В Україні було добре відоме ім'я львівського інженера-землевпорядника Володимира Вітрука. Чверть віку він збирав твори професійного і народного мистецтва, і його квартира стала своєрідним музеєм. Він мав найбільшу в Україні колекцію екслібрисів — близько восьми тисяч, серед яких чимало виконали українські художники О. Кульчицька, Г. Нарбут, С. Гебус-Баранецька, С. Караффа-Корбут та ін.

Володимир Вітрук захоплювався народним мистецтвом Гуцульщини. Збираючи зразки різьблення, художньої обробки металу, вишивки і одягу, він зацікавився походженням орнаментальних мотивів, традиціями, звичаями. Матеріали своїх досліджень колекціонер публікує на сторінках періодики, і ними зацікавилися науковці зі Львова, Москви, С.-Петербурга.

Багата колекція гуцульських художніх виробів з металу. Тут — широковідомі топірці, що були невід'ємним доповненням чоловічого народного костюма, і келефи — палиці з масивною ручкою у вигляді баранячого рога. Вражає збірка чепрагів. Це — застібки до намист, що складаються з двох фігурних пластин, з'єднаних гачком зі скобою. Цю малозначну деталь гуцульські майстри перетворили на своєрідну прикрасу. Форми її різні: у вигляді дисків, овальні, квадратні, найчастіше оздоблені геометричними орнаментами.

У колекції було чимало жіночих прикрас: намиста із коралів, кольорового венеціанського скла (гуцули віддавна привозили його з Венеції), дукачі, які носили з намистом або окремо на шнурку по п'ять-шість штук. Дукачі на шиї дівчини були своєрідним знаком дорослості, переходу від дитинства до юності. Вийшовши заміж, молода жінка носила дукач, аж поки в неї не підростала дочка, якій і переходила родинна реліквія. Серед прикрас особливо цікаві «салби»: на клапті домотканого полотна прикріплено до п'ятдесяти дукачів. А ось стародавні «згарди» — намиста з одного, двох або трьох рядків, що символізують сонце. Згарди з кольорового тіста носили діти у святкові дні, а потім ними ласували. Досить оригінальні «ґердани» — намиста, виплетені з різнокольорового бісеру. Вони з'явилися на Гуцульщині тільки в XX ст.

Були в колекції чоловічі шкіряні пояси-череси з тисненим орнаментом і металевими прикрасами, тобівки, порохівниці різних форм і розмірів, перстені, лускогоріхи, стремена, кресала, пряжки, люльки. Всі вони прикрашені гравіруванням, інкрустацією. У вітрині біля вікна — гуцульський посуд: миски, горщики, дзбани, дерев'яні фляги, коновки, сільнички. Цікавий посуд для вина: дископодібні фляги на чотирьох ніжках і кільцеподібні «калачі». Останні, за розповідями дідів, брали в дорогу, одягаючи на руку як браслет.

Особливе місце у колекції львівського інженера посідали незвичайні іграшки з сиру у вигляді коників з вершниками, баранчиків із закрученими рогами. їх виготовляли пастухи на полонинах. Восени, повертаючись до рідних осель, вони дарували ці іграшки дівчатам. Згодом виготовлення виробів із сиру перетворилось на жіночий промисел. Колекція Вітрука за різноманітністю експонатів була однією з унікальних скарбниць української народної творчості. Після смерті Володимира Вітрука у 1984 р., як часто так трапляється, його колекцію розділили між собою діти й родичі, і дальша доля її невідома.