Наша розповідь про видатного мистецтвознавця, багаторічного музейного працівника, ентузіаста охорони пам'яток української культури Павла Миколайовича Жолтовського (1904-1986). Водночас він був одним із ініціаторів створення Музею народної архітектури та побуту у Львові, його багаторічним консультантом і вболівальником.

По-різному складаються людські долі, не кожен відразу знаходить своє покликання. Сімнадцятирічним почав трудову діяльність Павло Миколайович. А народився він в священицькій сім'ї в с. Мислятин, тепер Хмельницької обл. До речі, ще в XVIII ст. його прадіди були священиками. Про це є багато свідчень у різних літературних джерелах. Отож, юнак спочатку вчителював у сільській школі біля Шепетівки, а у вільний час любив мандрувати по навколишніх селах. Якось завітав до обласного краєзнавчого музею в Житомирі. З великим інтересом оглядав експонати, коли траплялась нагода, заходив сюди і згодом. Зацікавленість хлопця помітив старший науковий співробітник Василь Кравченко, відомий український фольклорист і етнограф. Познайомились, зав'язалась глибока дружба. Юнак став кореспондентом музею. Поради і завдання йому давали наукові співробітники всіх відділів: В.Кравченко — з етнографії, С. Гамченко (пізніше відомий український археолог), І.Левицький — з археології, В. Бельський — з геології. У Житомир від Павла Миколайовича надходили цінні етнографічні матеріали, записи, твори народного мистецтва, відомості про археологічні знахідки. Описами курганів східної частини Волині, які зробив молодий ентузіаст понад 60 років тому, ще й досі користуються вчені-історики.

«Я, напевне, став би етнографом, — розповідав Павло Миколайович, — але в Житомирському музеї тоді не було роботи. І один випадок визначив багато, головне в моєму житті. Василь Кравченко, з яким я підтримував стосунки, був другом Стефана Таранушенка (згодом відомого мистецтвознавця, історика архітектури), директора Харківського музею українського мистецтва (тоді художнього музею). І коли цьому музею потрібний був співробітник, В.Кравченко підказав мою кандидатуру. Так в 1925 р. я став науковим співробітником Харківського музею».

Музей постійно поповнювався експонатами. Головні завдання виконували в експедиціях, які працювали з ранньої весни до першого снігу. 1927 р. розпочалися систематичні дослідження народного дерев'яного монументального будівництва Лівобережжя. Пошуки велися впродовж 1927-1932 рр. на території колишніх Харківської, Полтавської, Чернігівської і Катеринославської губерній.

Незмінними помічниками директора С. Таранушенка був Ф.Ковальчук, при обмірах допомагали П. Жолтовський, Д. Чукин, В. Колеша, І.Воскобійник, П.Семенів, В.Шостак. Дослідження вели за дорученням і на кошти наркомату України. Згодом Павло Миколайович разом з Д. Чукиним досліджував Полісся від села Пакуля на Чернігівщині до тодішнього кордону України з Польщею. Тоді був відкритий для науки такий цікавий етнографічний район, як Олевський (Житомирська обл.) з реліктами народної архітектури часів Київської Русі, описана низка пам'яток мистецтва, а музей збагатився великою кількістю цікавих експонатів.

У 1932 р. Павло Жолтовський закінчив Київський художній інститут, де крім основної спеціальності вивчав музейну справу.

Після Другої світової війни Павло Миколайович працює науковим співробітником державного музею етнографії та художнього промислу АН УРСР. Досліджує північно-східну частину Рівненщини, зокрема сусідній з Олевським Рокитнівський район. Про цю експедиційну поїздку, яка підтвердила існування тут території з пам'ятками культури, що збереглися в побуті з часів ще давньої Русі (у журналі «Советская зтнография»1953, №4), він публікує у співавторстві з М.Ломовою і М.Козакевичем статтю «Розвідувальна етнографічна поїздка в Українське Полісся». Через сорок років після перших відвідин Олевщини вчений виїжджає з працівниками музею народної архітектури і побуту в Рокитнівський і Сарненський райони Рівненської обл., щоб відібрати до музею архітектурні об'єкти — релікти поліської давнини.

Признаюсь, із майже двадцятирічної часової відстані, ця експедиція (я брав у ній участь) була для мене особливо пам'ятною. Я тоді побачив справді первісні форми будівництва Полісся (кліті, стебки, однокамерні хати, залишки зрубу чи не останньої багатокутної з пірамідальним перекриттям клуні). Рокитнівський район був ще тоді без добрих доріг і ми мали багато пригод. Наша машина часто засідала то в болото, то в пісок. Ми викопували її, черпаючи металевими лійками (в них збирали живицю на соснах) пісок, бо, виїжджаючи, забули взяти лопати. Запам'яталась дорога до с. Дроздин через Більське. їхати довелось пісками і болотами. Нам розповідали про намагання місцевого радгоспу збудувати дорогу. Скільки довелось насипати піску, а слідів не залишилось! Все поглинуло болото — трясовина. їхали ми тоді по лижнівці (дерев'яному настилу), ніби в колисці.

Пізніше я знайшов описи давніх поліських будівель у статтях С. Таранушенка і П. Жолтовського. Про хати Павло Миколайович коротко оповідає в подорожніх враженнях «На Поліссі», які були опубліковані ще в 1929 р. у журналі «Всесвіт»: «Понад вулицею стоять вряд дерев'яні небілені, почорнілі від часу хати, криті кострубатими дошками, над дахом не видно комина. З печі дим через димохід виходить діркою прямо в сіни або горище. Донедавна ще були курні хати, де дим стелився прямо по хаті».

Згодом у м. Брест (Білорусь) археологи відкрили давньоруське поселення XIII ст., яке в 1982 р. було музеєфіковано. На сьогодні тут експонується 28 дерев'яних будівель, які розкопали археологи і які аналогічні тим, що ми оглядали в Рокитнівському, а ще раніше Павло Жолтовський — в Олевському районах.

Після Другої світової війни П. М. Жолтовський переїхав до Львова і з 1946 р. працював у Державному музеї етнографії та художнього промислу АН України спочатку науковим співробітником, завідувачем відділу, а пізніше — заступником директора з наукової роботи.

Він ніколи не скаржився на долю. В 30-ті роки за фальшивим доносом його було заарештовано і протримано багато років у в'язниці і на засланні. Пам'ятаю, 1971 р. під час експедиції на Полісся Павло Миколайович розповідав: — То був страшний час. Арешти були на кожному кроці, ми їх ждали з дня на день. Пригадую, Харківський художній музей організував у центральному парку виставку нових набутків музею — ікон. Виступав В. Затонський. У підвищеному тоні він заявляв, що серед присутніх є диверсанти, їх треба викривати. На засланні я працював з геологами на Приураллі, в Татарії.

У 1955 р. Павло Миколайович захистив кандидатську дисертацію на тему: «Відтворення соціальної і національної боротьби українського народу в пам'ятках мистецтва ХVІ-ХVIII ст.». Через кілька років вийшла у світ його монографія під такою ж назвою. Пізніше він багато уваги приділяв вивченню художніх промислів західних областей України, художнього металу, видав альбом «Художні металеві вироби західних областей Української РСР (ХVІ-ХIХ ст.)» і книжки «Художній метал» (1972), «Художнє лиття на Україні ХІV-ХVIII ст.» (1973).

П. М. Жолтовський брав активну участь у роботі багатьох наукових конференцій, сесій, симпозіумів, нарад. Він був учасником VII Міжнародного Конгресу антропологів і етнографів (Москва, 1946), де виступав з повідомленням про стародавні елементи в гуцульському орнаменті. З'являються надзвичайно цінні його статті у мистецтвознавчому журналі «Декоративное искусство СССР» — «Гуцульский художественный металл» (1966); «По Закарпатью» (1966); «Украинская народная картинка» (1966); «Украинские вотумы» (1973); «Эмблемы украинских ремесленных цехов» (1975). Майже двадцять років Павло Жолтовський вивчав український живопис ХVI-ХVIII ст. у зв'язку з культурою епохи. За окремі статті в шеститомнику «Історії українського мистецтва» йому в 1971 р. була присуджена Державна премія УРСР ім. Т.Г.Шевченка.

У 1978 р. з'явилася його велика за обсягом праця «Український живопис ХVII-ХVIII ст.». У ній вчений вводить в науковий обіг значну кількість невідомих і маловідомих фактів, творів українського мистецтва. Всі зібрані матеріали тут розглядаються у зв'язках з літературою, фольклором. Це допомагає краще відчути епоху, точніше з'ясувати роль образотворчого мистецтіва у віковічній українській культурі.

Павло Жолтовський доводить, що ікона, вступаючи в контакт із світськими жанрами, втрачає свою класичну цільність і фактично прирівнюється до «рядових» жанрів. Цьому сприяє переорієнтація малярів з давньоруських стилістичних прийомів на нові, що вже базувалися на ренесансі, бароко, рококо. Важливе місце в становленні живопису Павло Миколайович відводить народній течії, яка живиться багатим фольклором, традиціями художньої літератури. Крім того, у книзі багато уваги приділено гуманізму в тодішньому образотворчому мистецтві.

У 1972 р. вчений випускає у світ великий альбом-каталог «Малюнки Києво-Печерської іконописної майстерні». Дослідник вперше знайомить читача з унікальною пам'яткою української та загальнослов'янської культури XVIII ст., відомою під назвою «кожбушків», рисунками учнів та викладачів найдавнішого навчально-виробничого художнього закладу Східної Європи. У великій кількості малюнків, що подаються в альбомі, показано анатомічні студії, анімалістичні зображення, твори на біблійні та побутові сюжети, пейзажі, портрети, іконописні начерки. Виділено близько 300 авторських малюнків дуже численної кількості вихованців лаврської майстерні.

В останній праці «Художнє життя на Україні в ХVII-ХVIII ст.» (1983), яка складається з семи розділів («Естетичні проблеми... і символічно-алегорична образність», «Художня освіта», «Галереї і збірки живопису», «Малюнки художників-аматорів», «Словник художників, що працювали на Україні в ХVІ-ХVIII ст.» та ін.), Павло Жолтовський засвідчує новий підхід до осмислення фактів як відомих, так і тільки що залучених до наукового обігу. Особливо цінним є його звернення до української літератури ХVI-ХVIII ст. Через її призму стають виразнішими естетичні проблеми тогочасного мистецтва, зриміше вимальовується протиборство різних художніх ідей. Глибоко проаналізувати мистецьке життя, естетичні ідеали в Україні ХVI-ХVII ст. П. Жолтовському допомогло знання першоджерел — давньої української літератури, Біблії, догматики, літургії, історії церкви. Він вільно читав латинню, грецькою, давньослов'янською мовами. Пригадую, коли мені доводилося виїжджати з ним до церков біля Львова, які закривались чи вже були закриті, то він фахово оцінював стародруки, які ми часто знаходили в притворах. Він знав культуру євреїв, які завжди жили поруч з українцями, сумлінно досліджував єврейські пам'ятки мистецтва, що зберігалися у Державному музеї етнографії та художнього промислу АН України. В журналі «Декоративное искусство СССР» за 1966 р. опублікував статтю «Памятники еврейского искусства».

Та що говорити. Павло Жолтовський був людиною величезних енциклопедичних знань, великої працездатності і таланту! Одного разу читав мені напам'ять зі Г.Сковороди і промовився, що тут велика мудрість нашого народу. Іншого разу бачив в його руках, коли ми відпочивали, томик творів В.Короленка. В музеї якось згадував роман Олександра Ільченка «Козацькому роду нема переводу». Правда, критично.

Але мені, як працівникові Музею народної архітектури та побуту у Львові, найбільше хочеться розповісти про Павла Жолтовського як цінителя народної архітектури, музеєзнавця. Він мріяв про створення у Львові найцікавішого в Європі музею. Якщо, звичайно, крім хат, у ньому буде встановлено 15-20 храмів з різних регіонів Західної України, — говорив учений, — то ми цього досягнемо.

Можу з упевненістю сказати, що в останні 15 років свого життя Павла Миколайовича найбільше цікавив наш музей, особливо підбір експонатів. Уже в похилому віці він завжди намагався не пропустити засідання вченої Ради музею (був її незмінним членом більше 15 років), а іноді заходив просто до наукових працівників етнографічного відділу чи фондів.

На початку 80-х років Павло Миколайович особливо боляче сприймав те, що в музеї послабилась робота, сповільнились темпи перевезення і відтворення пам'яток. З цього приводу він не раз ходив в обласне управління культури, облвиконком.

У книжковій шафі, біля робочого столу вченого була велика фотокартка з негативами, на яких були зафіксовані різні пам'ятки народної архітектури. Коли музей організовував експедиції для дослідження народної архітектури, закупівлі експонатів, він запрошував до себе окремих працівників і радив оглянути детальніше пам'ятки, які він колись оглядав побіжно, не передбачаючи, що коли-небудь буде можливість думати про їх збереження. Пригадую, як у 1978 р. на вченій Раді він дорікав одному науковому працівникові, що той лишив багато пам'яток поза увагою, зокрема і два цікавих типи гуцульських ґражд. Шкодував, що досі не перевозиться до музеїв плебанія з с. Пістинь Косівського району, хоч сільська Рада готова передати її безкоштовно. Цікавився планами і звітами музею, щоб бути більше обізнаним з тим, чим займаються його окремі працівники і відділи. Радив досліджувати насамперед народне житло, селянські комплекси-двори, збирати матеріали про громадські споруди і їх інтер'єри, вказував на потребу зробити нарешті наукове обґрунтування генерального плану музею.

Завзято боровся проти самовільних переробок об'єктів архітектури при їх відтворенні в музеї, що, на жаль, траплялося в перші роки становлення осередку, вимагав повертати пам'яткам їх первісний вигляд. При закупівлі архітектурних пам'яток дуже любив докладно оглядати їх фотографії, зняті з різних ракурсів. Саме за фото, схематичними планами і описами він, наприклад, підтримав ідею придбати до сектору «Покуття» хату 1895 р. з с. Трійця Снятинського району.

У середині 80-х років Музей народної архітектури та побуту У Львові вже налагодив дослідницьку роботу. Пам'ятки більш різносторонньо вивчались, проводились детальніші обмірювання і фотографування. Велике значення в цьому мав досвід наукових працівників. Пригадую, яке задоволення висловлював Павло Миколайович, коли оглядав креслення і фото хати середини XIX ст. з с. Гірки Любешівського району Волинської обл. Він захоплено говорив: — Дуже цікава, типова поліська хата, рідкісна знахідка. Зігнорувати не можна. Про закупівлю хати тоді не могло бути й мови, бо 80-річна власниця бажала в ній дожити свого віку. І прикро, що відразу після її смерті хтось з керівників села розпорядився знести будівлю, хоч у сільській Раді знали, що нею цікавиться музей.

Павло Миколайович вважав, що дослідження архітектурних пам'яток — добра основа для створення експозиції музею. З кожним роком пошуки експонатів стають важчими, їх стає менше. Тому треба посилено їздити по всіх регіонах Західної України. Варто практикувати індивідуальні виїзди для обстеження окремих пам'яток, які підказують кореспонденти музею. Крім того, він вважав за потрібне, щоб кожен науковець на основі своїх польових матеріалів опрацьовував теми з народного будівництва етнографічної області, за яку він відповідає. Звичайно, потрібно вивчати і літературні джерела. Інакше музей не може розвиватися.

Для проведення обмірів пам'яток Павло Жолтовський розробив спеціальну методику, якою радив користуватись. Пригадую, коли на території музею визначили «нульовий рівень» за допомогою гумового шлангу, заповненого водою, і проводили навчальні обміри одного з архітектурних експонатів. Він говорив, що цією методикою користувався в 30-ті роки, коли разом зі Степаном Таранушенком обмірювали церкви на Лівобережній Україні. «Ви тільки перегляньте книжку С.Таранушенка «Монументальна дерев'яна архітектура Лівобережної України», — говорив Павло Миколайович. Описаних там храмів уже нема, але вони «збереглися» для історії нашої культури в обмірах, фотографіях. За цими матеріалами при потребі окремі з них можна реконструювати».

Востаннє на засіданні вченої Ради музею Павло Жолтовський був 10 лютого 1986 р. Розглядалося питання про затвердження остаточної структурної схеми експозиції для розробки генерального плану музею, виготовлення якого з різних причин затягувалося. Він говорив, що генплан потрібен як офіційний документ. Але зараз найголовніше: шукати і перевозити до музею експонати, бо їх незабаром уже зовсім не буде. Слід сміливіше вести роботи зі створення експозиції в розділі «Старе містечко». «Це, — казав Павло Миколайович, — буде цікавий архітектурний комплекс, який при заповненні експонатами викличе загальне схвалення громадськості».

Багаторічні дослідження народної архітектури наштовхнули вченого на роздуми, в чому ж секрет краси і своєрідностіності її окремих пам'яток. Він почав докладно аналізувати композиційні і естетичні особливості народної архітектури окремих районів України, зокрема Українських Карпат. Вивчення співвідношень і пропорцій основних «генералізуючих» ліній і вузлових точок, що визначали силует і архітектурно-художній образ, привело до встановлення певних закономірностей, які обумовлювали естетичне сприйняття архітектурного об'єкту. На основі аналізів бойківських хат йому вдалося встановити, що основні компоненти у їх горизонтальних елементах (довжина гребеня, уріз стріхи та зрубу) перебувають у співвідношеннях так званого «золотого перетину» до вертикальних елементів (висота хати, солом'яного покриття та відкритої частини зрубу). Отже, в основі бойківського будівництва лежить розвинена система пропорційних залежностей, завдяки чому силуети споруд чіткі, динамічні і водночас мальовничі й м'які в своїх лініях. Розташовані поруч, але з помітним інтервалом, майже однакові за висотою, масиви хати і господарських будівель підкреслюють один одного, гармонійно поєднуючись. Так з'явилась поважна стаття П.Жолтовського «О пропорціях в народном зодчестве Украинских Карпат», яку опублікував журнал «Советская зтнография» (1975).

Праця ця виявилась вчасною для мистецької оцінки пам'яток народної архітектури, які вже були встановлені в музеї просто неба у Львові. Методи, запропоновані вченим, були застосовані при реставрації дуже зруйнованої пам'ятки, найдавнішої будівлі Карпат — хати 1749 р. з с. Либохори Сколівського району. Вдалося встановити висоту хати, нахил схилів і їх довжину.

Сам Павло Миколайович виготовив спеціальний пропорційний циркуль, охоче брав до рук фото пам'яток народної архітектури і встановлював їх мистецьку вартість.

На цьому його робота над дослідженням пропорційності в народній архітектурі не обмежилась. Дослідник постійно збирав матеріали і працював над монографією «Пропорції в архітектурі українських дерев'яних церков». На жаль, він так і не закінчив її. Ведучи наукові пошуки, він багато їздив. Побував кілька разів і в Архангельській обл., щоб поміряти місцеві церкви і порівняти їх пропорції з пропорціями наших. Взагалі Павло Миколайович їздив дуже багато ще й раніше. У мандрівках проводив свої відпустки. Його можна було зустріти в Сибіру, на Байкалі, Поволжі, Кавказі, Тянь-Шані. До речі, в 1929 р. він був у Фергані і в журналі «Всесвіт» розповів про життя тамтешніх своїх земляків. Та й завершити своє земне життя йому судилося в дорозі, коли в серпні 1986 р. збирав матеріали у Підмосков'ї.

І ще, Павло Миколайович завжди цікавився кадрами наймолодших музеїв в Україні — музеїв просто неба. Він рецензував багато моїх статей про народну архітектуру Українського Полісся, які були надруковані переважно у журналі «Народна творчість та етнографія». Пригадую деякі його звички. Завжди уважно читав мої статті, робив на полях зауваження і, коли я приходив у визначений час, докладно говорив про них. Після виправлення тексту Павло Миколайович обов'язково знову переглядав написане і лише після цього писав рецензію чи відгук. Ніколи не відмовлявся допомогти. Я відчував його щире бажання, щоб мої матеріали друкувались. З інтересом допомагав Павло Миколайович у підготовці першого об'ємнішого путівника музею, який був виданий в «Каменярі» 1980 р.

З Музеєм народної архітектури та побуту у Львові Павло Жолтовський був зв'язаний не тільки працею у вченій Раді, консультаціями при відборі і відтворенні архітектурних об'єктів, але й з його іншими формами діяльності. Пригадується 1975 рік. Дочка відомого українського художника-графіка і видавця Володимира Гагенмейстера, репресованого в кінці 30-х років, Ольга Ерн при підтримці львівського художника Романа Турина звернулася до дирекції музею з пропозицією організувати виставку творів її батька. Павло Жолтовський цей задум гаряче підтримав і особисто переконував директора музею в доцільності її влаштування. У 1976 р. ця виставка була відкрита, і він вітав її, виступаючи на урочистій церемонії. Хоч особисто не був знайомий з Володимиром Гагенмейстером, але знав про його активну громадську діяльність у важкі роки після громадянської війни. У Харкові, тодішній столиці республіки, як він згадував, знали видання Кам'янець-Подільської школи, слідкували за ними і чекали, що ж нового знову опублікує Володимир Гагенмейстер.

У 1985 р. в музеї була влаштована виставка «Російські ямські дзвіночки ХVIII-ХХ ст.» з колекції одесита М.І. Першньова. На її відкриття запросили Павла Миколайовича. І він, як знавець художнього матеріалу, сказав багато цікавого про дзвони в Україні. Ще в XV ст. у Львові був виготовлений величезний дзвін вагою півтони. Найдавніший дзвін «Святоюрський», який зберігся до наших днів, був відлитий у Львові 1341 р. На ньому є напис із зазначенням прізвища місцевого майстра — ливарника Якова Скори. Говорив учений переконливо, бо був таки добре в цьому обізнаний і мав на це повне право як автор трьох книг про художній метал та статті «Колокола на Украине», яка саме тоді з'явилася у видавництві Академії наук України в книзі «Колокола, история и современность». П. М. Жолтовський брав активну участь в організації охорони пам'яток архітектури і мистецтва. Його як консультанта постійно запрошували то в Рівненську, то в Тернопільську області, щоб допоміг визначити наукову цінність церкви чи ікони.

Так трудився на ниві рідної культури видатний український вчений, багаторічний музейний працівник, член Спілки художників України, лауреат Державної премії України, премії І. Я. Франка Академії наук України (удостоєний за цикл праць під назвою «Проблеми розвитку української художньої культури ХVI-ХVIII ст.»), доктор мистецтвознавства Павло Миколайович Жолтовський. Такі результати його творчої праці, таким залишився Він в нашій пам'яті.