ПРО ҐАЗДУ, ЙОГО ДОНЬКУ І СКАРБ

Вище Драгового під горою опришки закопали котел із золотом. Вони повмирали — і скарб перебрав чорт.

Один драгівський чоловік дочувся про той котел із золотом і хотів найти. Бідний був та не мав за що віддати свою доньку.

Копав удень — не докопався. Пішов копати вночі. Коште, колле... Тут до нього підійшов чорний чоловік.
— Що коплеш?
— Котел із золотом.
— Ти його не дістанеш, хіба приведеш свою доньку, аби я повбіймав її.

Подумав чоловік: "Най пообіймає. Зате буде у дівки багатство".
— Коли привести? — звідує.
— Завтра опівночі.

Па другу ніч привів чоловік свою доньку Маріку під ту гору. А донька у нього була файиа.
— Ба де ґазда котла із золотом? — каже.
— Я тут! — показався чорний чоловік.— Чи привів ти свою доньку?
— Привів.
— То копли тут, де стою.

Почав той копати. А чорний чоловік обіймає Маріку. Як стисне дівчину, то вона аж зів'яне. Бідний копле, як лише може, скоро. І докопався до котла. Витягнув з ями та йде до Маріки. А та в'яне в руках чорного чоловіка, як косиця па сонці.
— Пустії дівку!
— Не пущу, бо моя.

Чоловік не витерпів — та швак чорного поза вуха. А чорний відповів так, що у чоловіка всі плечі посиніли. Айбо Маріка в той час вирвалася з дужих рук і плюнула:
— Тьфу па тебе!

То лише загучало. Пропав чорний чоловік, проломився під землю і котел з грішми. Той, щез би, ще загойкав:
— Не копай! Щось не клав у землю, то й не глядай там!
Той ґазда через три дні помер. Його донька довго хворіла, ходила по ворожках, айбо не вшикувалася. Померла рівно в рік по тій пригоді.

 

ХТО МЕНЕ ПЕРЕВЕРНЕ - НЕ ПОЖАЛІЄ

Багачі дуже боялися опришків, бо опришки забирали від них худобу, гроші та давали бідним. Але коли в опришків було багато грошей, то по всі роздавали людям, а й ховали, аби було що дати і на другий раз. Ховали лиш золоті та срібні гроші. Монети зсипали в мідні казанки, добре закривали і закопували в землю. Місця вибирали такі, аби був якийсь знак, аби відтак мож' було найти гроші. Так, наприклад, закопували па вершку гори, на яку в найбільшу літню днину перший раз сонце сходить, або під найстаршим деревом у селі, але найбільше ховали гроші у великі печери або камінні пивниці.

Майже всі люди знали, що опришки мають багато схованок з грішми та ходили шукати їх. Найдужче шасталися за опришківськими грошима багачі.

Одного разу таке щастя мав і багач Бебекало. А було то так. Далеко під полонинами в прилуках паслася його марга. Стадо сокотив малий чотирнадцятьгодовий скотар Петрик. Одного разу він зрік свому ґазді, що під стрімким бердом видів камінь, на якому в щось надовбано. Багачеві нараз верглася думка, що там можуть бути сховані гроші. Не думаючи багато, він сказав пастиреві, аби позаганяв маргу в парки й повів його д'тому каменеві.

Пішли вони. Багач не йшов, а летів. Хлопець ледве встигав за ним заскакувати, як хвіст за псом, але багач усе погайнував, аби йшов хутчіш. Багач боявся, аби хтось другий не додивився та не попередив його, бо йому так дуже хотілося мати казанок файних золотих грошей. На згадку йому аж слина текла з рота, аж у серце штрьокало, аж кров 'го пекла в лице.

Нарешті прийшли вони на те місце й справді увиділи великий камінь, як хата. Петрик зрік, що значки ті зверху на камені. Багач спробував лізти на камінь, але не міг вилізти. Тоді пішов у ліс, вирубав буковий сохар, припер до каменя і виліз наверх. На камені було файно видовбано: "Хто мене переверне, той не буде шкодувати". Багач прочитав напис пошепки і аж побілів від радості. "Тут моє щастя",— подумав він і ще й ще раз перечитував написане, щоб милуватися ним, щоб не помилитись.

Хлопець мовчки поглядав то на ґазду, то на напис, який не вмів прочитати, бо ніколи не ходив до школи.
— Що там написано? — спитав.

Багач здригнувся, ніби його хтось на злодійстві зловив, та неохоче буркнув:
— Нич не написаної То хлопці понасікали щось, а ти мене пусто видурив у такий світ.

Хлопець зніяковіло стис плечима і хотів щось сказати, але пе наважився.
— Ну нічого,— продовжував багач.— Раз так сталося, то вже не змінимо. А ти тепер живко біжи д'маржині та пускай пасти, бо виздихає з голоду. Ми вже тут довго балакаємо. Але не йди з худобою сюди, бо тут таке бескеття, що й ведмедисько може десь полювати та не лиш яку маржину облупити, але й тобі ребра полічити. Я теж піду додому, бо ще маю багато клопоту біля хати.

— Добре, біжу,— сказав хлопець і — гайда.

Бебекало теж ніби збирався йти, але коли хлопець зник з очей, вирубав замашний кіл. Шуркав ним попід камінь і прислухався чи десь не задзеленькотять гроші. Але гроші мовчали. Тоді багачеві спало на думку вирубати велику пільгу і пільгою перевернути камінь. Світною бідою заштовхав її під камінь, підложив колоду й почав підважувати. Заскакував коло пільги, як мурашка коло великого стебла, але камінь ані не здригнувся. До такої пільги треба було з десять жвавих хлопців. Але багач боявся й подумати про таке. Коли б вони тут випадково появилися, то він гнав би їх камінням, кусав зубами, адже тоді гроші, чудові золоті гроші, треба б ділити на багатьох. Ні-ні, того не може бути. Він сам усе зробить. Він сам придумає добрий спосіб. І по довгих муках таки придумав: викопати біля каменя велику яму, а тоді камінь сам до неї перевернеться. Аж усміхнувся з радості, що вдалося знайти вихід. Шкода тільки, що не мав з собою нічого для копання. Думав та передумував, чи тут, поблизу, щось не сховане, але ніщо не пригадувалось. Не було іншої ради, лиш іти в село та принести копачиння. Але це справа дуже важка. Одне, що до села дуже далеко, а друге, що хтось може побачити з копачипням і зразу здогадається: тут грішми пахне. А це найстрашніше. Треба знову морочити голову, як усе зробити так, щоб було добре.

Обійшов ще кілька разів "золотий" камінь, помилувався ним, повідтягав далеко у ліс усі причандалля, що понару-бував, притряс сліди сухим листям і полетів у село.

Дома помітили, що з ним коїться недобре, бо прийшов змучений, мало їв, бігав то надвір, то в хату, не міг собі місця знайти. Коли жона запитала, що з ним сталося, зрік, що скотар його наїв, маргу погано випасає, без води держить у запорі. Навіть криниць не може накопати, як бог наказав, аби худобина могла напитися, коли схоче, а тому він сам мусить іти копати криниці, таки сьогодні, таки зараз мусить іти, бо худібка погине без води. Він так усе говорив, що жінка й справді повірила, що ледачий пастир збавить їм худібку.

Бебекало взяв чокан, лопату, плішню, сокиру, ліхтар, мало попоїсти в ташку і понад вечір пішов під полонини копати "криниці". Ішов, як злодій, зворами та хащами, аби його люди не бачили. Вже було темно, коли пригекав до свого "золотого" каме-нища. Запалив ліхтар, повтирав піт з чола, розгорнувся, обміркував: що, де і як копати, і, не відпочиваючи, взявся до роботи. Гецмолив з-за плеча чокаиом, аж іскри скакали,

грудки з лопати злітали ввишки, як пташки. Траплялося й велике каміння, але він і з ним давав собі раду. Уважно оббирав глину, забивав плішню її виважував з землі, як зубар зуб із вилиці. Яма швидко поширювалась і поглиблювалась, але йому здавалося, що він дуже повільно робить, і все додавав сили.

Так застав його і ранок. Він і не помітив, як вергло вінок на зорі, як зазоряло, як брязнуло сонце па гори, як підкотилося геть-геть високо.

Раптом йому здалося, що камінь хитнувся і ось-ось при-слопить його в ямі. З переляку вискочив з ями, побіг за підпорою та підпер камінь і так продовжував копати далі.

Десь під полудень яма була готова. Настав найтривожні-ший момент для Бебекала, а разом з тим найрадісніший. Він колом відвалив підпору, і камінь перевалився в яму, як підстрелений медвідь, аж земля задрижала, аж ліс застогнав. Перед багачем показалося дно каменя, де був так само гарно видовбаний напис: "Дякую вам, що ви мене перевернули, бо тяжко мені на одному боці лежати".

 

ОПРИГПКІВСЬКІ ГРОШІ У КОСМАЧІ

Аби-сьте не казали, то таки грошей багато по опришках лишилося. У нас у Космачі один чоловік знайшов гроші. Це його син у цій хаті сидить. Але це так, як кожні гроші, стеріг нечистий. Одної ночі взяв чоловік городник і пішов шукати гроші. Копає глибоку яму, аж городник зачепив у залізо. Він копав далі та подибав великий котел. Рушає руками — не візьме. Він взяв прив'язав ремінь до вуха котла та тягне, але як ним кине, то він не стямився. Встав і пішов до хати. На другу ніч знов прийшов туди, але забрав і коня. Взяв прив'язав гроші коневі до хвоста і почав коня бити. Кінь як шарпне — котел вискочив. Але як кине щось конем, то на місці убився. Ґазда цей забрав гроші додому і був великим багачем.

 

ПИВНИЦЯ НА ГОРІ РІГ

Недалеко від Ставного є гора Ріг. Найперше на ній розвивається бучок. Як тільки розів'ється бучок, опришки знають, що прийшов їх час братися за свою роботу — панів оббирати.

На горі Ріг опришки мали пивницю. Та не лише у пивниці — і в інших місцях на тій горі закопували опришки свої гроші. Але знайти і взяти гроші нелегко, бо чорт перебрав їх на свою руку.

Один чоловік із Ставного якось дізнався про одне таке місце, де закопані гроші. Копав уночі і доконався до котла. Тягне — та щось не пускає. Чоловік звідує:
— То ти, Антипку?
— Я! — відповів чорт із землі.
— Та за яку платню відпустиш сесь котел?
— За голову.
— А за головку не віддати?
— Віддам.

Чоловік — до торби. Узяв головку часнику і верг у яму:
— Тут маєш!

Чорт завив не своїм голосом. Як утихло, чоловік узявся за котел. Тепер його ніщо не держало. Витяг котел з грішми і повіз конем додому. Став великим ґаздою.

 

КОТЕЛ ЗОЛОТА

Головчуки були колись опришками. У Вишньому Грепе-леві й тепер живе Головчук. А ще там жив його дід Василь. Якийсь ворожбит сказав йому:
— На твоєму городі закопано котел золота.

Головчук мав п'ять синів. Наймає він півсела людей чистити поле. Розділив робітників на п'ять бригад і до кожної бригади дав одного сина. Але синам перед тим сказав:
— Дивіться, де буде на камені знак.

Люди зчищують каміння, зрізають купини, рубають корчі. Аж найменший Микола чує, що знайшли великий камінь, а на ньому є вирубаний зубилом кінь. Він зазначив, де той камінь, і каже:
— Ходімо тепер обідати...

Прийшли додому, він сказав батькові про знак, старий розрахувався з робітниками й усіх відправив додому.

Вночі взяли Головчуки коня, відкопали котел, зачепили конем — кінь тріснув, а котел з грішми вискочив з ями.

І так Головчук розбагатів, що мав свою пилораму, кузню, ковалів наймав. Коли розраховувався з людьми за роботу, то ввійде до комори, зачерпне миску грошей, поплатить усім, а решту висипле, аби мали за що випити.

 

СКАРБ У КАМ'ЯНІЙ КОЗІ

Колись у Драговому були опришки. Жили у лісах, мали там свої пивниці. У ті пивниці зносили всяке добро.

Король послав проти них військо, і вони мусили йти геть із цих країв. Покликали опришки цигана, аби закував двері на тих пивницях.

Коли відійшли далеко від того місця, звідують цигана чи годен знайти дорогу до пивниць. А він відповів, що годен, бо недалеко від пивниць видів кам'яну козу.
— То веди!

І циган вивів їх до тих пивниць. Та там його убили, аби нікому не прозрадив, де заховано скарб. Розійшлися опришки і більше не приходили у ті місця. Ніхто не знав за їх пивниці.

А люди із Драгового бокорашили. Водили бокори по Тере-блі і Тисі аж до Солнока. Якось до бокорашів у Солноку підійшов старенький дідо і заговорив но-нашому:
— Звідки ви, люди?
— Із Драгового.
— Та чи знаєте ви за кам'яну козу?
— Знаємо.
— То привезіть її мені. Я заплачу за неї стільки, що ви не заробите на бокорах за все літо.

Бокораші привезли йому кам'яну козу в Солнок. Дідок вийняв ключик і відкрив ту козу, а в ній повно золота. Виплатив дідок бокорашам золотом, а решту забрав собі.

Той дід — то старий опришок. Він розповів бокорашам, як ходив довбушувати. Розказав і про цигана, і про пивниці. Лише не казав точно, де вони. А те місце, де була кам'яна коза, і тепер називають по-нашому Кузя.

 

НИЖНЄ СЕЛИЩЕ

На тому місці, де тепер Селище, першими поселилися вівчарі. Одним молоком і сиром не могли жити — мусили купувати хліб у Хусті. Серед них був один старий чоловік, який замолоду опришкував, айбо інші за це не знали.

Одного разу той старий вівчар-опришок пішов у Хуст по хліб. І треба біді трапитися — його узнав один корчмар. Імили старого і почали мучити, аби сказав звідки він і чи багато у нього цімборів, бо боялися, що нападуть на Хустський замок. Він каже:
— Нас більше, як людей у замку. Нас ціле селище.

Опришок хотів сказати, що їх село дуже велике — селище. Айбо пани уже чули про те велике село і записали його у свої книги під назвою Селище. То коли учули від опришка такі слова, зібрали військо і пішли палити Селище. А його взяли з собою, аби в селі повісити.

Прийшли вояки у селище, підпалили його з усіх боків. Вівчарі хапають, хто що може — бочки, гуні, трембіти. А опришок уже з-під шибениці гойкає:
— Вважайте на нижнє село!

Люди не розуміли, що він каже. Та потім, коли вернулися на згарище, старі почали казати: — Неспроста дідо гойкав у передсмертний час, аби вважати на нижнє село. Хотів нам щось добре порадити, та несмів при вояках.

Дорадилися спершу покопатися па його згарищі. І відкопали пивницю. А у тій пивниці, що була під хижого старого опришка, знайшли бочку золота. За ті гроші найняли майстрів і збудували попе село. А тому, що воно збудоване на гроші "нижнього селища", його так і назвали — Нижнє Селище.

 

ПИНТЬОВА ПЕЧЕРА

У опришка Пипті було дванадцять товаришів. Вони гуляли в Карпатах, розбивали панські маєтки, забирали від панів золото і носили у печеру, що викопали у горі Кам'янка.

Одного разу ішов тудою вівчар з вівцями. Дивиться — якась печера. Зайшов вівчар досередини, а там опришок сидить за столом. Увидів опришок вівчаря і каже йому:
— Бери, чоловіче, грошей, скільки донесеш.

Набрав вівчар грошей повний широкий вівчарський ремінь, подякував опришкові і пішов собі геть. Біля кошари розповів другому вівчареві про свою пригоду. Пішов другий вівчар, та печери не знайшов.

Люди кажуть: є в Кам'янці Пинтьова печера із золотом. Але де? Як її знайти?

 

СКАРБИ КОБИЛИЦІ

Там, де зливаються дві ріки — Паркалаба і Єарата, де бере свій початок наша річка-трудівииця Білий Черемош, стоїть висока гора. На цій горі красується величезний білий камінь. У променях сонця він іскриться в оточенні вічнозелених смерек.

Біля того каменя збирав Лук'ян Кобилиця повстанців на раду. Там вони збирались і звідти вирушили в свої походи. Розгромивши панські маєтки, забирали їхнє багатство, з якого частину роздавали гуцулам-біднякам, а решту зносили до білого каменя. Сам Лук'яи Кобилиця ці скарби ховав.

Перед смертю він розкрив свою таємницю побратимові Івану Чершпо, сказав, де збережені скарби — заховані під білим каменем.

Попросив Кобилиця Івана поділити всі скарби між бідними гуцулами в горах.

Пани довідалися, що йде мова про скарби, схопили Івана, хотіли вивідати у нього таємницю, але вій відказав:
— Хоч убийте, хоч повісьте, про таємницю ватажка вам не почути.
— То й ти не побачиш скарбів,— розлютились папи і викололи Іванові очі.

Довго блукав сліпий гуцул по горах, поки знайшов білий камінь. Але скарбів під каменем побачити не міг. Гірко пожалкував віп тут за своїми карими очима: не зможе виконати заповіту ватажка.

Щосили двигнув камінь, зрушив його з місця. З-під нього, мов сонце, засяяло. І від того світла Іван прозрів...

Скарби Кобилиці світяться сьогодні в душі кожного гуцула: воля, правда, щаслива праця...

 

ДОВБУШІВ СКАРБ І ШУГАЙ

Гора над Голятипом зветься Коцибою тому, що дуже нагадує коцибу, як у нас кажуть на кочергу. Та гора ця но проста — опришківська гора. Полюбилася вона Довбушу, бо па півдорозі була — чи з Хуста йдеш, чи з Мукачевого, чи з Долипи.

А Довбушеві хлопці якраз оббирали панів і коло Хуста, і коло Мукачевого, і коло Долини. Половину золота роздають бідним, а половину в кожаних бесагах несуть на гору Коцибу — про чорний день. У тій горі викопали пивницю, величезну пивницю — дванадцять кроків широка і дванадцять раз по дванадцять кроків довга, і майвисокому чоловікові не треба в ній згинатися.

Знесли туди опришки золота немало: скільки бочок вміщалося у ту пивницю — всі заповнили. А двері в пивницю зробили якраз у тому місці, куди блисне перший промінчик сонця, коли воно сходить.

Правда, двері ті не видно, бо вони закриті дерном. А вби зайти у пивницю — треба було мати розрив-траву. Куди блисне вранці перший промінь сонця, там треба покласти розрив-траву — і дерен розсунеться, двері пивниці відчиняться.

Коли Довбуш умирав від рани, яку заподіяв йому Стефан Дзвінчук, то сказав:
— Лише той мої пивниці зможе відкритії розрив-травою, хто продовжить моє діло. В руках іншого розрив-трава не буде мати сили.

Так пивниця довгі роки була закрита. Лише в день на Івана Купала, в той час, коли папороть цвіте, па Коцибі грали золоті гроші. Пробували люди копати ями на горі — шукати двері в пивницю. Та ніхто нічого не знайшов.

Кажуть, що у ту пивницю не раз заходив Микола Шугай. Він дивитися не міг, як діти пухнуть з голоду, як від вдовиць за несплачену порцію секвеструють єдину корову — повиносив з пивниці всі гроші і роздав бідним.

 

СКАРБИ ШУГАЯ

Опришки відбирали гроші від багатих і роздавали бідним. Айбо не всі гроші. Лишали дещо для себе про чорний день. І Довбуш закопував бочки залізні з грошима, і Шугай, і Липей. Для того вибирали гори, як турні — Кук, Кам'янку, Стіг. Куди рано сонце блисне — там і закопували, щоб потім легко знайти.

А чому ті бочки ніхто не знайшов? Бо як пройде 12 років, чорт все, що в землю ховають, перебирає на свою руку.

 

СКАРБ ОПОРЕЦЬКОГО ОПРИШКА

У нас колись давно був якийсь опришок. Мав багато грошей. Від багачів їх забирав, а вдовам давав. Був дуже обережний перед смоляками. Все тримав осідланого коня в стайні. Смоляки його боялися. Хіба як їх було з п'ять-шість, а той один, то пробували його імати. Він утік від них па Закарпаття, а частину своїх грошей сховав під межею на Спондичевих горбках.

Люди все говорили, що там є гроші, що там часто спалахувало полум'я — так скарби очищалися. В 1970 році господар Іван Семенович Спондич розорював межу і знайшов глиняний бапячок, повний монет. Ті монети він пороздавав кому попало, навіть дітям. Були серед них і з 1568 року, як твердив директор Опорецької восьмирічної школи Михайло Михайлович Пристай.

 

КАЛИНОВЕ ГРОНО

Воно, оте гроно, колись не скрізь, пе на кожній горі рос-ло-родило. Довго доводилось людям шукати його всіма верхами, лісами й полями, горами й долами, зрубами, кичерами-згарами. Навіть на кам'яних скелях відшукували, та рідко хто знаходив.

Одного разу ішов пастух з турмами овечок попри високу і стрімку скелю. Задивився на її шпилі, а звідти червоним блиском сонячного променя вдарило в юначі очі. Приклав руку до чола, прикриваючи очі дашком долоні, бачить на скелі звисають налиті соком грона червоної калини. З тих радощів кинув він багацькі вівці й пішов добувати грона. Та ледь дійшов до половини скелі, як зірвалася брила разом з ним, загула-загуділа д'иизу. Пастух знепритомнів. А коли повернулася свідомість, вже нічого не міг бачити, окрім темної ночі...

Іншого разу, оповідають, ішли лісоруби попід ту Довбу-шеву скелю і так само, як пастух, почали зазирати на її шпилі. І вони побачили червоні ягоди, що звисали з калинових галузок. Чули від старих людей — хто знайде ті грона на Довбушевій скелі, той щастя йме, жити буде в достатках і горя не знатиме.

Пустилися й вони. Топірцями підпиралися, з колод драбини майстрували, але так само обривалися і падали долі.

Ні, не міг у ті давні часи ніхто того щастя мати. Гуцульський рід був паном-дідичем ошуканий, у кайдани закований. І ті калинові грона тоді не могли щастям служити простому люду. Щорічно люди шукали-відшукували, та не знаходили.

Багатшими, зеленішими стали Карпати, коли над ними замість грон калинових замайоріло червоне полотнище, а під ним гуцул-трудар розпростав свої широкі й дужі плечі. Відтоді, як зоря Радянська засвітила, то й калини в горах більше стало. І кожний гуцул вже знаходив оті червоні грона. І жоден не зривався зі скелі і не падав, бо калинонька зацвіла й по низу, доступною стала, плідніше зародила.

— А хто його знайде, калинове гроно, того щастя проводитиме цілий вік,— оповідав старий гуцул. Правду вірну оповідав. Тепер кожен щастя має.