакти із бойками, то це так чи інакше позначилось би на духовній і матеріальній культурі, а також їх антропологічному складі, чого якраз не відмічається. Що ж до фізичного типу бойків, то відомий антрополог Ян Чекановський вважав їх представниками степового населення. Він доводив, що бойки дуже близькі до лівобережних українців — жителів Диканського району Полтавщини.

В кінці 70-х років львівський вчений М. Л. Худаш виступив з гіпотезою про походження етноніма бойки від власного імені Бойко, яке є, на його думку, зменшувальною формою антропоніма Бой. Але й ця гіпотеза викликає сумніви, оскільки, по-перше, такого імені бойки не знали і не знають, а прізвисько чи прізвище Бойко, яке у них подекуди зустрічається, пішло від етноніма "бойко". Завдяки міграції, воно поширилось у всьому слов'янському світі і навіть за його межами так само, як, приміром, сарматський етнонім алан дістав поширення в Західній Європі у формі антропоніма Алан, Аллан, Ален (українська форма Галан). По-друге, демінутивний антропонім Бойко (як, до речі, і Лемко) аж ніяк не міг в точно такій же формі, без відповідного суфіксального оформлення, стати етнонімом, бо цього не допустили б закони мови. Прикладом може послужити ім'я літописного князя В'ятка, від якого пішла назва в'ятичів. Від антропоніма ж Бойко міг утворитися етнонім бойчичі, а не бойки. Це підтверджує і відоме на Верховині прізвище Бойчич. По-третє, назва бойки, яка датується серединою X ст., незрівнянно старіша від антропоніма Бойко, котрий зустрічається в писемних пам'ятках південних слов'ян тільки з ХIIІ ст. Таким чином, ще одна спроба з'ясувати походження назви бойків виявилася безуспішною.

Відомо, що етнікон Бойки вперше згадується візантійським імператором і письменником Костянтином Багрянородним у праці "Про управління імперією", яка була створена в 948—952 роках. Пишучи про балканських сербів і хорватів, він повідомляє: "Слід знати, що серби походять від нехрещених сербів, яких називають також білими і котрі живуть за Туркіею (тобто Мадярщиною — В. Б.), в землі, яка називається ними Бойки. З ними граничить Франкія, а також Велика Хорватія, нехрещена, яка називається також Білою". Трохи вище автор говорить, що хорвати до переселення частини з них на Балкани жили за Багібарією і були підвладпі Оттону, великому королю Франкії чи, по-інакшому, Саксонії.

Як бачимо, бойки належали до племені сербів і займали значну територію, назва якої співпадала з їх самоназвою, що було характерним явищем для середніх віків, яке, проте, збереглось дотепер в деяких слов'янських мовах та діалектах. В хроніці Костянтина Багрянородного проглядається західна границя бойків. Тут вони граничили з білими хорватами, які жили за Багібарією (якщо дивитись з Візантії). Оскільки ця назва видається па перший погляд невиразною, дослідники тлумачили її по-різіному. Детальний аналіз, однак, показує, що дана назва зазнала метатези і під Багібарією слід розуміти Баб'єгорію, тобто гірський масив Оравських Бескидів з найвищою вершиною Баб'я гора (1725 м) на словацько-польському пограниччі. Домінуюча в цьому регіоні гора, названа в честь слов'янської богині Баби, була широко відома в дохристиянському світі слов'ян.

Отже, білі хорвати проживали на північно-західному Прикарпатті. Це підтверджує і той факт, що на них, за словами хроніста, нападали печеніги. Якби хорвати жили далі на захід, як дехто вважає, то їх не змогли б досягнути походи печенігів. Крім того, Костянтин Багрянородний прямо говорить про ріку Віслу, звідки прийшли і на Балкани предки захлумських князів (Захлумія — південно-східна частина сучасної Герцеговіни).

Наступним західним сусідом землі бойків була Франкія (Саксонія) чи, вірніше, Древньочеська держава (у складі Чехії, Моравії, Західної Словаччини), на яку претендували франкські (германські) королі і яка час від часу потрапляла в залежність від них. Один з королів, Оттон І (згаданий в хроніці), майбутній імператор Священної Римської імперії, протягом 14 років вів війну з Болеславом Чеським, яка закінчилась миром тільки в 950 році. Тут слід врахувати, що постійні намагання германських королів встановити своє верховенство над західними слов'янами подано в хроніці Костянтина Багрянородного вже як реальний факт.

Виходячи із сказаного, можна зробити висновок, що границя між Білою чи Великою Хорватією і Білою Сербією, тобто землею бойків, співпадає із західною етнографічною границею теперішніх українців. Щоправда, чіткість цієї границі протягом віків дещо стерлася, але ще й досі вона прослідковується по ріках Дунайцю і Попраду. З даного приводу цікавим є спостереження за дунаєцьким пограниччям І. С. Нечуя-Левицького, який в другій половині минулого століття побував у долині Дунайця і відвідав тамтешні села, в тому числі одне з крайніх на заході русько-українське село Шляхтову, що в околиці курорту Щавниці, яке описав у нарисі "В Карпатах" (1885 р.)". Він, до речі, чи не перший, хто звернув увагу на антропологічну подібність місцевих верховинців як до жителів Південної України, так і Поділля та Волині.

Серби-бойки займали територію не тільки в Прикарпатті,- але й Закарпатті. Саме тому Закарпаття називали Срібляною, тобто Сербською землею (від старосербського срьблі, що значить серби). Пізніше ця назва закріпилась у формі Сріберна, Срібна земля.

Із свідчень Костянтина Багрянородного випливає, що земля бойків граничила безпосередньо з Білою Хорватією (тепер Південна Польща) і східною областю давньої Чехії (тепер Західна Словаччина). Про лемків хроніст не згадує зовсім. Виходить, що назви лемків, як такої, тоді ще не існувало. Вона з'явилася значно пізніше, коли лемки виділились з бойків внаслідок родової відмінності, підсиленої впливом, якого вони зазнали від сусідніх, переважно, панівних етносів. Це побічно підтверджує сама конфігурація території Лемківщини, яка простягається порівняно неширокою смугою через Карпати з півночі на південь майже паралельно давній етнографічній границі. Навіть їх назва походить, очевидно, від запозиченого ними діалектного польсько-словацького слова "лем", що значить '"лиш", "лише", "тільки". Належність Лемківщини до різних держав, відірваність її від свого етнічного ядра не могла не відбитися на духовній і матеріальній культурі лемків. Деякі сучасні етнографи вважають, що лемківські села на крайньому заході (Шляхтівська Русь, Остурня) зазнали польського і словацького впливу вже до такої міри, що їх населення слід виділити в окрему етнографічну групу.

Процес нівелювання етнографічних особливостей бойків захопив також північну і південну частини їх землі. Якщо раніше до Бойківщини, приміром, належало і підгірське Подністров'я, то в кінці минулого століття північна границя її території наближається вже до відрогів Карпат, а теперішня Бойківщина обмежується тільки гірським регіоном.

Завдяки Костянтину Багрянородному ми знаємо, то земля бойків первісно займала територію сучасних Бойківщини, Лемківщини разом з їх суміжними районами з півночі і з півдня, але він не подає ніяких відомостей про походження самих бойків. Основна причина, мабуть, в тому, що їх родовід губиться в глибині віків. Мав рацію один з дослідників, який зауважив, що в етнонімі бойки, подібно як і в цілому ряді інших слов'янських етнонімів, криється якийсь відгомін глибокої доісторичної дійсності, що цей етнонім своїм корінням сягає ще у праслов'янську епоху.

Бойки, як і сусідні з ними племена, були спільнослов'янського походження. На їх генезис проливає світло новітня концепція скіфо-венетського походження слов'яи. Згідно з нею слов'яни з'явились на світ ще перед початком нової ери від унії сколотів і венетів. Сколоти, або ж скіфи, як їх називали греки, зазнали в III ст. до н. е. експансії сарматів. Знесилені тривалими війнами з Македонією, сколоти змушені були уступити, і сармати вже в II ст. до н. є. стали господарями степів між Доном і Дніпром. Околотам вдалося закріпитись в Таврії (тепер Крим), в Добруджі і створити там свої невеликі держави. Судячи з усього, найбільше сколотів відступило в нівнічно-західному напрямі. В Північному Прикарпатті вони утворили державу, уклавши унію з місцевими венетами, внаслідок чого народились скловени (скловени: сколоти-венети (без формантів-тн), пізніші словени — слов'яни. Слабким відголоском тієї давнини є згадка про Славію, яку поряд з Куявією і Артаніею знав арабський географ Джайгані.

В етногенезі слов'ян взяли участь і маловідомі боїски, одне зі сколотських племен, яке жило па краю Скіфії, в Приазов'ї, західніше від р. Дон, котрий по-скіфськи називався Сін. В кожному разі саме тут локалізує їх Йордан (VI ст.), коли передає древню легенду про перехід гуннів через Кімерійський Боспор (тепер Керченська протока), який відбувся приблизно в середині IV ст. Перейшовши протоку, гунни захопили приазовських боїсків і за тогочасним звичаєм включили їх у свій склад. Про боїсків, які жили вже на нижньому Дунаю, згадує Пріск Панійський (V ст.) в зв'язку з намірами гуннів покарати їх за союз з Візантією.

Сарматська експансія у Скіфію, про яку говорилося вище, привела до переселення багатьох племен і окремих родів, що завжди в таких випадках супроводжувалось їх змішуванням, виникненням міжплемінних союзів. Під натиском сарматів частина боїсків разом з іншими скіфськими племенами відступила в Прикарпаття і осіла там в підгірській і гірській зоні. В нових умовах їм вдалося зберегти свою етнічну назву, яка, щоправда, набула упрощеної форми. Отже, скологське (скіфське) плем'я боїсків було відоме в стенах теперішньої України приблизно до VI ст., а з середини X ст. з'являється слов'янське плем'я бойків у регіоні Бескидів (Карпат).

Цікаво, що аналогічний випадок мав місце в Західній Європі. Одне з древніх племен невідомого походження, яке жило в Центральній Італії, називалось вольски. В V- IV ст. до н. є. вольски вели наполегливу боротьбу з Римом, але в 338 р. до н. є. були ним підкорені. Після того назва вольсків зникає з сторінок історії. Та вже в І ст. н. є. на півдні Галлії (Франції) з'являється кельтське плем'я під назвою вольки.

Боїски-бойки принесли з собою ряд скіфських тононімів, зокрема, гідронімів. Перш за все до них належить гідронім Сян, що походить від назви Сін (тут відбулось чергування голосних, як в словах сік-просяк). Вони причетні до поширення назви Дністер на його верхню течію, яка до тих пір називалась Агалінг, а по-місцевому Галич (звідси назва Галичина). Завдяки їм в карпатському регіоні з'явились скіфські гідроніми Стрий, Стривігор, Опір, Бистрий (тепер Ріка на Закарпатті), а також Орява, Ослава, Ондава, Іршава (тепер Іршавка), Боржава та ін. Останні з них мають, правда, двомовний характер, який відображає процес консолідації населення тогочасної землі бойків.

Підсумки вищевикладеного можна підвести такими словами. Земля бойків у середині X ст. займала значно більшу територію, ніж територія Бойківщини. її західна границя сягала Дунайцю і Попраду. Бойки є прямими нащадками степовиків-боїсків, які, пройшовши територію сучасної України з кінця в кінець, взяли участь в етногенезі слов'ян, зберігши при тому свою етнічну назву у дещо спрощеній формі. Цей етнонім є єдиним на Україні, який дійшов до нас із правіків.