Федір Товканець із Голубиного ніколи зла не робив простим людям, лише панам біду глядав. А сильний був — з трьома розшибався, і не могли го побороти. Раз ішов додому, в Голубине, а коло мосту на нього три шандари чекали. Вискочили ід ньому — а він їх всіх трьох згріб і верг із моста У воду.
Дуже за ним ходив шандар Хабаль. Хтось вповів шанда-ру, що Товканець у Страбичові гуляє на свадьбі. Пішов туди Хабаль і взяв із собою ще двох шандарів. Лишив їх надворі, каже:
— Як треба буде — свисну.

Зайшов Хабаль до хижі, а Товканець сидить за столом.
— Вип'ємо, Митре?
— Вип'ємо, Федоре!

Коли Товканець подавав погар, Хабаль хотів го закувати в наручники, та не встиг, бо Товканець так го вдарив, що шандар на місті вмер, не встиг засвистати. А два другі шандари, як учули у хижі ларму,— втекли.

Товканець мав у кожному селі своїх людей. Одним давав гроші, других гостив. Коли розбив корчму, викотив бочки на вулицю:
— Пийте пиво, добрі люди.

Багачі навели на нього шандарів, коли був у Бистрому, коло Сваляви. Обступили його там і застрілили.