Столиця Західно-української народної республіки

Микола Литвин

Напередодні листопадового вибуху

Наприкінці Першої світової війни революційний вир захопив і Карпатський край. Національний рух галицьких українців особливо активізувався після утворення Центральної Ради у Києві, проголошення Української Народної Республіки і Української Республіки Рад.

1 січня 1918 р. біля книгарні НТШ у Львові зупинився чорний автомобіль, із якого на промерзлу бруківку вийшли чотири незнайомці. Невдовзі у їхніх руках був стос свіжонадрукованих книг і українських часописів. Перехожі, звичайно ж, не здогадувались, що це були українські відпоручники мирної делегації у Бресті, у тому числі колишній "революційний губернатор Східної Галичини" Дмитро Дорошенко (1882-1951). Опісля, перед відбуттям до Бреста, вони наспіх переговорили із групою українських послів,-висловивши надію, що "незадовго матиме Львів спромогу зноситись свобідніше з Києвом"¹. Через кілька днів у львівському часописі "Українське слово" з'явився привітальний вірш-звернення Олександра Колесси до Великої України:

Гей! В Києві ревуть і дзвони і гармати!
Мов полки прадідів воскресли з-під могил
І молодих, нових набрали сил,
Щоби ще раз за Тебе умирати!
Ти чуєш клич трембіти з Чорногори?
Ти чуєш зойк конання з-за Карпат?
Ти знаєш Галича журбу велику й горе?
Чи знаєш, як за братом тужить рідний брат?
Прийми ж поклін і від землі Данила!
Скріпи склепіння Твойого хорому,
Простри над людом волі тихі крила
І йди назустріч сонцю золотому!. .

А вже у ніч з 8 на 9 лютого дипломати суверенної УНР домоглись підписання у Бресті із воюючими сторонами довгожданного миру. Про це стало одразу ж відомо не тільки у Києві, але й у Львові. На другий день, 10 лютого, львів'яни стали свідками величної української маніфестації на честь заключения мирного договору з Україною. У цей недільний полудень на площі Ринок зібрались тисячі українців: залізничники з оркестром, шкільна молодь, стрільці, члени "Сокола" з городоцького передмістя... З балкону "Просвіти" їх привітав посол Кость Левицький (1859-1941), зазначивши, "що саме наша молода держава перша простягнула руку до згоди, перша здержала криваву війну". Відтак громовицею пронеслись здравиці на честь Центральної Ради і Ради народних міністрів, залунало "Вже воскресла Україна..."і похід рушив вулицею Коперника, повз пошту, до Музичного інституту ім. Лисенка (нині площа Шашкевича, музучилище). Знову відбувся мітинг. Із балкону виступив досвідчений посол Лонгин Цегельський:

- Се не случай, що наша держава заключує нині мир, бо через цілу історію українського народу тягнеться нитка згідливості, культури та терпимості. Навіть ті сусіди, що нам тут не хочуть признати ніяких прав, ті дістають в Українській Республіці широку автономію...

- Слава!.. - виступ посла заглушувало радісне багатоголосся львів'ян. Після від співання "Вже воскресла Україна", "Ми гайдамаки", "Не пора" мітинг закінчивсь¹. Але політичні дебати продовжились поруч, у парку. У руках багатьох було свіже число "Українського слова", у якому посол закликав "стрясти із себе апатію зневіри" і "підняти національний дух". Наприкінці тексту - велика біла пляма: значну частину статті конфіскувала цісарська цензура. Через день, 12 лютого, у залі "Української бесіди" відбулось зібрання української громадськості, яке обговорило "становище українців м. Львова до миру з Україною", а також схвалило "заключения миру між Україною й осередними державами" і повернення "многостраждальної холмської землі і Підляшшя" до "матірного краю - України". Закінчилися урочистості прийняттям телеграми, яку запропонував Михайло Лозинський: "Збори Українців міста Львова засилають свій гарячий привіт і глибоку подяку Українській Центральній Раді, Українській Раді Народних Міністрів та Українській Мировій Делегації за заключенє мира, що ставить Україну в ряд держав культурного світа"².

Активність українців усерйоз занепокоїла польські шовіністичні кола, галицькі газети заполонили "протести" польської академічної молоді, філософів, політиків. Зокрема, 13 лютого у середовищі польських професорів, доцентів Львівського університету народилась цинічна резолюція: "Берестейский договір противиться непередавненим правам поляків і їх найсвятійшим почуванням. Кривавий біль і жаль переймає польські серця до глибини. Берестейський договір нарушує східні границі польського конгресового королівства... Берестейський договір представляється насильством... Се новий розбір Польщі". Пішли у хід і кулаки. Зокрема, 14 лютого поляки на вулиці підступно побили дружину відомого адвоката і четаря УСС Стефанію Новаковську. Цей факт український часопис підсумував так: "Полилася перша кров на доказ, що поляки хочуть з нами від тепер жити в згоді.

Поляки дали незбитий доказ, як вони розуміють відношене до нас та чого від нас хочуть". У відповідь українські професори і доценти Університету 21 лютого ухвалили розважливу заяву, у якій грунтовно доводилась про українськість Підляшшя і Холмщини. Ідеї договору схвалив і митрополит Андрей Шептицький³.

На підтримку дій уряду УНР 3 березня повсюди відбулись "свята миру і державності". Особливо величаво вони пройшли у Львові (60 тис. чоловік).

У цей день поетеса Уляна Кравченко написала "Молитву":

Держи, хорони нас. Великий, Єдиний,
З низу сліз і крові, благаєм Тебе!
Ти всякої днини своєї Вкраїни
Є захист. Святися нам Ім'я Твоє.

Спільність устремлінь всіх українців до державного самовираження і єднання засвідчив також імпровізований мітинг, що відбувся 6 березня на львівському вокзалі. Цього надвечір'я у місті зупинився ешелон військовополонених наддніпрянців, який з ініціативи Союзу визволення України направлявся із Фрайбурга до Володимира-Волинського. Козацтво привітав посол Л. Цегельський, побажавши куреню "успіхів і щастя у вірній службі Українській Центральній Раді".

У відповідь виступили: курінний Ганджа, сотник Сергієвський, рядовики Балицький і Славинський. На превеликий сором галичан зустріч була затьмарена злісним інцидентом: польські залізничники підступно поздирали із вагонів синьо-жовті прапорці і великий малиновий прапор із гербом України і синьо-жовтими стяжками з написами "Вже воскресла Україна і слава і воля"⁴.

Водночас галицькі часописи із сумом писали про злодіяння муравйовців у столиці. Зокрема, 9 березня "Українське слово" у репортажі "Масові розстріли у Києві" інформувало: "Жертвою большевицьких самосудів впало 5000 українців цивільних і офіцерів, 300 офіцерів російських і інших народностей. Большевики не дарували життя нікому, від кого бодай трохи заносило "буржуазією"...". Такі повідомлення гасили пробільшовицькі настрої бідноти, носіями яких ставали тисячі галичан-військовополонених із Росії.

25 березня у Львові, в залі Музичного інституту імені Лисенка, відбувся зізд українських нотаблів - спільне зібрання 500 представників українських партій. Серед гостей був представник УНР генерал Коленко. Делегати насамперед привітали проголошення незалежної Української Народної Республіки, а також ухвалили резолюцію із такими вимогами: "з українських земель Галичини та Буковини утворити окремий державний організм; надання національним меншостям на цій території повного забезпечення їх національної автономії та політичної рівноправності; припинення насильницької колонізації Холмщини; злука всіх національних сил"⁵. Як бачимо, з'їзд взяв курс на відновлення у краї української державності, створення засад демократичного суспільства. Реалізуючи ці плани, Українська парламентська репрезентація домагалась від уряду відмови від будь-якого утиску "правнодержавного становища Східної Галичини", зменшення у краї контингенту австрійських військ, заміни військової адміністрації цивільною, виділення коштів для закупки на Великій Україні хліба, якнайшвидше повернення до рідних домівок біженців і переселенців, припинення польського терору на Холмщині і Підляшші. Для консолідації і зміцнення національного господарського життя у квітні засновано Український банк. Після довготривалої вимушеної перерви у травні проведено з'їзди бідної школи", Союзу українок, які висловились за активізацію громадської діяльності українського учительства і жіноцтва. Почали відроджуватись товариства "Сільський господар" і "Пласт". Масово приймались протестаційні листи і декларації українського населення до цісаря. У вересні українська вічева хвиля заполонила Львів. Учасники віч та мітингів вимагали об'єднання всіх українських земель в український коронний край з окремим сеймом, намісником і українською адміністрацією, а також якнайшвидшої ратифікації Австро-Угорщиною Брестського мирного договору. Ці вимоги підтримало також українське населення Відня. Ще радикальнішу резолюцію ухвалило двохтисячне повітове віче 7 жовтня у Сколе, висловивши "привіт Українській державі з бажанням злуки всіх українських земель"⁶.

Галичани пильно слідкували за подіями на Великій Україні, з ознайомлювальними місіями туди неодноразово виїжджали галицькі парламентарі. Особливо плідними були їх зустрічі із наддніпрянськими дипломатами в Австро-Угорщині. 4 жовтня сеймовий посол Семен Бітик (1876-1934} вніс до палати послів таку заяву: "Український народ, який в Австрії числить більш 4 мільйонів, а на Україні більш 40 мільйонів населення, є положеним між слав'янськими державами і межує також з румунськими, турецькими і угорськими племенами. Український народ мусив через сотні літ досвідчувати на собі гніт і поневолення з боку слов'янських правительств і бути ограблении з своєї самостійності на цілі століття так само з боку польського як і російського правительства. Тому домагаємося права самоозначення також для українського народу. На основі права самоозначення жадаємо далі, щоби австрійсько-угорська і німецька скрита окупації українських областей, як наслідок берестейського мирного договору була знесена... Український нарід жадає як одинокої умови свойого національного життя між свобідними державами Європи, сполучення всіх українських областей Австро-Угорщини, Холмщини, Підляшшя і Волині з областями України в Одну самостійну республіканську державу, яка є і остане независимою від всіх слов'янських і других сусідніх держав...". Такого вільнодумства з уст українця цісарський парламент, мабуть, ще не чув. Але, очевидно, очікував.

Імперія затріщала... На порядку денному постало питання про формування тимчасового сейму, який би мирним і законним шляхом перебрав владу. Ядром Української Національної Ради стали українці віденського парламенту, які залучили до організаційної роботи всіх сеймових послів із Галичини та Буковини, чотирьох представників галицьких партій - національно-демократичної, радикальної, християнсько-суспільної та соціал-демократичної, буковинських партій - національно-демократичної, соціал-демократичної і радикальної, а також посланців академічної молоді. У керма організаційного Проводу Ради став голова парламентської репрезентації Євген Петрушевич. В умовах глибокої державної кризи 18-19 жовтня 1918 р. у Львові відбулась конституанта - представницьке зібрання (близько 500 чол.) українських послів до парламенту та крайових сеймів Галичини і Буковини, єпископату, делегатів українських партій, яке й обрало Українську Національну Раду на чолі з Євгеном Петрушевичем. Згідно з ухваленим там же, у Народному домі, Статутом вона дістала право і обов'язок: "а) виконати в хвили, яку признає за відповідну іменем українського народу австро-угорської монархії, його право самоозначення та рішити про державну судьбу всіх областей тим народом заселених; б) предпринята всі постанови та заходи репрезентативного, законодатного та адміністративного характеру, щоби своє рішення під а) перевести в життя." Водночас у своєму Маніфесті Українська Національна Рада проголосила:

1. Ціла етнографічна українська область в Австро-Угорщині, зокрема Східна Галичина з граничною лінією Сяну з влученням Лемківщини, північно-західна Буковина з містами Чернівці, Сторожинець і Серет та українська полоса північно-східної Угорщини - творить однопільну українську територію.
2. Ся українська національна територія уконститовується отсим як Українська держава...
3. Взивається всі національні меншости... негайно вислали своїх представників до Української Національної Ради в кількості, відповідуючій їх числу населення.
4. Українська Національна Рада виготовить конституцію для утвореної сим способом держави на основах: загального, рівного, таємного і безпосереднього права голосування з пропорціональним заступництвом, з правом національно-культурної автономії..."⁷.

Як бачимо, конституанта взяла курс на легальне й мирне перейняття державної влади. Національна Рада навіть не допускала, що владу треба буде здобувати. її поважна більшість міркувала: австрійський уряд звелить своїй адміністрації передати урядування в руки нового намісника і старост-українців і все задумане належно здійсниться.

Наступного недільного дня, 20 жовтня, на площі св. Юра відбувся величавий мітинг львів'ян. Біля соборної брами була встановлена трибуна, на яку піднялась група українських послів. Першим виступив Кость Левицький, повідомивши "рішення Української Національної Ради про утворення Української Держави в межах Австро-Угорщини". За ним - соціал-демократ Семен Вітик. У цей погожий день на площі і в парку, де планувалось спорудити пам'ятник УСС, ще довго лунали патріотичні пісні. У понеділок, 21 жовтня, знову загомонів великий зал Народного дому. Сюди з'їхалося дві тисячі українських відпоручників з усього краю. До президії запрошено митрополита Андрея Шептицького, послів Костя Левицького, Миколу Василька. Відкрив зібрання Євген Петрушевич: "Ми проголосили свою державу. Є се по придніпрянській Україні, Кубані і Кримі четверти з черт самостійна держава на українській території". Потім голова парламентської репрезентації розкрив зміст Статуту новоствореної Української Народної Ради, який присутні одноголосно схвалили. 23 жовтня про "крамолу" галичан офіційно довідався австрійський прем'єр, прийнявши представників Української Національної Ради Є. Петрушевича і М. Василька. Суботнього ранку 26 жовтня галицька столиця продовжила вільнолюбні акції. З ініціативи єврейських партій у місті відбулися чотири багатотисячні єврейські віча. Побували там і виступили українські посли. У резолюціях віч лунав заклик до "утворення палестинської держави", а також "по-витано молоду свободу українського і польського народів і висказано бажань, щоб і поляки за приміром українців признали жидівському народові повні народні права". Подібні резолюції, без сумніву, додавали сил і наснаги українцям⁸.

На жаль, осідком Ради, усупереч думці широкої громадськості, став Відень, де все ще діяв старий парламент, а у його складі український парламентський клуб на чолі з Є. Петрушевичем. Тому вже через кілька днів у Львові було сформовано філію Національної Ради, яка обрала своїм головою К. Левицького, його заступником І. Макуха, секретарями В. Бачинського, О. Назарука, скарбником І. Курівця, контролером О. Барвінського. І саме ця філія стала серцем назріваючої народної революції, бо віденський центр виявився надто загальмованим. Із львівською філією тісно співпрацював (фактично її активізував) Центральний Військовий Комітет, що виник під керівництвом поручника Івана Рудницького у вересні того ж року на основі Віденського революційного гуртка (створений 31 травня 1917р.). До нього входили досвідчені старшини-фронтовики Сень Горук, Дмитро Вітовський, Дмитро Паліїв, Володимир Старосольський, Леонід Огоновський, які активно вели пропагандистську роботу у військах. Тим часом назрівав конфлікт, який неможливо було владнати мирно, позаяк одна молода держава відмовляла у праві на існування іншій.

Листопадовий чин

Сталося так, що головним противником відродження української державності в Галичині стала не агонізуюча імперія та її адміністрація у Львові, а націоналістичні сили і військові кола шляхетської Польщі, яка теж йшла до відродження. Завдяки таким польським "аргументам" як "державотворча нездатність" галичан та необхідність об'єднання прикарпатських ; земель у "стратегічну Польщу, яка охороняла б Європу від більшовиків", її діячі, в першу чергу, Польський Національний Комітет у Парижі, заручилися підтримкою США і країн Антанти. Утворена 28 жовтня у Кракові Польська Ліквідаційна Комісія проголосила, що вся Галичина повинна відійти до Польщі і попередила Відень та австрійського намісника генерала Кароля фон Гуйна, що переймає владу у краї. Збройний виступ поляків у Львові був запланований у ніч з 2 на 3 листопада. Приїзд Комісії до міста для реалізації цих планів очікувався 1 листопада⁹. Конфлікт між українцями і поляками ставав неминучим... Похмурого дощового надвечір'я 31 жовтня члени Національної Ради і Військового Комітету обговорювали у Народному Домі (вул. Театральна, 22, третій поверх) результати останніх переговорів К. Левицького з австрійським намісником у Львові. Посилаючись на відсутність вказівок з Відня, генерал Гуйн відмовився передати владу українцям. Незважаючи на реальну загрозу з боку поляків, тим більше у зв'язку з приїздом наступного дня Польської Ліквідаційної Комісії, Л. Цегельський і ще дехто пропонували чекати обіцяного Віднем маніфесту. Проти цього зволікання виступив Дмитро Вітовський - сотник легіону Українських Січових Стрільців, підвищений до отамана і призначений командувачем військовими силами. 30-річний старшина був селянським сином із Медусі, що під Галичем. Ще в Станіславській гімназії, а потім у Львівському університеті втягнувся в національно-визвольний рух, за участь у студентських виступах був виключений з університету. З початком світової війни командував сотнею в леґіоні УСС, брав участь у боях і походах січовиків, двічі нагороджений медалями Хоробрості¹⁰. "Вітовський був одним із найпопулярніших старшин, - писав його бойовий побратим О. Кузьма. - Чистий характер, гарний промовець, завзятий націоналіст-самостійник, і тому серед стрілецтва займав місце його духовного провідника". Від імені Військового Комітету Д. Вітовський заявив:

- Якщо цієї ночі ми не візьмемо Львів, то завтра візьмуть його поляки!
- Чи ви справді готові здійснити військовий переворот? - спитав його обережний К. Левицький.
- Цілковито.
- І коли ви думаєте приступити?
- Сьогодні вночі близько четвертої українські вояки під проводом старшин роззброять австрійські частини і обсадять будинки всіх державних, крайових і міських установ. Те саме має статися в цілому краю, - відповів Дмитро Вітовський чітко, по-військовому.

Рішучість і впевненість воєначальника переконала навіть найбільш обережних членів Національної Ради. Рішення про збройне повстання в ніч на 1 листопада було прийняте. Відтепер долю Галичини вирішували війська. Ще у вересні українські старшини львівського Гарнізону та армійських частин в Галичині і Буковині утворили таємний Центральний Військовий Комітет, який консолідував і здійснював підготовку українських збройних сил у складі австрійського війська. До нього входили сотники Д. Вітовський, В. Перський, Н. Гірняк, поручники І. Рудницький, В. Старосольський, О. Баб'як, Т. Мартинець, четарі Л. Огоновський, О. Караван, Д. Паліїв, М. Коновалець (брат полковника Є. Коновальця). їх зусиллями була здійснена підготовка до повстання військових сил у Львові, Станіславі, Чернівцях, Коломиї, Золочеві, Перемишлі. Спроби встановити зв'язок з фронтовими галицькими частинами не вдалися: австрійський уряд навмисне розкидав їх подалі - на італійський і сербський фронти та Україну. З ініціативи Центрального Комітету утворилися окружні військові комітети для роботи серед частин і населення краю. На жаль, Українській Національній Раді через заборону австрійського командування не вдалося перекинути до Львова загартований у битвах світової війни 2,5-тисячний полк УСС з Чернівців. Військовий Комітет змушений був використати сили, які мав під рукою.

Отже, головну збройну силу повстання склали українські стрільці і старшини львівського Гарнізону, які переважали в 15-му тернопільському, 19-му львівському, 41-му чернівецькому полках, 30-му, 50-му, 90-му окремих куренях. 25 жовтня їх загальна чисельність досягла 2400 чол. Проте більшість частин не були бойовими, в них проходили службу багато непридатних до строю стрільців-виздоровців. Не вистачало старшин. І все ж, Національна Рада мала реальну військову силу¹¹. Тим часом поляки розраховували без ускладнень приєднати західноукраїнські землі, про що свідчив наказ 52-річного начальника штабу генерала Тадеуша Розвадовського, надісланий до Львова генералу Лямезану де Салену вранці 1 листопада: "Князь Вітольд Чарторийський призначений генеральним комісаром для цілої Галичини і зараз обіймає управу з рук генерала-полковника графа Гуйна. Начальну Команду війська в Галичині обіймає наразі генерал дивізії Пухальський"¹².

Вже знайомий галичанам як ворог Українських січових стрільців Ля-мезан де Сален призначався військовим комендантом Львова. Цей польський вельможа мав і особисті інтереси у Східній Галичині: оженившись з вдовою Урбанською, він став володарем земель і маєтків на Тернопільщині. Але події в Галичині розгорнулися за українським сценарієм. Уже пополудні 31 жовтня Дмитро Вітовський і його начальник штабу Сень Горук (1873-1920) розісланій кур'єрів, переважно львівських студентів і гімназистів, з наказом до комісарів, або, де їх не було, просто до відомих діячів у ніч на 1 листопада перебирати владу на місцях. Командирові легіону УСС отаману Осипу Букшованому (1890-1937) командувач велів негайно виїхати з бойовими частинами до Львова. Комісару Перемишля В. Загайкевичу наказав силами 9-го полку зайняти місто і за всяку ціну знищити міст через Сян, щоб не пропустити через ріку "ні одного поляка". Водночас всі отримали розпорядження мобілізувати до Львова добровольців.

Увечері того по-осінньому холодного, дощового і вкрай напруженного дня отаман Вітовський зібрав у Народному домі нараду старшин. З'ясувалося, що у розпорядженні штабу повстання сил було менше ніж передбачалось - до 1400 стрільців і 60 старшин. Кожен із 35 присутніх командирів отримав конкретні бойові завдання для захоплення найбільш важливих об'єктів Львова, роззброєння неукраїнських підрозділів і частин. Між іншим, Вітовський використав при цьому австрійський план, розроблений на випадок повстання поляків - що це зможуть здійснити українці, його творці мабуть не вірили. Зразу ж визначили ряд об'єктів (військові склади на Янівській, анґар на Левандівці), для яких не вистачило сил, а для деяких - замало (головний вокзал, кадетська школа, цитадель). І хоча вірили в удачу, все ж Вітовський попередив, що в разі поразки - відступати до Красного.

Коли на ратушевій вежі пробила четверта, українські військові сили почали діяти. Першим порадував поручник Ілько Цьокан, який повідомив: австрійські, німецькі і угорські підрозділи будуть додержуватись нейтралітету. Невдовзі загін поручника Мартинця захопив ратушу, а хорунжий Сендецький з 75 стрільцями оволодів намісництвом і заарештував генерала Іуйна. Ветеран легіону УСС четар Гриць Трух зайняв комендатуру і полонив генерала Пфефера, а четар Л. Огоновський роззброїв в казармі на Казимирівській двісті поліцаїв. О п'ятій ранку відключено міський телефон і телеграфну лінію із Заходом. За кілька годин зайнято вокзали - головний, Підзамче, Персенківку, Личаків. З кожним звітом зростала впевненість й Української Генеральної Команди (так тепер іменувався ЦВК), яка розміщувалась у Народному домі. Удосвіта Львів повністю контролювали українські війська, на його вулицях з'явилися озброєні патрулі з синьо-жовтими стрічками на шапках, а над міською ратушею замайорів синьо-жовтий прапор, виготовлений панею Марією Лазорко (дружина директора "Народної Торгівлі") і встановлений 17-літнім вістуном Степаном Панківським (героїчно загинув у бою під Вовчухами у березні 1919 р.). О 7. 00 командувач українськими військовими силами Д. Вітовський з великим піднесенням віддав рапорт К. Левицькому про те, що, не втративши ні одного стрільця, його війська оволоділи Львовом. "Хто з очевидців забуде той історичний день 1 листопада 1918р., коли прастарий город князя Льва став знову столицею Української держави? - писав історик Олекса Кузьма. - В чиїсь тямці затерлись могутні вражіння надзвичайної картини, коли з високої ратушевої вежі, намісництва, сейму та всіх державних будинків, військових і цивільних, замаяли синьо-жовті прапори на знак, що тут влада не австрійська, але українського народу"¹³.

Пополудні відбулося формальне перебрання влади від цісарського намісника. Зокрема, після підписання протоколу намісник Гуйн передав усю владу своєму заступникові В. Децикевичу, а він уже на основі цісарського маніфесту від 16 жовтня 1918 р. передав її Українській Національній Раді. Уже 1 листопада на мурах Львова з'явилася відозва Української Національної Ради: "Волею українського народу утворилась на українських землях бувшої австро-угорської держави Українська Держава. Найвищою державною властю Української Держави є Українська Національна Рада. З нинішнім днем Українська Національна Рада обняла владу в столичнім місті Львові і на цілій території Української держави. Дальші зарядження видадуть цивільні і військові органи Української Національної Ради. Взивається населення до супокою і послуху сим зарядженням. Під сею умовою безпечність публичного порядку, життя й маєтку, як також заосмотрення в поживу вповні запоручається." Того ж дня Національна Рада звернулася і до населення Галичини:

"Український народе! Голосимо Тобі вість про Твоє визволення з віковічної неволі. Від нині ти господар своєї землі, вільний горожанин Української Держави... Доля Української Держави в твоїх руках. Ти станеш як непобідний мур при Українській Національній Раді і відіпреш всі ворожі замахи на Українську Державу..."¹⁴.

Отже, вже в перших документах керівники повстання намагалися заручитися підтримкою широких народних мас і, в якісь мірі, пророкували, що до перемоги ще далеко, боротьба лише розпочинається. Військові кола, і перш за все Д. Вітовській, одразу ж закликали зміцнити збройні сили, вважаючи украй необхідним посилити війська у Львові, над яким швидко збиралися грозові хмари.

На жаль, перший великий успіх породив передчасну ейфорію як в українських діячів, так і в народних масах. Чимало стрільців, вважаючи справу зробленою, вже на другий день покинули Львів і розійшлися по домівках. Увечері 1 листопада група галицьких діячів і військових відпровадила на вокзалі генерала Гуйна та інших високих чинів австрійської адміністрації. "Мені старому здається, - сказав на прощання Гуйн, - що справа не піде так легко, як почалася. Ваші противники - це завзяті люди". І він не помилився.

Становлення демократичної держави

Отож Львів став столицею нової української республіки, яка за площею - 70 тис. км2 - майже не відрізнялася від інших середніх держав континенту, скажімо, Австрії, Угорщини чи Греції. Правда, такою вона залишалась недовго, оскільки упродовж місяця майже половина її території була насильно відшматована Польщею і Румунією, а у січні ще й Чехословаччиною. На півночі потенції гальмувались військами Радянської країни. Отож осідками демократичного життя стали лише сорок українських повітів Галичини. Щодо населення - 6,2 мільйона людей, то нова республіка залишала позаду Швецію, Норвегію, Фінляндію, Голландію, Данію.

Але це, повторюємо, лише на початку листопада, наступні півроку - десь 5 мільйонів. 71 відсоток населення становили українці, 14 - поляки, 13 - євреї, 2 - інші, головно німці; 62 відсотки вважали себе греко-католиками, 18 - римо-католиками, 13 - іудеями, 6 - православними¹⁵. Більшість населення проживало в селах і займалось сільським господарством. Одразу ж після перейняття влади 5 листопада Українська Національна Рада звернулася до народу з програмним Маніфестом:

"Український Народе! Всенароднім зривом сотворив ти, Український Народе, на прадідній землі Осмомисла, Давида і Льва свою власну державу. Українська національна Рада в нашій старій столиці Львові взяла верховну державну власть у руки, а Український Нарід, всі його верстви, йдучи за її покликом, доховав сього з достойною подиву одчайдушністю в цілім нашім краю. По пятьсот сімдесят і осьми літах неволі, упокоения і наруги став ТИ, Український Народе, знов сам собі господарем на своїй землі, сам собі сувереном. Пірвані кількасотлітні кайдани, розвалена довговічна тюрма і перед Тобою, Український Народе, відчиняється соняшний шлях до світлої народної будуччини. Подвиг твій, се побіда правди над кривдою, волі над неволею, світла над тьмою, народоправства над олігархією, над поневоленєм більшості упривилейованою меншістю!

Український Народе! В сотвореній Тобою державі не буде поневолення нації нацією і не сміє бути панування багатших та економічно сильніших над бідними й економічно слабшими. В Українській Державі всі горожани без ріжниці мови, віри, роду, стану чи пола будуть справді рівні перед проявом, а наскрізь демократичний лад, опертий на загальнім, рівнім виборчім праві, від громади починаючи і на державі кінчаючи, забезпечить верховний голос у державі демосові, масам робочого народу. Хлібороб і робітник будуть основними керманичами держави. Український парламент, що вибереться і збереться зараз як тільки край успокоїться, переведе справедливу земельну реформу, силою котрої земля великих дібр перейде на власність малоземельних і безземельних. Робітниче законодавство забезпечить робітникові 8-годинний день праці, дасть обезпеку на старість і нездібність до праці і взагалі повну охорону праці...

Українці! Утривлєнє Української народної держави не можливе без народного війська, народної армії. Сю армію мусимо зараз створити, й тому взиваємо всіх Українців ставитися в її лави.

Український Народе! Переживаємо велику рокову хвилю. Будуємо будучність нашої землі. Лиш єдністю, карностю і напруженєм усих сил народу можемо сю будову довести до щасливого кінця. Ніхто, хто є Українцем, не сміє відтянтися від великого діла, від жертви для щасливої будуччини Українських поколінь! В ім'я сеї будуччини кличемо: Одностайно, однодушно, і з усією рішучістю вперед!

Слава Українській Державі! Слава Українському Війську! Слава Українському Народові!"¹⁶.

Західно-Українська Народна Республіка 1918-1919 pp.

Чи не правда, читачу, сказано досить сміливо і водночас зважено, обнадійливо?! Для реалізації цих поки що декларованих надбань і рубежів 9 листопада сформовано уряд - Державний Секретаріат (згодом - Рада Державних Секретарів ЗУНР) на чолі з адвокатом Костем Левицьким (1859-1941), вихідцем із сім'ї священика прикарпатського містечка Тисьмениці, депутатом австрійського парламенту і галицького сейму. Це був загартований політичний діяч. Саме він запропонував список свого першого кабінету міністрів, який Національна Рада затвердила без змін. За давньою парламентською традицією заприсягання Секретарів провів старійшина Ради Юліан Романчук. Урочисте зібрання Національної Ради відбулося наступного дня в палаті Намісництва. Раніше зібрання Ради проходили в будинку Ставропігії. Таким чином, відповідальні портфелі отримали Кость Левицький (голова Державного Секретаріату і секретар фінансів), Дмитро Вітовський (військові справи), Сидір Голубович (судівництво), Ярослав Литвинович (торгівля і промисловість), Олександр Барвінський (віросповідання і тимчасово освіта), Іван Мирон (шляхи), Олександр П'ясецький (пошта і телеграф), Іван Макух (публічні роботи), Степан Баран (земельні справи), Іван Куровець (охорона здоров'я), Антін Чарнецький (суспільна опіка і праця). Начальником Харчового уряду став Степан Федак. Як бачимо, галичани перейняли досвід Генерального Секретаріату Центральної Ради, а також подібних кабінетів країн Заходу, зокрема Англії. 9 листопада Національна Рада також затвердила нову назву держави: Західно-Українська Народна Республіка. її президентом одноголосно затверджено досвідченого правника Євгена Петрушевича. Над чим працювали і чого домоглися будівничі молодої держави? У першу чергу гаряче дискутували над проектами Тимчасового Основного закону ЗУНР (ухвалений 13 листопада 1918 p.), військової організації (Галицька армія), фінансової діяльності, державної адміністрації, відбудови залізничних шляхів тощо. Крім того, щодня обговорювали оперативну інформацію про хід боїв у Львові і повітах, зміст і тактику переговорів із польською стороною. Як бачимо, клопотів вистачало.

Битва за столицю

Не тільки українці, але й поляки не сподівалися, що "орлятам" вдасться так швидко отямитися і вже до кінця першого листопадового дня домоглися серйозного успіху. Але нічого дивного не було. По-перше, у двохсоттисячному Львові вони складали більшість. Поляки - жителі міста, нерідко жінки і діти - не тільки підтримали своїх бойовиків, але й самі брали участь у вуличних сутичках. По-друге, противнику вдалося швидко об'єднати військові сили міста. їх основу склали три формації:

1. Польська Організація Військова - колишні леґіонери бригади Пілсудського, добре організовані, але мали свої філії в Станіславі, Коломиї, Бродах та інших містах Галичини.
2. Польський корпус Допомоговий, провідником якого був Владислав Сікорський, складався з жовнірів і старшин на той час розформованого корпусу.
3. Польські кадри Військові, до яких горнулися різні товариства - "Сокул", "Гвязда", "Скала", а також молодіжні, студентські, жіночі організації. Загальне керівництво опозицією здійснював 44-річний граф Олександр Скарбек - лідер польського народно-демократичного руху в Галичині, колишній випускник Стрийської гімназії.

Вже 31 жовтня пополудні представники цих організацій провели таємну нараду в будинку на Личаківській16. Вони представляли близько 700 бійців¹⁷. Там і було вирішено об'єднатись під проводом командира артбатареї капітана Чеслава Мончинського. 13 років колишній студент філології Львівського університету повз до капітанського чину, але тут спритно використав момент і за три тижні львівських боїв став одразу полковником. Згідно з планом, який враховував незначну кількість військових сил, "орлятам" належало забарикадуватись у західній частині Львова і перш за все взяти контроль над головним залізничним вокзалом. Вже в другій половині дня південно-західна частина Львова стала вкриватися опорними пунктами польських бойовиків. У кількох місцях відкрилися пункти набору добровольців, які давали по 200-300 жовнірів щоденно.

Надвечір загони Мончинського зайняли райони Політехніки, собору св. Юра, костелу Ельжбети, оточили головну пошту, цитадель. Зростанню їх активності сприяла діяльність польських політичних партій у Львові, які 1 листопада утворили Польський Комітет Народовий. У своєму першому зверненні до населення комітет закликав "усіх боєздатних поляків до зброї". У цей вибухонебезпечний час супротивники вирішили врешті-решт сісти за стіл переговорів. 2 листопада із польськими представниками зустрілися авторитетні українські політики і громадські діячі К. Левицький, М. Лозинський, Р. Перфецький, Л. Ганкевич, Л. Цегельський, С. Федак і митрополит А. Шептицький. Але мирні аргументи українців - державний кордон по Сяну, культурна автономія поляків і євреїв у Галичині - польські політики відкинули, домагаючись для відроджуваної Речі Посполитої не тільки Перемишля, але й Львова.

І все ж, незважаючи на гострі протиріччя, сторони вирішили опублікувати відозву до населення із закликом до спокою і згоди. Наступного дня вона з'явилась на львівських мурах, але практично не була помічена громадськістю¹⁸. Але перші листопадові дні вже дихнули вогнем війни, хоча далеко не всі сприйняли її серйозно. Саме тому половина стрілецтва заспокоєно розійшлася по домівках, а на тривожні заклики Вітовського до міських і військових комісарів якнайскорше надіслати війська на захист столиці, відгукнулися лише Золочів, Щирець і Кам'янка-Струмилова. Тим часом становище українських військ у Львові різко погіршилося. Вітовський був шокований, коли начальник штабу отаман Сень Горук повідомив, що у строю залишилося лише 648 стрільців і старшин. Про спроби задушити хоча б головні ворожі вузли опору не було й мови. Годі було втримати головний вокзал, за який одразу ж зав'язалася завзята боротьба. Для його оборони було виділено лише два десятки стрільців, що стало одним з найгрубіших прорахунків командування. Бо коли Мончинському стало відомо про наявність на складах товарного двору великої кількості зброї, він кинув туди сильний загін.

Захоплених трофеїв вистачило для чотирьох тисяч бойовиків. Тому вже до кінця дня полякам вдалося зайняти головний вокзал. Отже, день 2 листопада пройшов під знаком їх зростаючої активності. Дмитро Вітовський всі свої надії пов'язував з легіоном УСС. Та січовики забарились. По-перше, не дуже поспішали, бо не гадали, що поляки зможуть чинити серйозний опір новій владі. По-друге, залізничники, майже виключно - поляки, саботували всі розпорядження командира легіону сотника Осипа Букшованого. Отож тільки під вечір 3 листопада перші транспорта січовиків прибули до приміської станції Сихів. Якраз у цей час відбулася зміна командування. У надзвичайно складній ситуації Дмитро Вітовський не витримав напруги і звернувся до К. Левицького з заявою про відставку. Саме тоді до Львова прибув знаний отаман Гриць Коссак. Йому було 36 років - колишньому народному вчителеві Дрогобиччини, відомому громадському діячеві, організаторові товариства "Січові Стрільці", батькові чотирьох дітей. У роки світової війни Коссак спершу командував куренем, а з 1915-го - легіоном Українських Січових Стрільців.

Улітку 1918 р. за надмірну строгість отамана було усунуто із УСС-ів, і дотепер він перебував у запасі. Військовим комендантом Львова було призначено 56-річного полковника Миколу Мариновича, уродженця с Ішків Підгаєцького повіту¹⁹. У свій час він закінчив австрійську академію генштабу, командував на фронті полком, але у зв'язку з пораненням перебував на пенсії і жив у Селиську на Яворівщині.

На жаль, він не зумів ефективно використати частини легіону УСС, які щойно прибули до Львова. Коли чотири сотні стрільців, кулеметна сотня, чета мінометників - всього 800 січовиків - під командуванням відомого фронтового командира сотника Букшованого швидко вивантажилися і вишикувалися, готові виконати бойові завдання, їх ніхто не зустрів. Нарешті, якась жінка вручила командирові записку полковника Мариновича, завірену печаткою Генеральної Команди. В ній зазначалося, що О. Букшованому наказано двома стрілецькими і кулеметною сотнями атакувати Цитадель. Решту бійців направити на головний вокзал і посилити його Гарнізон.

Але цей наказ, написаний ще вранці 2 листопада, безнадійно застарів. Бо до кінця 3-го ситуація докорінно змінилася: Цитадель займали українці, а головний вокзал - поляки. Не маючи інформації про становище в місті, сотник приступив до виконання наказу, наслідки якого виявилися фатальними. Спочатку, правда, вони без втрат розгромили польський гарнізон Персенківки. Відтіля сотні розділилися. Група Букшованого без перешкод зайняла Цитадель, вибила поляків з трамвайного парку і навколишніх кварталів.

Інша група холодного дощового вечора рушила до головного вокзалу. У нічній темряві, тримаючись колії, сотня четаря Ясеницького та Гуцульська сотня хорунжого Каратницького наблизилися до вокзалу, де одразу ж були зустрінуті вогнем. Розгорівся завзятий бій за приміщення вокзалу, навколишні будівлі. Перемога була близькою. І тут поляки перехитрили січовиків - запропонували перемир'я. Поки йшли переговори до них наспіла допомога. Парламентарів взяли в полон, а сотні вибили із зайнятих позицій. Вони повернулися до Персенківки. Вночі до них підійшов другий транспорт - три сотні січовиків. Тепер уже п'ять сотень рушили на штурм Головного вокзалу. Через відмову сотника О. Микитки очолити утворений курінь, командування обійняв поручник М. Баган. Коли розвиднілось, пішли у наступ. Кілька разів польські леґіонери і бойовики обстріляли галичан із флангів і навіть з тилу. Нарешті зав'язали бій в районі вокзалу. Січовикам повинні були допомогти загони добровольців Кам'янки-Струмилової і Рудного. Штурм тривав три години. Довелося битися практично самим, бо сотня добровольців розбіглася, інші в бій не вступали. Справжнім героєм у той день став четар Макар, який з 25 стрільцями вибив поляків з привокзальних будівель і захопив чимало полонених. Четарі Зінюк і Клим зі своїми бійцями теж завжди йшли попереду, відбили дві ворожі контратаки. Але посилений ґарнізон вокзалу відбив недостатньо організований наступ українських підрозділів.

До речі, обороною вокзалу керував 24-річний поручник Броніслав Пєрацький, відзначений за бої у Львові званням полковника. Невдовзі він зробив блискучу кар'єру. 15 червня 1934 р. його, на той час міністра внутрішніх справ Польщі, вбив за вироком проводу ОУН юнак із Щирця Григорій Мацейко. Хлопцеві вдалося втекти в Аргентину, де невдовзі трагічно загинув, а керівники ОУН на чолі зі Степаном Банд ерою надовго потрапили у в'язницю. У Персенківці, куди повернулися січовики після невдалого штурму головного вокзалу, сталося неймовірне: курінь залишився без командира. Поручник М. Баган - відмовився, а інших бажаючих зайняти відповідальну посаду не знайшлося. Генеральна Команда теж залишила січовиків без уваги: не тільки не призначила командира (хоча досвідчених старшин в Народному Домі було немало), але й не поставила конкретного бойового завдання. Вважаючи себе непотрібними в місті, вони ешелоном виїхали в Старе Село, де заснували бойову групу під цим же найменуванням, її очолив Осип Микитка (1878-1920), уродженець Рогатинщини, недавній командир леґіону УСС. Втрата головного вокзалу стала для українців важким ударом. Були відрізані залізничні шляхи сполучення із більшістю окраїн. Поляки ж, навпаки, отримали змогу встановити постійний зв'язок з Перемишлем, відкіля надходила допомога. Захоплення поляками головного вокзалу, мабуть, і вирішило долю Львова. Пропозицію української сторони про перемир'я (4 листопада) поляки проігнорували²⁰. Фронт, який утворився 4 листопада, практично не змінювався два тижні. Він проходив по вулицях Стрийській, Кадетській, Коперника, далі через головну пошту, сейм (нині університет), собор св. Юра, потім вулицями Бема, Янівській, Клепарівській, Шпитальній, Замарстинівській. Головними опорними пунктами українських військ у місті стали казарми по вулиці Яблонівській, Сейм, Цитадель, Головна пошта, казарми Фердінанда й поліції на вулиці Казимирівській, вокзал Підзамче, міська різня. Вступ на посаду командувача полковник Г. Коссак відзначив активізацією бойових дій. 5 листопада запеклі бої точилися за головну пошту. Поляки невпинно атакували будинок, тримали під щільним вогнем підходи до нього, обстрілювали вікна. Командир оборонців четар О. Баб'як просив допомоги. "Як зараз не дістану сто людей, пошта втрачена, - писав він у звіті новому командувачеві. - Вчора ми потерпіли діймаючі втрати: двох старшин і 7 стрільців ранених, кількох убитих... Сьогодні падуть нові жертви"²¹.

Але вдень допомога до Баб'яка не пробилась. Геройськи загинув поручник Тимко Гумовський. Поляки обстріляли навіть санітарне авто, в якому була смертельно поранена медсестра. Тільки пізнім вечором 40 стрільців зуміли пробитися в будинок головної пошти. Не менш напружені бої розгорілися на підступах до Сейму, де тримав оборону один з героїв битви за Львів поручник Ілько Цьокан. Він не тільки утримував великий будинок, а й здійснював сміливі рейди у бік Городецької вулиці, до костелу св. Анни та Єзуїтського городка. В цих боях відзначились четар УСС Никифорук, старший десятник Григорук, вістун Р. Головка, доброволець гімназист Є. Ляхович.

Того ж дня гриміли також постріли і вибухи у районі казарми Фердинанда, на вулиці Клепарівській та інших ділянках фронту. 5 листопада українські війська у Львові значно посилилися. Із Старого Села прибула до Народного Дому група січовиків Осипа Микитки, до якої приєдналась сотня четаря Іваницького. Таким чином, усі півтори тисячі стрільців і старшин леґіону УСС виступили на захист столиці. Крім того, невеликі загони прийшли із Винників, Золочева, Щирця, Комарно. Але цього було недостатньо. Українська Національна Рада і Генеральна Команда звернулися до населення Галичини з відозвою "Під зброю!": "... В перших хвилях нової держави підняв голову лютий і завзятий противник українського народу. Перед лицем цілого світа не постидалися поляки заявити, що український нарід не може бути вільний і рівний іншим, тільки мусить дальше бути вічним наймитом Польщі".

Далі керівники молодої держави закликали: "Кому тільки доля Рідного Краю лежить на серці, кому не байдуже щастя дітей і внуків, хто не хоче панщини, але бажає собі справедливого ладу без хлопа і пана, хто не хоче більше жити в неволі, темноті і вбогості, бути визискуваним і поштуркуваним, той зараз як стій пристане до українського війська"²². Раптом під вечір поляки запропонували провести переговори про перемир'я - мабуть, далась взнаки активність українського війська. На нараді Національної Ради голоси розділилися. М. Петрицький пропонував відхилити переговори.

Дехто гадав, що під час припинення вогню можна було посилити армію. Була висловлена й цілком слушна пропозиція, до якої, на жаль, не прислухались: виїхати Національній Раді зі Львова і цим розв'язати руки військовим. Врешті-решт перемир'я на добу було підписано. Але вже в середині дня 6 листопада отаман Коссак повідомив поляків і свої війська про порушення леґіоністами умов перемир'я²³. Вони зненацька захопили Ле-вандівку і північ столиці, обстрілювали пошту, а головне - перерізали шлях на Жовкву, котрим до Львова йшли транспорти з харчами. Залишалася, таким чином, лише одна артерія безпечного доступу до міста - через Личаків. Отож бої відновились. Про їх напругу свідчать фронтові зведення Начальної Команди: "6 листопада. На всіх частинах фронту тривали завзяті бої цілий день і ніч. Всі наступи ворога відперто, завдаючи йому дуже значні втрати. Два рази звернений наступ на дворець Підзамче легко відперто.

Зрештою, ситуація незмінена. Позиції всі утримано без змін... 7 листопада. Залога касарні Фердинанда при Городецькій вулиці зводить щоденно великі бої від 4-ї ранку. Сьогоднішній наступ коштував противнику багато вбитих і ранених, які покрили надвір'я касарні і вулицю Городецьку. Ворог припускав тричі наступ, але кожен наступ відбила залога касарні. На Підзамчу цілий день боротьба з леґіоністами і бандами, які в значній силі наступають на дворець. В полуднє ситуація стає тут критичною. Залогу скріплено одною сотнею УСС під командуванням четаря Іваницького. Почта в наших руках... Від початку обсаження почти службу телеграфічну і телефонічну повнять панни Оля і Галя Онацькі, видержуючи з незвичайною посвятою усі труди і прикрості воєнного положення. У вчорашніх боях відзначилися між іншими четар Лісовецький і четар УСС Квас... 9 листопада. Група поручника доктора Цьокана виконала сьогодні знов кілька видатних операцій. Кошари Фердинанда були цілий день в мірнім ворожім огні. Наші скоростріли острілювали вікна тих камениць, з котрих падали ворожі стріли, й нанесли ворогові більші страти в ранених і убитих. Гарно списався скоростріл сотні четаря Купчинського. В остальних боях відзначилися наші хоробрі Січові стрільці-гуцули й жаден стріл з їх кріса не пішов на марне. Своєю холоднокровностю і витриманнєм на зайнятих станови щах дають вони приклад неустрашимих борців. Зрештою, неможливо вичислити всі поодинокі геройські подвиги всіх частин Українського Війська, всі наші вояки, старі і молоді, знаменито розуміють і виконують свої обов'язки супроти Рідного Краю".

Критичним для командувача отамана Гриця Коссака виявився день 7 листопада. Напередодні він доповів Національній Раді про розробку нової операції, яка повинна круто змінити ситуацію на фронті. Планувався наступ на центральні квартали вздовж Городецької та очищення Жовківського передмістя і Замарстинова. Задум у цілому був непоганий, але ж грунтувався на дуже малих силах, які були надто неадекватні поставленим завданням. Не дивно, що він провалився. Тільки поручник І. Цьокан (1887-1940) зі своєю невеликою групою завдяки сміливості і бойовій майстерності зумів очистити вулицю Міцкевича і відкинув поляків від Сейму до площі св. Юра. Захисники Підзамча цілий день відбивали ворожі атаки. Сотня Р. Купчинського, в якій було всього 58 стрільців і старшин, не змогла просунутися ні на крок під сильним вогнем противника. Мало того, коли поляки підпалили головну пошту, її захисники змушені були залишити охоплений вогнем будинок. Серед загиблих біля нього знайшли четара Павла Ліськевича, уродженця Ярослава, учасника світової війни на російському і сербському фронтах. Між іншим, коли того дня зав'язався бій в районі Оссолінеума, Кость Левицький просив отамана Коссака якомога пильніше оберігати це унікальне книгосховище.

Однак це не завадило леґіонерам обстрілювати будинок із неоціненними скарбами польської та української культури. Невдачу 7 листопада Національна Рада сприйняла дуже болісно. Нереальними планами були незадоволені й фронтові старшини. Закономірною реакцією стала чергова заміна командувача. Отож 9 листопада ним став комісар Золочівського Військового округу 33-літній полковник Гнат Стефанів, уродженець с Топорівки Городенківського повіту. Новий командувач розпочав свою діяльність досить енерґійно.

Оскільки на десятикілометровий фронт припадало лише 1500 стрільців, а збільшити їх зразу було неможливо, він скоротив фронт. У зв'язку з цим на Високому Замку з'явилась гарматна батарея (дві гаубиці) - перший зародок галицької артилерії. її вогонь став для поляків настільки дошкульним, що вони змушені були послати сюди свої літаки, які намагались знищити галичан. На прохання артилеристів полковник надіслав на Високий Замок кулеметну сотню. її командиром був поручник Петро Франко - син Каменяра, ветеран легіону Українських Січових Стрільців. Невдовзі гармати встановлено на Цитаделі та в Кривчицях. Всього їх було 14²⁴. Природно, не обійшлося без кадрових змін. Відновлено єдине командування частинами УСС на чолі з сотником О. Букшованим. Групою тепер вже сотника І. Цьокана, який виїхав у Золочів, став командувати сотник О. Микитка. Значно обновився склад Начальної Команди.

Першу операцію полковник Стефанів провів у південній частині міста з наміром розгромити вороже угрупування, яке постійно нависало над лівим крилом фронту і загрожувало оточенням. Ударами зі Старого Села, Персенківки, Цитаделі галицькі підрозділи (до 500 стрільців) зайняли Кульпарків. Польський фронт дещо відкотився назад. Невдовзі зав'язався бій за один з важливих вузлів ворожого опору - кадетську школу. Але противникові вдалось підтягнути свіжі сили і 13 листопада перейти у контрнаступ. Підрозділи четарів Каравана, Бережана, Блавацького відчайдушно відбивали натиск, але втримати Кульпарків не змогли. В бою геройськи загинув 23-річний буковинець Григорій Бережан.

Невдача на півдні не зупинила полковника Стефаніва від наступальної операції на півночі, де останнім часом поляки робили відчайдушні спроби оточити Львів і перерізати залізничний шлях від Підзамча на схід. 12 листопада цю важливу ділянку оборони очолив поручник УСС, уродженець Бучача Зенон Носковський (1889-1962), досвідчений фронтовик і талановитий командир. Його частина нараховувала 280 стрільців, з них половина - усусуси.

Командувач підтягнув сюди резерви: півсотні наддніпрянців загону імені ГЬнти, які прибули 13-го з Київщини під командуванням отамана Андрія Долуда (1893-1976), 150 стрільців із Жовкви - вони щойно прибули з італійського полону. 14 листопада у районі Жовківського, Замарстинівського і Клепарівського передмість розгорілися запеклі бої. На жаль, загального керівництва операцією фактично не було. Операція розсипалась на бої окремих підрозділів, які діяли часом дуже вправно, зокрема, півкурінь поручника Григоряка, загін А. Долуда, сотня хорунжого Мінчака, група 3. Носковського, але їх дії не координувались. Так, в операції не брала участі галицька артилерія на Високому Замку (якраз на цьому напрямку!), бо командир батареї не знав напрям вогню.

Битва за Львів