Із приходом пори Різдвяних
свят ми поринаємо на три тижні у чарівний світ, створений уявою й
фантазіями багатьох поколінь наших предків. Це світ, наповнений
народними повір’ями, билицями та легендами про неймовірні чудеса та
надприродних істот.
Буцімто, тоді розкриваються небеса, вода перемінюється у вино, а в домашніх тварин прокидається дар розмовляти людською мовою.
Водночас
протягом цієї перехідної пори року до осель наверталися душі померлих й
активізовувалася всіляка "нечиста" сила, а також пов'язані з нею
чаклуни та відьми.
Святий вечір
Головним ритуалом
Різдвяних свят в українців вважалася колективна родинна вечеря на
різдвяний Святвечір. Вона присвячувалася душам померлих родичів і
предків, що, за народними віруваннями, приходили на цю "тайну вечеру".
Прихід цих особливих адресатів пожертви досягався через їхнє закликання
на трапезу. В гуцулів перед початком трапези на Святий вечір глава
родини, ґазда, брав зі столу миску з усіма святвечірніми стравами й,
передаючи її кому-небудь із домашніх, тут же, за столом, запрошував на
вечерю "божих і грішних душ", з тим щоби "вони на тім світі так
вечерили, йик ми тут".
Різдвяне меню на Буковині та в східних
районах області зазвичай складалося з 12 страв. Обов'язково варили кутю,
яку тут називали пшеничкою; її підсолоджували медом і додавали горіхи
та перетертий мак. У наддністрянських селах Сокирянщини до різдвяного
столу також подавали голубці з кукурудзяними крупами та вареники з
різноманітною начинкою: чи з вишнями, чи з черешнями, чи зі сливками, чи
з картоплею, чи з капустою. На сусідній Кельменеччині меню було
розмаїтішим: пиріжки з картоплею, знову ж вареники з капустою або
картоплею, пампушки, з часником, гриби, риба, рибна юшка, бурячок,
бобові (боби, горох або квасоля), узвар тощо. У народному календарі
Буковини, складеному і виданому ще у ХІХ ст. етнографом Григорієм
Купчанком, перераховано страви, які готували до святкової вечері місцеві
господині: пшеница, тобто кутя, галушки, боби, пироги, квасоля,
печериці, сливи (чорнослив), риба, сушені овочі. Також буковинки пекли
пироги, книші з маком, із капустом, із горохом та ін. Страви накладали
на застелений скатертиною стіл, під яку попередньо вистеляли сіно.
Це
символічне жертвоприношення закріпилося в різдвяній обрядовості у
вигляді ряду характерних звичаїв, як-от: тримати порожнім одне місце за
святковим столом, накривати на стіл на одну особу більше, ніж є
присутніх тощо. Поширеним є звичай зоставляти після різдвяної вечері
весь посуд із залишками страв на столі на всю ніч - із вірою, що вночі
прийдуть на трапезу душі померлих предків.
Примітно, що
старожитньої традиції намагаються дотримуватися і в приміських селах під
Чернівцями, жителі яких значною мірою перейняли урбанізований спосіб
життя. Під скатертину, скраю столу, кладеться жмут сіна. Основною
стравою, як і скрізь, є варена пшениця, приправлена цукром або медом, а
також меленим горіхом і маком. Обов'язковими є гриби та узвар із
сухофруктів. До традиційних страв також належать колочена фасоля,
варений біб, вареники з капустою та з картоплею, смажена риба,
оселедець. Не обходиться різдвяна вечеря, як і жодне народне свято, без
голубців (або, як тут кажуть, голобців) - звісно, пісних. Ще на стіл
накладають салат із бурячка з грибами, а хороші господині можуть
почастувати свою родину пампушками з вишневою начинкою.
Окрім
дорослих, до різдвяної магії трішки долучалися і дітлахи. Велике
задоволення як найстаршому поколінню, так і наймолодшому приносила
обрядова гра з імітуванням квочки, що подекуди у наших селах збереглася
до сьогодні. Діти залазили під стіл, де вже було настелено сіно, і
"квокали": "Квок, квок, сорок дев'ять курок, п'ятдесятий кугут". Казали,
що як так робити, то будуть ранні курчата. За це їм давали горіхи,
цукорки, печиво. А ще дітлахи залазили під стіл і запитували звідти: "А
що хочете?" А дорослі відповідали приказкою про сорок курок і кугута й
кидали винагороду - горіхи та солодощі. На Кельменеччині діти "квокали"
під столом, щоби у новому році в господарстві були квочки. А після
завершення трапези у буковинців і зараз, як і сто літ тому, прийнято
ходити з вечерею до родичів і сусідів. І поки житиме ця гарна традиція в
нашім народі, доти і стоятиме наш буковинська земля.
На Різдво
прийнято було колядувати – обходити оселі, виконуючи величально-вітальні
пісні (колядки) і речитативні формули (віншівки). Група чоловіків,
неодруженої молоді, дітей заходила на подвір'я кожної хати, славила
господарів, бажала їм здоров'я, щастя, щедрого врожаю, достатку, за що
отримувала певну винагороду. В основі цих обходів - магічна ідея
«першого дня», згідно з якою побажання, висловлені на новорічні святки,
мали здійснитися.
Колядування
Колядування звичай, що
дійшов до нас ще з язичницьких часів, однак з часом він частково
християнізувався. Тому колядки мають не лише релігійні, а й світські
мотиви – мирної хліборобської праці, громадського і сімейного побуту та
ін.
У різних місцевостях України обряд колядування мав свої
відмінності. На східній Україні переважали обходи з різдвяною зіркою, на
західній – з ляльковим або живим вертепом. Крім релігійної народної
драми, розігрували театралізовані сценки з масками. Одна з таких сценок
називається «Коза» – театралізований обряд-гра з масками, що мав свій
усталений сценарій, пісенний і музичний репертуар. Парубок перевдягався в
козу (вивернутий кожух і дерев'яний макет голови тварини). Центральним
моментом ритуального дійства був танець Кози, її «вмирання» і
«воскресіння», що символізували циклічний колообіг часу, прихід нового
року.
Колядки виконували колективи (співочі ватаги, гурти)
різного складу: парубочі, дівочі, дитячі, старечі. Дитячі колядки були
дещо спрощеними – в основному це прохання винагороди.
Гуртувалися
колядники за територіальним принципом – по окремих вулицях або кутках.
Обов'язково обирали серед себе старшого (отамана, березу) та міхоношу,
який носив зібрані продукти та подарунки. До складу ватаги незрідка
входили музики й танцюристи.
Ось одна з Буковинських колядок;
Гой, Цильчику-Васильчику,
Посієм тебе в городчіку, - 2 р.
Та й будем тя (тебе) шанувати,
Сім раз на день поливати, - 2 р.
В недільку рано вершки рвати,
Нашу й Маланку й обтикати. - 2 р.
Наша й Маланка незродна й була,
Йшла дорогою та й повернула. - 2 р.
Наша Маланка на штири дошки -
Пустіть Маланку до хати трошки. - 2 р.
Маланочка й Петрівочка
Не виспалася, бо й Маланочка. - 2 р.
Шовки й пряла, кідрі ткала,
Та й до мамочки висилала. - 2 р.
Ой мамочко-голубочко,
Прийми шовки, прийми кідрі, - 2 р.
Прийми дочку - Маланочку.
Не мої шовки, не мої кідрі,
Не моя дочка-Маланочка. - 2 р.
Вертеп
Перша згадка про вертеп в
Україні датується 1533 роком, коли він став одним із засобів
внутріцерковної боротьби. Його розповсюджували в Україні викладачі
братських православних шкіл, семінаристи, бурсаки.
Спершу
популяризація вертепу підтримувалась, але з посиленням антидержавних,
антиклерикальних настроїв, вертепне мистецтво почали забороняти. Вертеп
зазнав гоніння, із пласта офіційної культури він повільно перейшов в
пласт культури неофіційної, народної, пройшовши стадію професійної
літературної обробки.
Поряд здавна існував вертеп не просто як
веселе видовище або ілюстрація до біблійного сюжету, але як енциклопедія
народного життя. Мабуть, в цьому загадка його буття.
В ХІХ ст.
на зміну лялькарям-семінаристам і бурсакам прийшли селяни, міщани,
солдати, торговий люд. Вертепні спектаклі показували не стільки в
садибах, заможних селянських хатах, скільки в балаганах, на торгових
площах.
А на початку ХХ ст. різноманітних вертепних хатинок в
Україні було багато. Вони кочували в межах повітів або ж губерній. Таким
чином вертеп можна назвати прообразом театрів ляльок.
Вода як
магічний засіб слугувала основним дублером вогню і в обрядах
символічного знешкодження відьом та інших персонажів демонології. Це
відбувалося через потоплення у водоймі (здебільшого протічній)
ритуальних об'єктів або звичайних ужиткових предметів, які символізували
чи асоціювалися з чаклунством та нечистою силою. Паралельне
використання або і взаємозаміна води та вогню у захисній календарній
магії безпосередньо перегукується з історичною практикою проведення
громадою самочинних дізнань стосовно осіб, запідозрених у відьомстві та
чаклунстві, яких випробовували як вогнем і димом, так і водою.
Водохреща - Маланка